Розділ XXXIII. Вчитися без Фелікса.

 

Може саме тому сьомий клас мені мало запам’ятався: нічого цікавого без Фелікса. Уроки робила якось автоматично. Вчитися стало не цікаво. Допомагало те, що знала попередній матеріал. Жила від листа до листа. Але що напишеш у школу? Майже завжди листи читав хто–небудь з учителів. Боже, як це було непорядно. Ну, скажімо, написав хлопець дівчині, що любить. То й що? То й що, я вас питаю… Цензура! Ні, він не писав, що любить. Він просто написав Татьяну, що Лещенко співав.

“Упали косы

Душистые, густые,

Свою головку

Ты склонила мне на грудь

Татьяна,

Помнишь дни золотые?»

Я плакала. Я тепер часто плакала.

 

В школі стало ще більш гамірно. Річ у тім, що закрили школу сліпих у Чернівцях і майже всіх учнів перекинули у Львів. У нас тепер було два сьомих класи – “А” і “Б”. Такого у нас ще не було. Ми, звичайно, були “А”, а чернівецькі “Б”. Ні, якоїсь неприязні не було: ми жили дружно. Дівчата з Чернівець були дуже співучі, особливо Зіна. Та й Василина з восьмого добре співала, і Ауріка. Тільки–от, голоси були в них якісь різкуваті, бракувало їм львівської м’якості. Але наш шкільний хор дістав добре поповнення.

Я була як у тумані, у тумані кохання, що так щиро сяйнуло – і згасло. Ні, може ще не згасло…

Але я зрозуміла, що… та не хотіла вірити, що все обернеться на зле. Не хотіла, дуже не хотіла, але десь у глибині душі знала…

Були й нові хлопці. З сьомого “Б” до нас частенько заходили. Один Михайло писав мені записки, не записки, а палкі листи, а я… я була, немов крижана. Поступово крига танула: я сміялася, розмовляла, співала, але все це було якось поза мною.

Класним керівником у нас стала Клавдія Іванівна – висока, чорнява і дуже сувора. Всі її трохи побоювалися, навіть дехто з учителів. А ще вона гарно одягалася, слідкувала за собою. ЇЇ  ходу було чутно в коридорі ще здалеку: каблучки вистукували дрібно і швидко. Поміж собою учні прозивали її “побігуля”. Як на мене – нічого образливого.

Ми не дуже втішилися з такої класної керівнички. Наш Йосип Михайлович був м’який і ліричний, ми жаліли за ним. Та нічого не поробиш: він став директором школи. Але незабаром ми переконалися, що Клавдія Іванівна не така вже й сувора. Особливо для свого класу. Її ж характер і крутий норов не раз ставав нам у пригоді: за свій клас вона могла постояти, захистити нас від нападків інших вчителів. А ще через якийсь час ми з нею і зовсім подружили. З нею було цікаво. Вона багато чого вміла і потрохи вчила нас. Іноді ми заходили до нашої вчительки додому, а жила вона поряд зі школою. Клавдія Іванівна завжди намагалася пригостити нас чим–небудь смачним. А ми ж завжди були голодні, бо яке там інтернатське харчування. Очевидно, наше позаурочне спілкування спричинялося до того, що ми непомітно полюбили свою  вчительку: обліпимо її та й стоїмо тісною купкою в коридорі. Одного разу, проходячи повз нас, Йосип Михайлович напівжартома, з м’яким смутком сказав:

– А зі мною дівчата так не стояли.

Ми голосно розсміялися: звичайно з ним ми так не могли, він же був мужчина.

Тепер, коли з тих пір пройшло багато років, ми з моєю вчителькою ніби зрівнялися у віці: я дорослішала, старшала, а вона ніби стояла на місці. І тепер мені здається, що ми рівні, вона якось не старіє, тільки хода тихіша – каблучків не носить. Та вчителькою моєю вона залишиться назавжди. І зовсім не тому, що вчила мене мови та літератури, а потім і всього того, що годиться знати в житті жінці: варити варення, консервувати, робити салати… і не пригадаєш всього. Ми якось з роками ніби припали одна до другої. Інші дівчата також її люблять, питають про неї, але це не те. Нас з нею щось поєднує. А що? Хто зна. Ми можемо довгий час не спілкуватися, а потім зустрінемось – і ніби й не було перерви у стосунках.

У неї завжди росло в її городчику багато квітів, а надто жоржини… Вони були різні. А коли я приходила, то Клавдія Іванівна мені їх показувала поіменно…

 

Розділ XXXIV. Витівки.

 

Дзвінок. Новачук сидить у класі на антресолі (тепер у нас для книжок шафи завелися з антресолями. Ми ті антресолі курником називаємо). Сидить Новачук у курнику – ноги звісив. Як він туди заліз? Високо ж! А в нього одна рука. Правда, сили в нього, хоч відбавляй.

– Новачук, дзвінок, злазь! – Гукають йому.

– А–а! Не хочу. Я тут спати буду.

– Коли? Зараз же урок! Побігуля прийде.

– Нехай іде. Я буду спати. Таню (це вже до мене), зачини мене.

Він вклався в антресолі. А я й зачинила, мені що. Прийшла Клавдія Іванівна. Кинула оком по класу. А зір у неї гострий був.

– О, а де Новачук?

Ми, звичайно робили вигляд, що не знаємо, – Де ж це він? Лариса, а ну, побіжи в медпункт. Може, захворів…

Лариса пішла. Нас розбирає сміх. І совісно якось перед вчителькою. Але ж не будеш видавати товариша. Почався урок. А Новачуку, очевидно, не дуже  зручно там лежати, твердо. Він вовтузиться. Клавдія Іванівна не звертає уваги. Їй таке і в голову не приходить. А ми ж знаємо та й хихикаємо тихенько.

– Дівчата, що ви смішне на сніданок їли? Чи не сир часом?

Повернулася Лариса: нема Новачука у медпункті.

– Скорбатюк, побіжи в сад – може він заблудився.

А тому що? Побіг. Прогуляв півурока. Нема Новачука. А тут і дзвінок.

Відчинили ми свого полоняника, а він сидить, ноги звісив, відпльовується:

– Фу, жарко. І твердо. Підстелю куртку – і ще урок просплю.

Аж тут вбігає Клавдія Іванівна – вона щось забула. Вчителька відразу ж все зрозуміла, лиш оком кинула:

– Новачук, до директора!

Ми притихли, переживаємо: що буде?

Повернувся Новачук – відпльовується. Ми до нього:

– Ну, що?

– Нічого.

– Що ти йому сказав?

– Та… Сказав, що замерз на прогулянці і заліз трохи загрітися – та й заснув.

– І що він?

– А що – нічого. Звелів кастелянші видати нам зимові пальта, а то мороз, а ми в легких курточках ходимо.

Нам всім стало весело. Ну і Йосип Михайлович! Чи повірив він Новачуку? Звичайно ж ні. Це ж хіба треба було Новачука зовсім не знати, а Йосип Михалович знав, бо ж нашим керівником був.

Клавдія Іванівна також не повірила, що ми нічого не знали.

– як вам не соромно! А ще комсомолки!

Вчителька сердилась. А я червоніла: вона б ще більше сердилась, якби знала, що я, її улюблена учениця, власноручно зачинила Новачука в антресолі.

 

На витівки наш клас був мастак, але й організовувати якийсь вечір, комусь допомогти ми також уміли. Скільки всяких концертів, читацьких конференцій, вечорів було проведено, і не без нашої участі. А скільки відомих людей побувало в нашій школі. Я маю на увазі не тих старих більшовиків, котрі бачили Леніна, а людей насправді видатних і цікавих. Був у нас композитор Кос-Анатольський, був тоді ще молодий, поет Дмитро Павличко. А я сиділа з ними за столом президії, і мені чомусь завжди доручали їм дякувати. Я знічено червоніла, але мала з того задоволення. Особливо, коли йшлося про Дмитра Павличка.

Я була якось у театрі Юного глядача, де він виступав, і майже в нього закохалася. Декілька віршів переписала в свій зошит. Він дуже гарно читав свої вірші. Тай й були вони зрозумілі, а не такі, як у інших, що вчитель мусить розказати в прозі, про що та поезія. От уже ті поети. А тут Павличко в школу прийшов! Та ще й я сиділа поруч з ним! Виявляється, наша Лідія Дорофіївна, що вела у нас хімію і біологію, була колись вчителькою Павличка. Уявляєте? Він навіть вірш їй присвятив. Отак!

У нас завжди були якість гуртки, ми завжди були чимось заклопотані. От нове захоплення – азбука Морзе. Вистукували по партах, перестукувались через стіну. Вчителі вловили ту ниточку і потягнули.

Прийшла симпатична Аллочка з клубу радіолюбителів – і почалося. Придбали все, що треба. Бажаючих знати морзянку – півшколи. Сидимо в піонерській кімнаті – вчимося приймати знаки. Потім пішли в клуб радіолюбителів, одягнули навушники, сіли на ключі – цікаво ж як. А наша “вчителька” сама ще десь там вчилася, так вона в ефір виходила, позивні свої мала! Он як!

Потім вона вивчила наш шрифт Брайля, так просто з цікавості, і я писала їй листи.

А недавно ми з нею зустрілися. Бабуся Алла Тимофіївна. Чудно. Я завжди жартую, що у нас незрячих є своя перевага: ми не бачимо віку. Зустрінемося, скажімо, через двадцять років – і не бачиш як людина постаріла. Може це зле, а може й добре…

 

Вчителька німецької мови Анна Романівна була від бога. Надусе на світі вона хотіла, щоб ми знали німецьку мову.

– Я ладна працювати 24 години на добу, аби ви щось знали.

Маленька, вже немолода, але дуже енергійна, вчителька вивчала з нами німецькі пісеньки, вчила нас розмовної мови, вчила будувати прості речення , необхідні для спілкування, організувала гурток по вивченню німецької мови, – словом, робила все, аби хоч щось лишилося в наших легковажних головах. Наш Козар якось недолюблював німецьку мову. Він собі грав на баяні, а німецька – нехай там. Анна Романівна часто казала:

– Ти, Миколо, хороший хлопець, але ледацюга.

Вимова в неї була дуже цікава, тернопільського діалекту. Ми любили не так німецьку мову як вчительку. Але погано знати в неї було майже неможливо, та й якось соромно, бо вчителька дуже засмучувалася.

Одного разу захворів вчитель історії, і на заміну прийшла Анна Романівна. Ми ж сподівалися, що буде вільний урок, а тут на тобі!

Не витримав Козар:

– А в нас історія! Вчителька не розгубилася:

– Історію любите? То прошу. Яка у вас тема?

Ми назвали тему. І вона експромтом, без підготовки провела такий урок, що ми сиділи, як мишки. Урок пройшов, як одна мить. Ми були задоволені. А вчителька сказала:

– Чого ви дивуєтеся? Я закінчила гімназію. Я мала право викладати історію.

– А чому ви не викладаєте?

– Та… За радянських часів, щоб мій диплом був дійсний, треба було щось доздавати. А я не захотіла.

Одного разу Анна Романівна сіла на стілець, котрий, виявляється, був поламаний. Хтось його склав і поставив у куток, а вчителька взяла його та й сіла. Якийсь час він витримав, а потім взяв та й розвалився. Вчителька впала. Сама ж і  сміялася. І воно б нічого. Та цей випадок наштовхнув наших хлопців, особливо, Козара, на ідею: підставити, тепер уже навмисно, поламаний стілець Генрієті Юхимівні. Ви скажете, жорстоко, бо вона ж незряча? Може й так, але ми тоді про це не думали, певно, тому, що теж були незрячі. Ми, дівчата, намагалися хлопців зупинити, але то була даремна справа. І не знаю чому, але наші учні якось недолюблювали нашу вчительку. Дивно, бо уроки вона вела цікаво, була ерудована, вміла розповідати. Ми навіть з нею інсценізували Нікітіна “Смерть ямщика”. Це було вражаюче. Ми, дівчата, співали “Лучину”, а в кінці “Степь да степь кругом”. Галя Маршанська була жінкою того ямщика, вона тримала дитину (Галю Шихову з дошкільної групи) і співала “Пряху”:

“В низенькой светелке

Огонек горит,

Молодая пряха

У окна сидит…”

А мужика, котрий приносить їй лиху звістку про смерть її чоловіка, грала Ніна Анікеєва.

Голос у неї був низький, вона його ще більше понизила. Її відповідно одягнули, на голові шапка. Не врахували тільки одну деталь: коли мужик, тобто Ніна, заходить в хату, то скидає шапку і хреститься. І от, коли зал завмер і слухав, а відповідний настрій створила наша “Лучина”, що ми співали за кулісами, заходить мужик, скидає шапку – і зал вибухає голосним реготом: у Ніни на голові пишний бант. Ну це ж треба! Волосся в неї було коротке. Якби без того осоружного банта, то все було б добре. Та упустили – і маємо. До кінця все пройшло добре, а трагічна нотка була втрачена.

Нас потім все одно хвалили, які ми молодці, але з того банта таки довго сміялися.

Та йдеться про стілець. Перед уроком російської літератури стілець склали і поставили біля учительського столу. Генріета Юхимівна довго ходила по класу і не сідала. Ми з завмиранням сердець чекали, що ж буде. Вже навіть запідозрили, що Лариса нас “продала”, бо вона була у нас “буржуазія”, що могла зрадити. Вона любила підлабузнюватись до вчителів.

Та вчителька зрештою таки сіла. А вага у неї була досить солідна, для її маленького зросту навіть трохи непомірна. Проте стілець деякий час витримував. У нас, дівчат, зажевріла надія: а може обійдеться… Та не обійшлося: стілець розвалився, вчителька впала. Ми голосно розреготалися. Генрієта Юхимівна – також. Вона й не запідозрила, що це така собі учнівська пакість.

Видала нас все та ж Рита. Люся з нею дружила, то й розповіла їй. І, коли вихователька зробила їй якесь зауваження, Рита загаласувала:

– А–а, на мене сваритеся! А сьомий “А” Генрієті Юхимівні поламаний стілець підставив – так це нічого: вони хороші, їм можна.

І почалося. Галасу на всю школу. Стали допитуватися, хто це зробив. Ми ж звичайно, мовчимо, навіть Лариса. Вже і так до нас, і сяк. Генрієта Юхимівна вдала, ніби не образилася, та все ж таки хотіла знати, хто це зробив.

– Ребята, я вас понимаю. Я и сама была проказница. Но все–таки скажите, кто это сделал.

Ага! Нас не купиш! Нема дурних!

Вирішили наш клас розбирати на комсомольських зборах. Ми продовжували героїчно мовчати, і навіть Лариса. Але тут не витримав Козар: він не хотів, щоб клас за нього терпів – і признався. Нічого йому не було – сам же признався і визнав свою вину.

Та наслідок все ж був, і досить несподіваний: Анна Романівна до кінця навчального року за собою стілець з учительської носила. Вона вважала, що ми їй також навмисно поламаного стільця підставили. Ми їй клялися, що це було випадково, що ми того не робили – не повірила, не переконали. Так і носила за собою стільця наша улюблена вчителька, йдучи на урок до нашого класу. Нам було прикро. Це було гірше від якоїсь там догани.

 

Життя тривало. Зима повернула на весну,  весна квітувала, ми росли.

Фелікс мені писав. Одного разу листа принесла Клавдія Іванівна.

– На, лист від Фелікса. Цікавий, я прочитала.

Я спаленіла до вух. Боже мій, для чого? Для чого вона його читала? Або хай би вже краще промовчала!

Лист і справді був цікавий. Фелікс описував, як учні їхнього класу на канікулах їздили в Москву, де вони були і що бачили.

Я довго не могла вибачити Клавдії Іванівні те, що вона прочитала листа. Ті молоді такі безкомпромісні. Їм подавай все в чистому вигляді: або вчителька хороша, або погана: серединки бути не може. І так у всьому. Потім, звичайно, я пробачила своїй вчительці її “гріх”, що і гріхом не був, і далі любила її, але це було потім, бо образу я таки довго носила в собі.

 

Здавали екзамени, хвилювалися, вчили білети, реготали, сварилися з ледачими, що не хотіли вчитися. Наш феномен Супрунюк пам’ятав, на котрій сторінці починався який параграф. Це ж треба мати таку пам’ять і так погано вчитися! Та він би легенько міг бути відмінником. Він просто не хотів. Супрунюк пам’ятав площу і населення кожної країни, скільки і чого там добувалося, виплавлялося, вироблялося. Феномен. А вчитися не хотів – і все тут.