Під каштанами 2005 рік

Розділ XXX. Нічний етюд.

 

Розквітло зорями небо на землі, а в серпні ті зорі падали, здійснюючи чиїсь бажання, чиїсь мрії. Місяць сіяв з неба бліде світло, роблячи довколишній світ якимсь чудним і примарним, романтичним і таємничим. Тихо–тихо шелестіли липи, нашіптуючи одна одній таємниці ночі, розказуючи казку, ніким ще не казану, співаючи пісню, ніким ще не співану. Земля, здавалося, не спала; напевно їй солодко було дивитися на те примарне світло, любо дихати їй тим запахущим повітрям, що ніби лилося з самого неба, наповнюючи поля і садки, ліси і гаї. Сипле, сипле свої пелюстки жовтий квіт, а м’який вітерець підхоплює його і несе, а потім встеляє землю, кладучи їх килимом під ноги липам, а липи пишаються та й думають, що вони найкращі в світі. Груди вдихають прохолоду, а на серці солодко і щемно, як колись в дитинстві після причастя.

Тихо спадала на землю роса. Пахуча, як нектар, вона наповняла келихи квітів, а ніч, здавалось, п’є та й п’є той п’янкий і свіжий напій, п’яніючи сама і напуваючи все довкілля. Жебоніла річка поміж очеретів, тихо несла свої жалі до моря, віддаючи їх морським хвилям – свою маленьку данину. Річка заколисує очерет, він засинає, у сні щось шепоче, жаліючись вітру, що хвилює його. А місяць сіє, сіє примарне світло, сіє, і, здавалось, дзвонить у зірки, а вони відгукуються сріблом, і цей дзвін зависає у п’янкому повітрі.

А липа шепоче, шепоче, наче хоче вимовити вголос і не може, бо не дав Бог їй голосу, бо не знає вона людської мови, лише, кажуть, розуміє пісню, і лиш ту, що лине від серця.

Колише, колише ніч землю, навіваючи їй сни, а вона все не спить та й не спить, шурхотить травою. Журиться верба, схилила віти аж до води, її сльози–роси падають у саму воду. Чого ти журишся, вербо рясна? Чого рониш сльозу у воду? Що тебе, довгокоса, смутить? Мовчить верба, заховавши свою печаль. Мовчить верба, мліючи від нічної тиші, від пахощів ночі, від місячного сяйва.

Квіти задумались, немов вирішуючи, що їм робити зі своєю красою. Вітер жартує собі з тополями, заграє з липами, витирає сльози вербі і полоще свої крила у хвилях річки. Засни, моя земле, заколисана ніччю. Засни, вербо, забудь свою печаль. Спіть, квіти, хай ваша врода милує очі людям. Закрий, хмарко, місяць – нехай спочине. Зіроньки ясненькі, ви вабите мене моїм світлом, ви заколисуєте мене срібним дзвоном, засніть, любі, спочиньте. Колиши, ноче, колиши, ноче, – хай засне світ.

 

Вечір! Невеличка річечка перехлюпує воду у видолинку. По її берегах, зарошені трави. Ніч притихла і слухає дівочу пісню, що лине з пагорба:

Ой, вербо, вербо,

Де ти зросла,

Що твоє листячко

Вода знесла?..

Верба хотіла б відповісти, та вітер лише звів її віти, схилені до води, і вона щось тихо прошепотіла, ледь чутне, зворушливе.

А дівчата невгавали:

Тече річка невеличка

З вишневого саду…

–Хлюп–хлюп–хлюп! – захвилювалась річечка і прискорила свій біг. Прибігла швиденько, перестрибуючи по камінчиках, мов босоноге дівча, несучи аж до моря дівочу пісню.

А пісня лилася та й лилася:

Ой ти, ніченько,

чарівниченько,

Не смути моє

біле личенько.

Ніч схвилювалася, розбудила вітер, щоб і він послухав, як про неї співають дівчата, а потім гордо й ошатно розпустила коси і огорнула ними землю.

Дівчата сполохано зойкнули і, розсипавши по траві перли свого сміху, почали розбігатися по домівках, де не спали, чекаючи на них, матері, гортаючи під дівочу пісню роки своєї молодості. Розбіглися дівчата. І невтямки їм, що своєю піснею вони наблизили до себе весь довколишній світ, очистили й збагатили його.

 

 

Розділ XXXI. У  Москалівці дощі ідуть.

 

У Москалівці дощі ідуть,

А в Білозірці річки течуть.

Ідіть, всі люди, зглядатися,

Як буде верба купатися.

(“Купальська пісня”)

І люди йшли на нашу пісню, що дзвеніла дівочими, майже зовсім дитячими голосами. Дзвеніла радісно і заклично, бо це ж Купайло, або Купаїло.

Ми несли купати вербу, рівну та рясну вербичку, прикрашену букетиками з найкращих квіток.

Подекуди поміж квітками червоніли вишні, виглядали невеличкі яблука. А на вершечку був будяк і кропива, прибрані найпишнішими квітками.

На Івана Купала, саме на сьоме липня припадало це свято, дівчата вставали раненько – ще роса свіжилася на квітах і травах. Молили Бога, щоб була гарна погода, бо, коли дощ, то яке вже там Купайло.

– Дядьку, вирубайте нам купаїло!

Це вже дівчата до мого батька.

– Яке купаїло?

Батько робить вигляд, що й не чув про таке.

– Ну, вербу…

Дівчата просять, аж пританцьовують.

– Вербу? Та нащо її рубати? Шкода. Нехай росте.

– Та ж ви весною багато їх насадили і ще насадите… Дядюнцю, вирубайте!

– Ну, та вже добре, – посміхається у вуса батько.

– Піду пошукаю яку–небудь кривеньку.

– Та ні , дядьку, – благають дівчата, – рівненьку та рясненьку!

І батько іде на город, де понад річечкою густо поросли верби. Грунт тут вологий – верби ростуть швидко. А вже батько, коли якусь і зрубає, то на її місце кілька посадить і милується, як вони ростуть. От уже любив дерево! Скрізь було густо насаджено і яблунь, і груш, і ясенів. Мати скаржилась на затінок, але це так… Для слова. Їй і самій подобалось, щоб зелено було.

Дівчата знають, що батько жартує про кривеньке купаїло. Він вже знає, яке треба.

І ось на подвір’ї з’явилася верба, струнка та пишна – дівчата аж скрикують. Викопують ямку і закопують деревце, щоб можна було довкола нього сидіти або хороводи водити. В цей час сходяться всі дівчата, що змовлялися разом Купайло справляти. І кожна несе квітки – це обов’язково. Отут починається справжнє диво, бо ніякий художник ніякими фарбами не зміг би змалювати всього того, що понаносили дівчата. Були тут і польові квіти, і городні, і свої, і випрошені, і, ну чого вже там критися, потай зірвані. Принесено і вишні з корінчиками, і яблука, і грушки. Починають в’язати букетики – отут вже художні смаки іноді розбігаються. Часом доходить до суперечок, але вони стихають раптово, коли якась вигадниця скомбінує особливо гарний букетик.

Та ось, вербичка прибрана, сонечко схиляється у передвечір’я. Дівчата починають співати. Тут пісні особливі, котрі співаються тільки в цей день, і обов’язково кожній дівчині з якимось хлопцем. А коли в котроїсь ще нема хлопця, то обов’язково знайдеться хтось такий, кому вона подобається: співають з ним.

Ой, на Івана Купаїла,

Там зозуленька купалася.

На беріжечку сушилася –

Дівка Галюня журилася.

Ще на рушнички не напряла,

А вже Іванка сподобала.

А ще рушнички на верстаті,

А вже Іванко сидить в хаті.

Мами виглядали з сінешних дверей, слухали.

Кожна дослухалася за свою, перешіптувались:

– А який то Іванко?

– А–а–а! То, певно, Дзьобів…

Отак починалася моя поезія – поезія незрячої дівчинки, що народилася і росла в селі Білозірка, що на Тернопільщині.

А коли вже починало заходити сонце, виймали ми з землі своє купаїло і несли до води купати. Отут уже пісні співалися щонайкраще і щонайголосніше, щоб всі почули.

Ой, на городі отава.

З ким ти, Лідуню, стояла?

Ой, з тобою, мій Петруню, з тобою,

Як той ясний місячок з зорею.

Ах, Боже мій, як гарно. І тепер серце завмирає. Ви чуєте мене, мої подружки? Лідо, Марусю, Лесю, Надю, ви чуєте мене? Чуєте, звичайно, чуєте. Дехто з вас і досі живе в моєму рідному селі, в моїй співучій Білозірці.

Купайло занурюють у воду і майже ніколи не вдається витягнути його на берег: всі кидаються ламати, щоб вихопити найкращу гіллячку, а ще краще вершка. Але тут на вершку – будяк і кропива, тому це вдається тільки героям. Тут вже беруть участь і хлопці, що нетерпляче чекали тієї хвилини. Всі мокрі, веселі, щасливі повертаються додому, щоб закинути свої здобутки на хату, на город, хто вже там куди хоче, але всі знають, що це на щастя, на добрий урожай.

Іду і я додому з мамою, несучи в руках гілки, заквітчані і пахучі. У воду, як правило, я не лізу: мама не пускає, боїться за мене, щоб хтось в запалі часом не штовхнув – сліпа ж… Отут я трішки відчуваю, що не бачу, що не така як усі… А в інших випадках – ні. Я з усіма на рівних бавилася, бігала, але дівчата чітко пам’ятали, що мене треба вести за руку і не можна ніде залишати. Про те їм щоразу нагадувала моя мама. Але вони й самі про це не забували, навіть тоді, коли полізли в чужий садок за яблуками, і нас налякав собака…

Дорогі мої дівчата, дівчата з сивиною в косах, ви бавите зараз своїх онучат. Чи розповідаєте ви їм про наше Купайло?

Чи співаєте їм наших пісень? Співайте, любі, щоб не вмирали вони, пісні нашого дитинства, пісні наших матерів.

 

Розділ XXXII. Розлука.

 

Треба їхати скоріше, якомога скоріше, щоб ще Фелікса застати у Львові. Але як сказати батькам? Сказати так, як є, було соромно. Але мамі я все–таки сказала. Мама обіцяла свою підтримку.

– Їй треба до навчання підготуватися, – пояснювала вона батькові.

– Але ж ми завжди їхали пізніше, ну, там за день чи два до початку навчання, а то вже на 25 має бути там.

– Як ти не розумієш, вона вже старша, а в старших класах і наука інша. Та що ти, штурпаку, розумієш в науці!

Батько образився, бо він хоч півзими до школи ходив, а мама взагалі була неписьменна.

І ми таки поїхали скоріше. Того ж дня прийшов Фелікс. Як тільки ми опинилися з ним наодинці, він кинувся мене обіймати й цілувати. Сумні то були обійми – прощальні.

– Ми ще завтра побачимось, – сказав Фелікс.

Я ледве не заплакала, стримувала себе з усіх сил.

– Що завтра, – сказала я.

– Я писатиму тобі. Неодмінно писатиму.

Але й те не могло мене втішити.

– Ти забудеш мене.

Я уникала слова “розлюбиш” – ніби соромилась.

– Ніколи, – палко сказав хлопець, – і тут увійшла вихователька Галина Павлівна. Не треба було бути великим психологом, щоб зрозуміти по наших обличчях, що коїлося в наших серцях. І вихователька, наша Галина Павлівна, котра нас пильнувала в таких ситуаціях, як зіницю ока, зітхнула і вийшла з класу.

Другого дня я збиралася на останнє побачення. Секрет з того не робила. Та і які можуть бути секрети в інтернаті? Тут один про одного знає все або майже все. Вся наша спальня знала, що Фелікс їде. Дівчата співчували мені. Гуртом і наряджали, щоб була хоч трохи краща, ніж є. Одна дала свою нову стрічку, інша – брошку.

Після вечері читок у нас не було: навчальний рік ще не почався. Ми були в саду. Було ще зовсім світло – кінець серпня, і ми гуляли. Я трималась з усіх сил і, як буває у таких випадках, перегинала палку. Копіювала Мордасову: співала якісь дурні частівки. Це мені не йшло, і я це знала. Підійшов Фелікс, привітався. Дівчата якось непомітно пощезали. Ми стояли удвох на головній алеї, під каштанами. Він протягнув мені якийсь пакуночок. Це була голуба стрічка до моїх кіс: я носила довге волосся, заплетене у дві коси. Коси були товстенькі, кінчики я не доплітала, і в’язала бантиком вплетені в коси стрічки. Вже давно дівчата так не ходять. А тоді ходили. А от коли згадаєш пісню “Коли розлучаються двоє” і ми, як у тій пісні, без ліку зітхали, і розмови ніби й не клеїлися: між нами вже стояла розлука.

Продзвенів дзвінок – час іти в спальню, а Феліксу додому. Галина Павлівна, проходячи повз нас, сказала мені:

– Можеш ще трошки побути.

Я була їй вдячна. Ми лишилися удвох. Сад мовчав. Часом ще подекуди озивалася якось пташка. Ми стояли обнявшись – і мені вже було однаково: хоч би й вихователька побачила нас, хоч би й зі школи мене виключили – мені було все одно. Фелікс завтра їхав – це було головне, мій перший не дитячий біль, моє перше не дитяче горе.

– Дай мені слово, що не будеш плакати.

– Піонерське? – зіронізувала я.

– Ні, просто слово.

Слова такого я дати йому не могла. Час було іти. Ми прощалися.

Фелікс пішов, а я через “чорний” хід зайшла в будинок.

Розплакалась ще на сходах. В спальню зайшла вся в сльозах. Було тихо. Дівчата мені співчували. Хоча ніхто й не втішав. А як тут втішити? Розлука – вона і є розлука.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

3 × 4 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.