Цього року мене обрали ланковою. Я погано знала, які мої обов’язки і що я маю робити, але була дуже горда, що з–поміж всіх обрали мене. Час від часу відбувалися збори ланки, тобто класу. На тих “зборах” ми могли бавитися м’ячем, проводити якийсь атракціон або щось обговорювати. І чому це називалося “збори” – не знаю.
Ланки об’єднувалися в загони. Головою нашого загону, так би мовити, моїм начальством, була Марійка. Загони об’єднувалися в піонерську дружину. Керувала дружиною рада дружини, а головою тієї ради був Фелікс Фролов. Це був дуже серйозний учень. Він, як тоді більшість, був переростком, але здавався ще старшим, зовсім дорослим. Був відмінником, ходив чітким військовим кроком, а ще дівчата поміж собою шепталися, що він був гарний. А ще він грав на баяні. Тоді баяністів було багато, мабуть тому я і досі люблю баян. Так отой–то Фролов, голова ради дружини, на котрому трималася вся піонерська робота, прийшов якось до мене і почав перевіряти щоденник ланки, котрий я повинна була вести. Я його вела вкрай невміло, а ще й допустила ряд помилок, за що й дістала зауваження. Словом, я червоніла, нібито вичитував мене принаймні директор школи.
ХVІІІ. Ми дорослішаємо.
У нас в класі вчився тихий і спокійний Степан. Він був старший від нас. А ще він був феномен, правда, тоді ми ще того не знали. Ми просто вважали його майже героєм. Якось той Степан упав з гойдалки і зламав руку. І нічого, навіть не скривився. Йому ту руку склали і, як часто це й зараз буває, виявилось, що склали її не так. Треба було знову ламати і заново складати. І знову нічого. Питаю його:
– Дуже боліло?
– Зовсім ні, – відповідає. Ми розуміли, що не могло ж таке не боліти. Ми вважали його просто дуже сильним і мужнім хлопцем.
Тоді хлопці вирішили випробувати Степана. Посперечались, що він не витримає, якщо йому на руку лінзою сфокусувати сонячне проміння. Витримав, і зовсім спокійно. У хлопця, що тримав лінзу, тремтіла рука, а тому опік був досить обширний – величенька ділянка шкіри на руці була досить серйозно обпечена. Рана довго ятрилася, і знову Степан вів себе так, ніби нічого не сталося, лише усміхався.
Тільки пізніше, ставши дорослою, я довідалась, що є, хоча й дуже рідко, такі люди, що не відчувають болю. До таких і належав наш Степан.
Так отой–то Степан якось мені в парту поклав записку: “Давай з тобою дружити”. Записка була без підпису. Я ніяк не могла здогадатися, хто її поклав, бо Степан вів себе зі мною, як і зі всіма… Але якось він таки підійшов до мене і запитав:
– Прочитала?
Я знітилась. І від того, що нарешті зрозуміла, хто писав записку, і від того, що треба було щось відповісти.
– Записку прочитала? – ще тихше запитав він.
– Так, – відповіла я, і дуже добре, що Степан не міг бачити, як спалахнуло моє лице.
– Ну і що?
Я мовчала.
– Ти згідна?
Я мовчала.
– Згідна? – допитувався хлопець.
– Я не знаю…
Я й справді не знала. Я шалено думала: “Звичайно ж, йдеться не про любов, а про дружбу”. До Степана в мене не було ні симпатії, ні антипатії. Мене гнітило те, що про дружбу треба було якось домовлятися. Хіба не можна просто собі дружити, без записок? Хоча… мушу признатися, що знаходити в своїй парті записки було досить приємно.
Колишні парти від теперішніх відрізнялися: в них були глибокі шухляди і там лежали наші зошити, бо ж носити нам їх не було куди. В класі попід стінами стояли довгі лави на котрих лежали складені підручники. Підручники шрифтом Брайля громіздкі, їх багато. Та ми з ними давали собі раду. Тепер часто біля мене за партою сидів Степан, і я читала вголос якусь книжку. Вихователька сиділа в класі і пильно за нами стежила. Я іноді відчувала, що Степан зовсім не слухає тієї книжки. Я зупинялася.
– Читай далі, – просив хлопець.
– Ти ж не слухаєш.
– Слухаю. Читай.
І я продовжувала читати. Іноді Степан палко стискав мою руку – от і все. І даремно так непокоїлася наша вихователька. Непокоїлася і я, але зовсім з іншої причини. Я не знала, як мені сказати Степанові, щоб шукав собі іншу дівчину. Ну як йому сказати чесно і відверто? Це ж буде так боляче! А мені? Як бути мені? Адже я до нього зовсім байдужа. Отакі, уявіть собі, муки терзали мою маленьку душу.
Звичайно, ми дорослішали, і наставав той час, котрий мусив настати. Ми починали подобатись хлопцям, а хлопці – нам, і тут вже нічого не могли зробити навіть вихователі. Ми ж були трішки старші, ніж звичайні п’ятикласники. І ми все частіше знаходили в себе записки від хлопців і навіть маленькі подарунки: духи, цукерки. Ми сходили вниз з нашої спальні і відчували, що хтось неодмінно прислухається до наших голосів, ловить наші слова. І від того наші голоси ставали трішечки дзвінкішими, слова добиралися гучніші, і вимовлялися виразніше. Ми дорослішали. Начувайтеся, вихователі, буде вам робота – за кожною стежити.
І все–таки весна – найпрекрасніша пора року. І серце тоді б’ється якось прискорено і кожного дня чекаєш чогось гарного, неодмінно гарного. Ми тепер все більше ходили з Марійкою. Збирали в саду кульбабки, тішилися сонцем, чекали, коли, закінчиться навчальний рік. Ми ділилися своїми дівочими таємницями, бо ж і Марійка у себе в парті знаходила записки від хлопців. Були такі, до котрих вона була байдужа, а були… То це вже Марійчині секрети, і я, навіть по стількох роках, не маю права їх розголошувати. Лише скажу, що говорити нам було про що.
Ми обидві виходили у відмінниці – і нам було довірено разом з іншими відмінниками розпалювати піонерське вогнище у День піонерської організації. Всі вважали, що ми з Марійкою схожі, іноді навіть плутали нас. Ми смакували цукерки, що привозила Марійчина мама, ходили собі по саду, ховалися в його зелені, і було нам світло та гарно, і ніяких інших бід у нас ще не було, окрім школярських і дівочих.
І п’ятий клас закінчувався. Це було весело і сумно. Сумно, бо ми розлучалися з нашою улюбленою вчителькою Вірою Тимофіївною. Наша однокласниця Оля Хомко була трохи старша і мудріша. Вона підказала нам зробити вчительці маленький подарунок. Ми купили їй письмовий набір, а я написала вірша. Вчителька була розчулена до сліз. Вона запросила нас додому. Дома ми пили чай і їли солодощі: ціле море їх настаралася Віра Тимофіївна. День пройшов гарно, навіть наші хлопці були чемні. На прощання ми сфотографувалися, а потім вже мали роз’їжджатися додому. Додому, звичайно, хотілося, але кожна дівчинка вже мала за ким сумувати, тому роз’їжджатися не дуже спішили.
ХІХ. Листи.
Але ще можна було писати листи. Лише треба було написати бандероль сліпих, наклеїти марку за 5 коп., – і можна було нашими товстими листами дивувати працівників пошти, аж поки вони до них не звикнуть.
Ой, як же я чекала тих листів! Наш сільський листоноша Петро Пундик здається мав задоволення мені їх приносити. Прийде до нас під відчинене вікно, стукає листами по підвіконню і гукає:
– Бандероль!
А я вже така рада, що й розказати не можна. І листоноша не йде. Він якийсь час дивиться, як я читаю листи. Я посміхаюся, і листоноша також посміхається.
Листи приходили майже кожного дня. А коли день чи два не було нічого, то потім могло прийти відразу три або навіть п’ять листів. Іноді їх на пошті відкривали: дуже вже кому–небудь хотілося знати, що воно таке. Відкривали – та й нічого, бо хто ж може прочитати мої листи!
Одного разу я одержала листа від Олі Хомко. Вона надіслала мені адресу нашого голови Ради дружини Фролова Фелікса і просила привітати його з днем народження. День народження у нього був 14 червня. А надворі вже стояв липень. Я нічого не розуміла. Вітати з днем народження я, звичайно, не стала, а листа йому все ж написала. Адреса є – чому ж не написати? Потім того собі ніяк пробачити не могла: перша написала хлопцеві! Але тоді я про це не думала: написала та й усе. Дуже вже мені подобалось писати листи. А надто – їх одержувати. А тут – адреса! Та й не надіялася я, чесно кажучи, що він мені відповість.
Аж ось, пам’ятаю, 25 липня приносить Петро Пундик щось аж три листи. А серед них лист від Фелікса. Боже мій, як я здивувалася і втішилася. Лист був дуже стриманий, дуже серйозний, бездоганно (без граматичних помилок) написаний. Тільки що не стояло в кінці “з піонерським привітом”. Я була дуже горда: який хлопець мені написав. І це вже потім картала себе, що написала йому перша. На жаль, ті листи в мене не збереглися. Я їх всі до одного таки берегла, та тільки потім вони безслідно зникли. Напевно Фелікс їх і прибрав, коли ми з ним розлучилися. Очевидно, він їх просто викинув, бо не любив спогадів, ні добрих, ні поганих. А я люблю. Більш того, я вважаю, що це те єдине, чого в людини ніхто не може відібрати. Хіба хвороба чи смерть. Ну, та тут ми вже не владні.
У Феліксовому листі були такі слова: “Про нашу переписку в школі не кажи нікому, навіть мені”. Зрозуміло. Але в серці щось заворушилося: значить в школі він робитиме вигляд, що нічого не сталося. А власне, що сталося? Нічого. Я йому написала – він відповів. Ну то й що? Звісно, у школі тільки заїкнися! Рознесуть, засміють. А вже вчителі… Ні, ні, і не говоритиму нікому про наше листування. А може й листування ніякого не буде. Звідки я взяла, що він мені ще напише? Але він написав. Тепер я мала собі ще одне хвилювання: чекати листи від Фелікса. Та це було гарне хвилювання, з ним все життя робилося немов іншим. Фелікс зшивав свої листи якось по особливому. Я їх відразу впізнавала. Це були серйозні і вдумливі листи. Відповідала я на них також стримано і виважено, навіть зробила йому зауваження за крапки, що він ставив в кінці листа. Їх можна було зрозуміти по–всякому, і не скажу, що мені це було неприємно, але ж мене так вчили бути скромною, що мабуть–таки перевчили. І я написала: “А чи не можна без…?”. Тоді Фелікс у кінці наступного листа написав: “З піонерським привітом, Фролов”. Так що свого ляпаса я дістала. Так мені і треба.
Прийшов лист і від Івасика – мого колишнього однокласника. Хлопець мені писав, що любить, і не просто любить, а жити без мене не може. Я пожбурила листа в куток, бо не мала бажання відповідати на нього. Івасик на той час став зовсім іншим, ніж знала його я. Але тут втрутилася моя мама.
– Напиши, дитино. Не мусиш щось там таке писати. Напиши простого листа. Ти знаєш, як то чекати. А він же десь чекає.
Так, я вже знала, як то чекати… І я написала, звичайно, по–товариськи написала.
Писати я дуже любила. Я навіть листувалася з дівчинкою з Краснодарського краю, котру знала лише з листів. А що вже із своїми дівчатами!..
Ми писали одна одній слова пісень, а одна дівчина переписувала мені в листах Шевченкову “Катерину”, бо шрифтом Брайля Шевченка майже неможливо було дістати.
Пам’ятаю Неля якось принесла старого затертого “Кобзаря”. Ми читали його по черзі. Я тоді ще мало що могла з нього зрозуміти, але ставлення в мене до Шевченка було побожне. Звідки це? Не можу сказати, що мене цьому навчили дома. У нас був портрет Шевченка. Він висів разом з образами. Але мене не вчили молитися до нього. А я ладна була молитися. Мені здавалося, що це не просто людина, а якась небесна сила втілена в образі людини. Звідки це – не знаю. Мені здається, що ніхто мене тому не вчив.
То я переписувала з листів Шевченкові твори в зошит і маю ті зошити й досі. Правда, не молюся вже до Шевченка, бо ж людиною він був, хоч і геніальною, та все ж людиною. Але іноді подумки таки звертаюся: “Дай, Тарасе, сил мені, допоможи”. До його могили приходила на поклін, як до святого місця, що має цілющу силу, і вірю, що має.