Організували поїздку в ліс. Їхали машиною, везли з собою харчі. Розставили польові телефони. Ніби і військова гра, але разом з тим і ні, бо ніхто ні з ким не “воював”. Розклали багаття, напекли картоплі. А мені було чомусь сумно. Певно тому, що у тому багатолюдді Фелікс до мене не підходив. Лісом ходила осінь. Вона обтрушувала з дерев листя, шурхотіла ним, розкладала на землі, ніби готувала візерунок для килима.

Я пішла стежиною. Заблудитися отут не можна було: я нікуди не звертала. Долинали голоси від багаття. І тут до мене підійшов Фелікс. Він пройшовся зі мною поряд, потім поклав мені руку на плече:

– Ну, що, тобі весело?

– Чомусь ні…

Я знітилась. Серце калатало шалено.

– Чому?

– Не знаю…

– Ходімо до гурту.

– То й ходімо, – видихнула я, хоч самій аж ніяк не хотілося йти до того гурту.

 

Рита з Анькою перейшли всякі межі. Одного ранку, коли я прокинулася, під моїм ліжком була велика калюжа. Я зрозуміла, що це витівки Ані. Вона могла й у ліжку собі калюжу зробити. А тут вирішила наді мною поглумитися.

Аня за мною спостерігала. Вона зрозуміла, що я помітила калюжу.

– Га–га–га! – засміялася голосно і почала кликати дівчат, а потім і Філомену Андріївну. Отут я вже більше не витримала і заплакала, – гірко, невтішно, ніби і справді трапилося якесь непоправне лихо.

Філомена Андріївна мене заспокоювала:

– Ну, не плач. Таке з кожним може статися.

Але я плакала ще більше. Моє серце розривалося від образи: ну як я могла пояснити, що це не я?.. Подумають, що викручуюся. Не повірять. Анька і Рита були задоволені: нарешті вони бачили мої сльози. Але мені вже було однаково…

Цілий день я була, як у тумані: не могла ні про що думати і розмовляти. Добре, що в цей день мене на уроках на питали, а то б неодмінно схопила б двійку.

Увечері посеред спальні мене перепинила Анька:

– Куди поспішаєм?

Вона намагалася розмовляти так, як розмовляла Рита, – грубо, розв’язно, ніби їй море по коліна.

Я зупинилася.

– Чого тобі треба?

У мене, здається, починали “прорізуватися зуби”.

– Просто…

Анька трохи розгубилась.

– Постій, поговоримо.

– Мені нема про що з тобою говорити.

– Ах, так…

Я думала, що вона мене вдарить. Та вона не вдарила.

– Ну, тоді… На! Понюхай!

І вона ткнула мені в обличчя свою брудну білизну. Це вже було таке приниження, якого я стерпіти не могла. Не спам’яталися ні Анька, ні навіть я, коли я вп’ялася в її густі довгі коси. Битися я не вміла. Я тільки з усіх сил обома руками тягнула її за волосся. На моє щастя Рити десь не було. Не знаю, що б вони зі мною зробили. Та мені тоді було однаково. Я і досі не знаю, чому Анька тоді мене не вдарила, але не вдарила тільки страшно і голосно верещала. Чи то від її вереску, чи ще від чогось, але я трохи отямилась і відпустила Аньчині коси, а потім безборонно, пройшла до свого ліжка і розслаблено на нього опустилася. Що, власне, сталося? А нічого. Просто я зрозуміла, що в цьому  житті треба захищатися, не можна давати нікому глумитися над собою.

Другого дня встала, як побита. Настрій був настільки жахливий, що я не могла приховати його від Фелікса.

– Що сталося?

– Нічого.

– Ні, щось у тебе трапилось, і я хотів би знати, що саме. Чи мені не можна?

Фелікс був такий серйозний, що я його таким ще ніколи не бачила. Тон у нього був категоричний. І я вже втомилася від своїх переживань. Я більше не могла. І я розповіла йому все, чи майже все, про Риту і Аньку (звичайно я ж не могла розповісти про калюжу та інші їхні витівки).

Увечері я піднімалася у спальню, а в грудях щось злегка смоктало: ні, не страх, страху не було. Була якась тривога. Я пройшла до свого ліжка – ніхто мене не зупиняв. Я вийшла в коридор, трохи там покрутилася і коли знову зайшла до спальні, Анька спробувала мене перепинити, але тут почувся трохи гортанний голос Рити:

– Не чіпай її. У неї є захисники. Зі мною вже сьогодні розмовляли.

Серце у мене радісно підстрибнуло: Фелікс! Він! Так я і не дізналася, що він сказав Риті. Скільки не допитувалась, Фелікс так мені і не розповів. Але мене більше ніхто не займав, і до мене повернулася радість буття.

 

XXIII. Читальники.

 

Це був час, коли я багато читала: “Любий друг”, “Овод”, “Людина, котра сміється” і т.д. Але найулюбленішою моєю книжкою в цей час була книжка Жюля Верна “П’ятнадцятирічний капітан”. Ще більше від мене читала Марійка. Вона читала швидше. Ми з нею часто брали в бібліотеці одну і ту ж книжку. Особливо, звичайно, хвилювали нас книжки про любов.

Нас приводили вихователі у спальню та й ішли собі – їхній робочий день закінчувався. Тут вже була Філомена Андріївна. Але вона розуміла, що дівчаткам треба щось випрати, попрасувати той не заганяла нас у ліжка – лиш би були тихо.

А ми з Марійкою полягаємо та й читаємо собі: добре, що читати пальцями можна без світла – нам, повністю незрячим, було воно ні до чого. Правда, взимку іноді мерзли пальці і тоді втрачали свою чутливість. Заховаєш руку під ковдру, зігрієш – і можна читати далі. А то й можна читати під ковдрою – правда, це було трохи незручно.

Одного разу, пам’ятаю, читали ми з Марійкою книжку “Алітет йде в гори”. Книжка була написана дуже цікаво. Отак собі читали та й читали –  і дочиталися до шостої години ранку. А потім повставали, помилися до пояса холодною водою, та й пішли на уроки. А бувало, що й на уроках досипляли: покладемо голови на парти – та й ну спати. Виручало те, що добре вчилися, то якось ще могли відповісти за запитання вчителя, коли нас піднімали. Нам з Марійкою багато що сходило, нас вчителі любили. Ні, ми не запобігали перед ними – такого б ми собі не дозволили. Просто ми нікому не грубили, а головне – добре вчилися. А вже записки від хлопців в наших партах – це були наші проблеми і вони нікого не стосувалися, окрім нас.

Якщо книжка була дуже цікава, то можна було читати й на уроці, поклавши книжку під парту. Але я з того користалася рідко. Мене видавало обличчя. На ньому відбивалося все, про що я читала. А головне – вчитель бачив, що я його не слухаю. Отже, все–таки читати найкраще було в ліжку. І ми з Марійкою читали. Недаремно, я тепер сова. Не знаю, як Марійка.

 

XXIV. Мої вчителі.

 

У нас затіяли новорічну пошту. Почепили поштову скриньку, обрали поштарів. Кожен міг комусь написати, лиш би зверху прізвище було, кому вручити листа, чи листівку, чи просто записку. Чого тут тільки не було: і привітання, і освідчення в коханні, і всяке інше. Було хвилювання, була біганина і метушня. Все нове – це цікаво, а надто, коли тобі 13–15 років. Я одержала багато листів, але не мало й написала. Одержала і від Фелікса – звичайного товариського листа, але не була розчарована, бо знала, що він не любить писати ніжних листів: по природі своїй він ліриком не був. Коли його питали, ким він хоче бути, він відповідав:

– Фінансистом.

Звичайно, то був жарт, бо який би то із сліпого був фінансист. Та щось в тому жарті було і від правди.

 

Готувалися до зустрічі Нового року. Все це вже було не в новинку. Шкільний хор співав урочисто й патетично:

“Будь здоров, будь здоров,

Рік великих будов,

Вахту миру й щастя приймай!”

Це вже було не дуже цікаво. Цікавим було те, що я мала танцювати біля ялинки танець п’ятірки. Звучав вальс “Берізка”, а головне те, що грав його на баяні Фелікс. Ну і ну! А як же ж я маю танцювати? Боже мій, я ж не вмію! Я до піонервожатої. Вона взагалі була непогана, та їй було якось байдуже, як там я буду танцювати. І я танцювала. Не думаю, що це було гарно, але я з приколотою на грудях п’ятіркою танцювала вальс, і грав його Фелікс. І для мене це було найголовніше у новорічному святі.

Класним керівником був у нас Йосип Михайлович. У нього, як у кожної людини, були свої плюси і мінуси. Але це була поетична натура, а ще він дуже гарно співав. Був у нього тенор, високий, ліричний. Пісні він знав і любив і не міг терпіти, коли до пісень хтось ставився з неповагою.

Був у нас учень на прізвище Новачук. От халепа: ми так звикли всіх кликати по прізвищах, що й не пам’ятаю, як його й звати було. Здається, що Михайло. Вчився не дуже та й з поведінкою так собі. От якось після  обіду розлігся він поверх парт та й співає:

Місяць на небі,

зіроньки сяють,

тихо по морю

човен пливе…

Заходить Йосип Михайлович. Він обурений:

– Ти що це, Новачук! Та хіба ж таку ліричну пісню так співають? Розлігся… Та це ж така пісня, що душу виймає…

І заспівав… Ах, як він співав…

А ще він читав нам фантастику, притому українських письменників. З яким захопленням ми слухали “Аргонавти всесвіту”, “Нащадки скіфів”. Читав він гарно, інтонаційно, і ми слухали – анічичирк. Проблем він з нами не мав. Клас був гарний. До нас з Марійкою Йосип Михайлович ставився особливо добре. Пам’ятаю, писали ми контрольну з математики. Приклади були довжелезні і треба було в них не запутатись. Ми з Ролею таки заплутались. І вже не знаю, як воно так сталося, але заплутались однаково, хоча й не списували, бо сиділи на різних рядах. І як же я була здивована, коли вчитель поставив Ролі трійку, а мені чотири. Я не витримала: а може вчитель не догледів? У нас же з Ролею був однаково хибний шлях, однаково неправильна відповідь.

– Йосипе Михайловичу, –я все таки встала, – а в нас з Ролею однаково написана контрольна.

То чому у мене четвірка а в Ролі трійка?

Я не знаю чи почервонів вчитель, але відповів:

– Прошу сідати… Вчителеві видніше, кому яку оцінку ставити. В тебе робота була написана охайніше…

Чого–чого, а чесності в нас вистачало, її нам таки прищепили. Мушу признатися, що, якби я була скупою чи недоброзичливою, чи підлою, і, якби про це навіть ніхто не знав, мені було б соромно самій перед собою. Так що не так уже й погано виховали нас наші вчителі.

Літературу у нас вела Самченко Наталія Прокопівна. В неї був низький, приємний голос. Вона добре знала і мову, і літературу. Любила поезію, любила осінь. Із своїм чоловіком Павлом Антоновичем ходили вони на прогулянку в осінній парк, і Наталія Прокопівна набирала листя і робила прекрасні букети, що стояли в неї цілу зиму. Вона знала як робити, щоб листя не скручувалося. Здається його треба було розпрасувати чи що. Це вже знала моя вчителька. Це їй присвятила я вірш…

А вчителька моя любила осінь…

Збирала листя в гомінкий букет.

І той букет стояти міг би й досі.

А вчительки нема, лише портрет…

Найкращим був урок з літератури,

І певно, навіть двієчник це знав.

Читала вірші Римського, Сосюри

(Сосюра більше їй імпонував).

Була така… До трепету лірична,

Була – немов поезія сама,

Така проста, така до болю звична…

І як же так, що вже її нема?…

І знову осінь парки вистеляє

І, посмутніла, жде її, дивись.

Не виглядай, голубонько, немає

І не прийде, як то було колись.

І осінь так заплакала невтішно,

Що вчительки моєї вже нема,

Свої багрянці позбирала спішно –

І зблякло листя і прийшла зима…

Вони з чоловіком були україністами, знали і любили свою історію. Дома у них була гарна бібліотека, старовинні килими, плахти, навіть стільці. Якщо Наталія Прокопівна пригощала чаєм, то неодмінно з калиною. Вона добре знала, що корисно, а що – ні. Я спілкувалася з ними потім, коли стала вже студенткою. Тоді вперше я  зрозуміла, що цікавими людьми можна бути і в старості.

Звичайно, у шостому класі я про це не думала. Я слухала, як Наталія Прокопівна вела урок. І слухати її було цікаво.

З роками, мені здається, наступні покоління вчителів якось обміліли. Чогось їм бракувало. Чого? Мабуть, провина лежить на послаблених вимогах до вступників у педагогічні заклади. Був час, коли на вчителя міг вивчитися той, кому не пощастило і він нікуди не поступив. Оце й нанесло непоправну втрату нашій освіті. А таки нанесло. У нас в школі рідко траплялися вчителі, що не люблять дітей. І це була правда. І ми це відчували, навіть двієчники, навіть порушники поведінки. А до декого, можливо, це дійшло аж через роки. Але таки дійшло. І від того кожен намагався стати хоча б трішечки кращим.