ХХ. Розповідь батька.
Нарешті повернувся батько. Він привіз трохи грошей, бо не був пияком і не боявся ніякої роботи. Збиралися сусіди, рідня, і батько розповідав.
– Видали нам валянки і ватяні штани. Дівчата фиркають, не хочуть брати. А як вдарив мороз 40о–50о, отут і заплакали дівчата, бо зрозуміли, що то не жарти – мама далеко. Провідник наш сказав:
– Далі будемо їхати тільки на оленях – іншого зв’язку нема.
Приїжджаємо в якусь хату на ніч. Провідник наш вийняв з мішка якийсь кусок льоду, відрубав сокирою, кинув у каструлю, поставив на вогонь. Дивлюсь – борщ. Дівчата притихли. І плакати перестали. Москва сльозам не вірить, Сибір – також. Повдягали ватяні штани, повзували валянки.
Зустріли тут наших–таки людей, тих, що колись розкуркулили та й повивозили. Гірко посміхаються:
– Нас силою сюди повивозили. А ви самі приїхала, по своїй волі. Видно, від “доброго” життя приїхали.
А ще розповідали, як їх привезли. На кораблі привезли. Полярна ніч почалася. Темно, нічого не видно. Корабель боїться близько до берега підійти, щоб на мілину не сісти. Команда: “Выгружайсь”. Куди? У воду? А вода крижана! Кожен рятував жінку, дітей, про шмаття не думав. Скільки потонуло, а скільки від тієї крижаної води потім померло. Але дехто вижив і тепер зустрічав прибульців гіркою посмішкою.
Я дав зарок не бритися, аж доки додому не повернуся. Борода допомагала: взимку було тепліше, а влітку не так допікали комарі. Роботи вистачало для всіх. Мене, як найстаршого, поставили стерегти пальне для тракторів. А ще за сумісництвом, я мав спалювати гілки, що відрубували від звалених дерев. А ще я був єдиний, що вмів витісувати топорища для сокири. От я і заробляв. Дехто з інженерів навіть заздрив. А ще дівчата у вагончику обід готують, мучаться з сирим ломаччям, то я їм гарних і сухих ломачок пристараюся, то вони й раді, та й мене безплатним обідом нагодують.
Закінчився мій термін – рік минув. Мене й умовляють побути ще. Платню набавили. Я погодився. Побув ще півроку. А тут про війну заговорили. Ну, думаю, треба якось до своїх добиратися. А то як замерзне вода, почнеться темнота, тоді пропадеш, а не доберешся. От я і почав діставатися додому. Доїхав до Збаража – аж тут в поїзд хлопи з Білозірки заходять. Мене не впізнають – я ж з бородою. Розмовляють зі мною як з чужим. Приїхали до Лановець. Дай, думаю, фотокарточку зроблю – з бородою. Сфотографувався, а потім вже – в парикмахерську, бороду збривати. Збрив. Підхожу до хлопів, з котрими їхав. А вони:
– О–о! Ілько приїхав! Дай Боже!
А я сміюся. От, що то робить з чоловіком борода!
А через тиждень приїхав до Лановець, заходжу за фотокарточкою, а фотограф мені:
– Нема тут, дядьку, вашої карточки.
А я кажу:
– Давай я сам себе знайду.
– А скажіть, Ілько, а чому ви бороду не збривали? Кажуть, це буває, коли людина за кимось дуже сумує. Це ж треба так сумувати! То за котрою сумували: за Катькою чи за Якилиною?
– За обома, – сміється батько. А в його сміху – така величезна радість, що він нарешті дома, що довкола всі свої, що не тріскається земля від морозів, що можна нарешті поїсти смачного домашнього борщу. А потім, щось згадавши, дістає якийсь папірець, показує. Страховка на п’ять тисяч. І до мене:
– Це, якби мене якийсь звір в тайзі розірвав, ти б за мене п’ять тисяч одержала б.
А я плююся:
– Таке видумали!
– О–о, дитину, там всього бува… Одна жінка заблудилася в тайзі. Сорок днів блудила, а таки приблудилася до людей. Диво, що не пропала.
– І ви не боялися?
– А чого мені боятися? Я ж на фронті був. Мене пробували лякати, казали, що часом щось там гукає, а я кажу: “То хай собі гукає. Мені що до того!”. То людина сама на себе більше страху наганяє.
ХХІ. Отак воно й буває.
В школу віз мене батько. Ми приїхали вранці. Було прохолодно. Я завжди приїжджала раніше, а то чомусь приїхала першого вересня. Учні і студенти йшли з квітами. Батько і мені купив букет. Я була сердита: тепер думай, як і куди його подіти. У нас не було заведено – з букетами: ми ж інтернатські.
– Сьогодні всі йдуть до школи з квітами, – наполягав батько.
– То й нехай собі йдуть. А я не хочу, – незадоволено буркотіла я. Боже, яка була дурна! А все моя зайва сором’язливість. Скільки я від неї натерпілася. Врешті–решт з квітами якраз добре вийшло: у нас в класі стояв букет.
Шостий клас належав до старшої групи, бо десятирічки у нас не було. Старші класи були внизу – еліта. Шостий, сьомий і восьмий класи належали до однієї групи. Це означало, що весь позаурочний час з нами був один вихователь, і всі позакласні заходи: голосні читки, лінійки і т. ін. ми проводили разом. Фелікс був у сьомому класі, отже… Я з хвилюванням чекала, що буде: чи підійде, чи заговорить… Я ж ні за що. Хай би там що.
Сиділа на уроці – і чула його кроки. Їх ні з чиїми не спутаєш: тверді, чіткі, як у військового.
На великій перерві я вийшла в коридор і встала біля вікна. Підійшов Фелікс, запитав про щось незначне, трохи постояв біля мене – та й відійшов. Таки підійшов! Я була щаслива. Моє щастя виражалося голосним сміхом, співом, особливо ж про любов. Ми вже з Нелею так співали! Бідна Поліна Василівна перенести того не могла.
– Поете, как старые девы. Нужно петь пионерские песни.
Та ми собі з того лише сміялися, і далі співали про любов. Тим паче, що не всі вихователі думали так, як Поліна Василівна. Декотрі, навпаки, просили заспівати ту чи іншу пісню. А ми й раді. Чому ж не заспівати?
Тоді були популярні артистки Фролова і Семьонкіна. Ото ж нас з Нелею до них прирівнювали. Ох, яка ж я була горда! Бож Фролова співала другим голосом, і я також. Дурне дівчатисько! Закохалася в того Фролова по самі вуха. Але – нікому, навіть собі про це ні слова. Лише вірші… Вірші можна. Дурні, химерні, як у закоханих. Я їх потім повикидала. Всі вони були сумні, бо ж надій у мене не було ніяких. Такий хлопець! А я…
Він підходив все частіше. Підійде, стане, спитає про якісь дрібниці – та й піде собі. Фелікс непогано грав на баяні. Багато хлопців у ті часи захоплювалися баяном. І ми, дівчата, також, просили зіграти те чи інше. Особливо ж я любила вальси. Надзвичайні були декотрі: “Пам’яті квітів”, “Розбите життя”, “Тихі сльози”, “Неаполітанські ночі”. Та й ще, та й ще…
Молодь тоді була значно сентиментальніше. Може це тому, що тільки недавно закінчилася війна і травмовані душі прагнули чогось ніжного і ліричного. У мене і тепер іноді буває справжня ностальгія за баяном, за тими вальсами, піснями. Як почую – аж серце зайдеться. А пісні ж були… Прості, ніби й примітивні, а було в них щось таке… Від душі чи що. А може це я просто старію… А може у кожного так: дороге йому те, з чим ріс, з чим жив… Наспівую іноді ті пісні, намугикую вальси, але молодість не повернеш, тільки щем у душі. А може, так і треба? Мабуть треба…
А по радіо:
Сорвала я цветок полевой,
Приколола на кофточку белую.
Ожидаю свиданья с тобой,
Только первая шага не сделаю…
А я також чекала. Чекала кожної хвилиночки, щоб перемовитися словом, хоча б незначним. Мені йшов чотирнадцятий рік. Я була горда, що і Джульєтті було чотирнадцять і Дуняші із “Станционного смотрителя” теж було чотирнадцять. Чомусь так виходило, що найкращі героїні мали якраз по чотирнадцять років. А може це я саме такі твори вибирала. Можливо й так.
Я дуже змінилася. Я це сама відчувала. Була на диво товариська, тепер би сказали комунікабельна. Тоді таких слів ми не вживали. Бігала, ні, літала по східцях, по коридорах, галасувала, тягала хлопців за чуби, кепкувала з них, приваблювала, глузувала, закохувала в себе, відштовхувала, потім сама від того мучилася – словом, була нестерпна. Для вихователів – клопіт. Я розумію, що вони за нас переживали. Та хіба ж можна так! Ми ж у них на оці: в класі, в коридорі, в саду – в групі, в колективі. Досить того, що я найперша серед дівчат навчилася грати в карти, в дурня – жах! Як можна? А де ж дівоча скромність? А мені подобалося грати в дурня, і нічого я в тому поганого не бачила. Зовсім нічого. І при чому тут скромність? Правда, мені ніхто нічого не говорив, бо я була відмінниця, активістка, брала участь у всіх, або майже гуртках, була членом редколегії шкільної стіннівки. Говорити – не говорили, але косі погляди кидали, ой, як кидали. Але я на те не зважала.
ХХІІ. Рита.
– Дівчата! Дівчата! – Люся аж захлиналася. – До нас приїхала нова дівчинка… З дитячого будинку… Сирота, трохи бачить, звати Ритою…
Признаюся чесно: до сих пір я не змінила ні одного імені. Це мабуть тому, що я погана письменниця. А радше, і не письменниця зовсім… Просто пишу… Так–от, признаюся чесно: це ім’я я вигадала… Дівчинку ту було звати по–іншому. А чому Рита? А тому, що такого імені не було в нашій школі. А справжнє ім’я не хочу називати зумисне… У неї все гаразд: сім’я, чоловік, діти… Вона гарна господиня… Для чого? Та й чи маю я право? Пройшло стільки років…
– Пішли знайомитись!
І ми побігли у спальню, де влаштувалася Рита.
Метка, коротко підстрижена, з хлоп’ячими манерами… Ото вже, мабуть, нашим вихователям кислиці снилися. Дівчата у нас були привітні, а вже новеньких зустрічали як рідних, намагалися, щоб не було їм незручно чи сумно.
– Сирота. З дитячого будинку, – говорили ми співчутливо і намагалися оточити Риту увагою. Але їй наша увага була непотрібна. Вона обрала собі у товаришки Люсю і стала для неї беззаперечним авторитетом. Мотнувши головою, відкидала своє коротке волосся, що аж ніяк не могло їй заважати, – і вже вона на дереві, вже вихователька гукає, щоб злізла, бо впаде.
І почалося… Без Рити не обходилася ні одна хуліганська витівка. Її ім’я називалося на щотижневих лінійках і, звичайно, не серед кращих учнів. Вчилася погано і поводила себе далеко не найкраще. Грубила вихователям та й з дівчатами не дуже делікатнічала. І вже не знаю, за що вона не злюбила мене. Не злюбила – і все. Може, тому, що я добре вчилася, а може тому, що я користувалася авторитетом у хлопців, – не знаю. Але в моєму житті почалися далеко не найкращі дні.
Я піднімалася в спальню – і починалося:
– Ну, що, красуне?
Я мовчала, лише відчувала, як фарба від обличчя кудись дівалася. Тут їй на допомогу підіспівала Аня – колишня моя однокласниця:
– Вона горда, вона відмінниця. Вона не хоче з нами розмовляти!
– Всі хлопці за неї пересварилися, – докидала Рита.
Я мовчала. Дівчата не пропускали мене пройти до мого ліжка. Правда, рукам волі не давали: дошкуляли словами.
– Так ти не хочеш з нами розмовляти? – допитувалася Рита. Я мовчала. Інші дівчата чи не чули, чи не хотіли вмішуватись. Риту трохи побоювались. Мене явно хотіли довести до сліз, але я не плакала.
Скаржитись на них мені навіть на приходило в голову. Але, коли закінчувався день, і ми йшли у спальню, серце в мене починало калатати: я знала, що мої мучительки мене чекають. І вони чекали, злі і дошкульні. Якби вони могли… Але щось їх стримувало, чогось вони боялися. І, якщо мене похвалили на шкільній лінійці, а хвалили мене часто, або хтось із хлопців на мене звернув увагу, то я вже знала: так просто це мені не минеться.
Але життя текло, пливло, летіло, бігло, вирувало. І головне: вранці я біжу по сходах вниз до класу – і зі мною вітається Фелікс. Він іде поряд, не беручи мене за руку, – табу, не можна, не заведено, хоча ніхто і не забороняв. Про нас уже починали говорити. Звичайно, нічого поганого: дружать, мовляв. Ну, що ж, це можна, це не заборонено, але… Але вихователі мали нас на оці, щоб бува чого не вийшло. А нам і в голову нічого такого не приходило.
Фелікс заходив у наш клас, як тільки закінчувалася підготовка домашніх завдань. Для виконання домашніх завдань був відведений певний час, і всі мали сидіти в своїх класах. Як тільки продзвенить дзвінок, сповіщаючи, що “підготовка”, як у нас називали, закінчилася, в наш клас заходив Фелікс. Я сиділа за першою партою у другому ряду. Він ставав переді мною і так міг стояти годинами. Мабуть, це виглядало дуже смішно. Але сісти поряд – ні в якому разі, неприпустимо. Це вже потім, в старших класах, ми таки привчили вихователів, що учень з ученицею могли, взявшись за руки, по коридорі пройтися і за партою посидіти. А тоді ще ні.
Вчителі і вихователі кидали на нас з Феліксом косі погляди, але ми ніяких правил не порушували, то ж офіційно нам ніхто нічого не міг закинути. Фелікс мені казав:
– Головне – ми з тобою мусимо добре вчитися, тоді до нас ніхто не зможе придертися.
І справді Фелікс ось уже кілька років – голова ради дружини, я недавно стала редактором піонерської шкільної стінгазети (боже мій, скільки часу я на неї тратила).
Я стала якась неврівноважена: була то сумна, замислена, то весела, як вихор. А вчителі до нас ставилися по–різному. Одні – лагідно усміхалися, згадуючи, очевидно, свою молодість, інші жартували, дехто іронізував, та найєхиднішою була Лариса Петрівна. Вона завжди вміла ущипливо докинути кілька слів про серце, про кохання. І це не було доброзичливе ставлення до молодості, а насмішка і глум. Я часто не знаходилася, як їй дотепно відповісти, а потім сама на себе сердилась, картала себе. Відверто ж їй грубити не хотілося: вчителька ж.