ХІІ. Давай дружити.

 

Але на цей час я вже була в школі. Їхала зі щемом в серці, як додому. З’їжджалися звідусіль дівчата. Радісні зустрічі, нові пісні. Пригощали одна одну всім, що для нас на дорогу зготували наші мами. Не забували ми і про сиріт.

 

Четвертий клас якось не дуже запам’ятався. Хіба тим, що одного разу до мене підійшла старша дівчинка і сказала:

– З тобою хоче дружити один хлопець.

Дружити? От  новина. Я почервоніла і переминалися з ноги на ногу. Не знала, що сказати. Я була дитина сільська і для мене було не зрозуміло, чому той хлопець сам до мене не підійшов. І чому про дружбу потрібно неодмінно домовлятися. Хоче дружити – то й дружив би, принаймні попробував би зі мною заговорити чи що. А то – на тобі! Але вголос я нічого такого не сказала. Я дала згоду на дружбу з хлопцем, хоча не мала до нього ні симпатії, ні антипатії. Був це Борис, що вчився у п’ятому. Був він далеко не найкращий учень. Трохи бачив. Таких частенько брали на розвантажування продуктів, котрі завозили до нас в школу. А хлопці й раді, бо їм ті уроки!

А ще Борис страшенно захоплювався військовою справою. В нього було безліч усіляких значків. Я тоді ще зовсім на тому не розумілася. Хоч і тепер, чесно кажучи, також не дуже.

Боря зібрав свій загін і був у ньому командиром. Правда, вже не знаю, яке у нього було звання. Якось він сказав мені по секрету, що завтра його загін має битися з іншим загоном. Я не знала, чи по–справжньому вони будуть битися, але дуже просила Борю не робити цього. Та хлопець був рішучий і непохитний. Якщо він переможець, то його загін пройде з піснею, і я її почую. Вже не знаю, чому я тоді не була на прогулянці. Сиділа з малечею у дошкільній групі. І раптом пісня:

Гей, гей, красный герой,

На разведке да боевой.

На разведку да он ходил,

Много пленных приводил.

– Ура, – ледве не закричала я. Боря переміг!

Але ця дружба закінчилась якось сама по собі. Згасла і все. Боря потім ще пробував до мене підходити десь в класі сьомому, запрошував на танець, але мене це вже якось не хвилювало, і його, очевидно, також.

Я не знаю де зараз Борис. Ніякі відомості про нього чомусь не доходять. Де ти, друже? Як склалося твоє життя? Роки мовчать. Мовчать і люди, коли не знають, що сказати. Змовкаю і я.

 

ХІІІ. “Реставрація”.

 

Нам з Нелею був дуже потрібний папір: цупкий, товстий, щоб добре було відчутно виколоті крапки. У нашому побуті ми його називали брайлівським папером. Нелі ну просто–таки необхідно було вести пісенники, а мені – писати вірші. Я їх майже нікому не показувала – підросла то й соромилась. Але часом мене таки вдавалося умовити прочитати щось на концерті. Пам’ятаю, якось Антоніна Алойзівна сказала (не мені, а дітям, це вже мені переповіли):

– То єст такий другий Шевченко.

Пухом вам земля, дорога вихователько! Ви, по доброті своїй, звичайно перебільшили мої здібності. Та вірші я ще й зараз пишу.

А тоді… Вкрай був потрібний папір. Вже не знаю, хто Нелі відкрив секрет технології “реставрації” паперу. Але якось увечері, коли ми вже були у спальні. Неля покликала мене в коридор:

– Ходи, будемо папір затирати.

– Як? – здивувалася я.

– Зараз розкажу.

Як виявилося, все було майже зовсім просто. Головне – щоб зникли крапки. Списаного паперу у нас було скільки хочеш, якщо нам з Нелею щось вдасться, тоді… Тоді будуть у Нелі нові пісенники, а в мене – нові вірші.

На табуретку ми клали листок покрапкованого паперу, рясно змочували його водою, потім густо намилювали милом і починали терти… Ну, скажімо, пляшечкою з–під одеколону (вихователька нам часто віддавала бавитися пусті пляшечки з–під духів або гарні коробочки). Коли добре постаратися, то папір ставав майже рівний, без крапок. Та ще треба було, щоб він просох. А тоді вже  на ньому можна було знову виколювати крапки. Правда на вигляд він був… та це вже не мало ніякого значення. А ще від нього дуже пахло милом, господарським звичайно. Але це теж не мало ніякого значення. Головне – на ньому можна було писати. Ура! Ми тепер з Нелею кожного вечора мали роботу – затирали папір. Це був хоч якийсь вихід.

 

ХІV. Свята і будні.

А ще запам’ятався Новий рік. Дівчатка з мого класу мали бути сніжинками. Віра Тимофіївна одягнула нас у підкрохмалені марлеві костюмчики. Нас тепер було шість: до нас прийшла ще Оля Хомко. Вона також була переросток. Ми їй допомагали освоїти шрифт Брайля. І от – нас уже шість. Оля трошки бачить. Ми кружляємо біля ялинки і співаємо пісеньку сніжинок, якої навчив нас вчитель співів Юрій Гаврилович. Ми кружляємо і співаємо, а потім сідаємо рядочком під ялинку і маємо сидіти там увесь новорічний вечір, – ми ж сніжинки. В залі нестерпно холодно, а ми в марлевих костюмчиках,  з голими рученятами. Я вже не знаю, який у нас був вигляд, але ми вперто і героїчно сиділи. Директор власноручно накидав нам на плечі хустки, але ми їх тут же таки скидали. По–перше: вони були якісь дуже дряпучі; по–друге: вони майже нічого нам не давали, бо були зовсім невеличкі; по–третє – і це головне: які ж ми тоді сніжинки?

 

Свята минали якось дуже швидко. Уроки чомусь тягнулися значно довше. Хлопці наші були пасивні, і їх ні до чого не можна було залучити. А ми, дівчата… без нас не обходився жоден концерт.

Перед концертом завжди у спальні була метушня. Філомена Андріївна і Станіслава Андріївна знову і знову підміряли нам старенькі, але чисті і старанно позашивані плаття, прасувалися білі фартушки, підкрохмалені аж до хрускоту, слідкували, щоб ми всі мали почищене взуття.

Марічка грала на роялі і, здається, добре грала. Це були якісь етюди, сонати, сонатини. Я тоді ще не дуже у тому розбиралася, та й зараз, чесно кажучи, не дуже. Але мені подобалося, як Марійка грала. Виконувались твори і в чотири руки. Я б також хотіла грати на роялі, як Марійка, як інші, але за навчання треба було платити. Плата була зовсім мізерна, але я знала, що у моїх батьків не буде грошей і на наймізернішу. Тому я їм навіть нічого не казала. Потім Станіслава Андріївна запропонувала вчити мене безплатно. Я навіть взяла перші уроки. Але треба було приходити і чекати, поки займатимуться “платники”, або може хтось із них не прийде. А іноді отак посидиш, посидиш, а часу на тебе і не вистачить…

Я зрозуміла, що музикантом мені не бути. Хоча й зараз, коли нікого дома нема, сідаю собі за піаніно та й щось там пробую підібрати. Але що я можу?

 

ХV. Лист до батька.

 

Хтось дуже розумний ввів у нашу програму уроки письмо по–Гебольду. Писати по–Гебольду – це значить писати олівцем, але у тому ж таки нашому письмовому приладді. Букви виходили подовгасті, як друковані, але дещо видозмінені: гачки, крючки, палички писалися в середині букви. Але таке письмо цілком могла розібрати зряча людина. Це був добрий вихід. І коли я опанувала цей шрифт, то сіла писати батькові листа. А був мій батько десь аж за якимось невідомим мені Омськом. Він жив у тайзі, де були ведмеді, морози і ще якісь страхіття, про котрі я не знала, але могла собі їх дофантазувати.

Я сама написала батькові листа! Чи не диво? І він сам його міг прочитати. Він потім казав:

– Найкраще пише Танька: букви великі, кожна окремо. А то поналіплюють якихось каракуль, позливають все до купи, що й не розбереш.

А мій батько ходив до школи всього півзими.

Прочитав він мого листа та й заплакав: сліпа дочка сама йому написала. Потім цей лист батько довго зберігав, носив з собою, аж доки він зовсім не потерся.

Сама писала я тепер додому. Мама не вміла читати, але хто–небудь вже їй читав моє писання. Отже, ще одна сходинка. Якомога більше вміти самій, якомога більше! Але я вміла мало. Мама мене не дуже до роботи привчала. Я не вміла, скажімо, прасувати, особливо, коли складочки. У нас дома була стара праска, якою я зовсім не могла користуватися. В цю праску засипалося деревне вугілля, взяте з плити. Від нього праска нагрівалась. Але якийсь вуглик міг випасти, і легко можна було пропалити річ. Отже, це було не для мене.

Та й нічого в цей час я до ладу ще не вміла: ні чистити картоплю, ні готувати їсти. Я соромилась у цьому зізнатися, але це була правда. Мене це гнітило, але вчитися було ніде. Потім влітку дома я таки навчуся чистити картоплю і ліпити вареники. А прасувати я ще й досі не люблю.

 

ХVІ. “Ще тумани сиві

не зійшли з полів”.

 

Дівчата з мого класу всі були співучі. Позбираємося вервечкою, ходимо та співаємо. Співаємо скрізь: в шкільному коридорі, в класі, в саду.

Ще тумани сиві

не зійшли з полів.

На широкій ниві

чути дружний спів.

І на світанку

мовить ланкова,

слухає ланка

теплії слова.

Співали і таких. Але все–таки більше про любов.

Віра Тимофіївна іноді ходила з нами в місто. Вона водила нас в театр, в Палац піонерів. А якось ми з нею пішли на дитячу залізницю. Справжнісінькі тобі вагони, рейки, квитки. Пасажирів обслуговували діти. Були там, звичайно, і дорослі, слідкували за порядком і щоб не було “зайчиків”. Ми собі сіли та й ну співати. Всі слухали, особливо ж припала до душі пісня про Васю машиніста. Така собі примітивна пісенька. Та це я розумію тепер. А тоді ми й самі її любили. За те, що ми так гарно співали, нас повезли ще один рейс – безкоштовно.

А ще ми ходили в музеї, на святкові паради. На парадах було не дуже цікаво. Ми ж не бачили тієї святкової урочистості, хіба що відчували її.

Йшли танки, двигтіла земля. І розмови навіть не було чути. На мене це чомусь наганяло жах. Святковий настрій приходив, коли йшли колони. Кожна щось співала. І ми собі йшли. Вчителька купила нам повітряні кульки, а потім напоїла нас газованою водою з сиропом . Поверталися втомлені і щасливі – таки й ми долучилися до свята.

 

Була весна. Ми виходили на ранкову прогулянку в шкільний наш сад. Він розцвітав, духмянів, дихав весною. Старі каштани, ніби казкові велетні, дивилися на нас, оберігали, пильнували, щоб не трапилось з нами якогось лиха.

Нас одягнули по–літньому: легенькі ситцеві платтячка і балетки. Ми почували себе дівчатками, що вже дорослішали.

Тоді ще ранками і вечорами гули заводські гудки, що сповіщали людям про початок і кінець робочого дня. Пам’ятаєте, колись була популярною така пісня:

Пропел гудок заводской

Конец рабочего дня.

Але пісня ця народилася пізніше. А тоді, в ті наші весни, гули, гули фабрики і заводи. Всі до того вже звикли і слухали те багатоголосся, вимірюючи по ньому час. У ранковому тумані цей оркестр звучав приглушено і м’яко.

Була весна. От–от розквітне бузок. А незабаром, вже зовсім скоро закінчиться навчальний рік. І я поїду додому. А поки що… весняна повінь пахощів цвіту. А ми собі раюємо тут, от лише дзвінки… Як вони мені набридли, Боже мій, у що можна перетворити святий поклик дзвінка, коли він, святковий і урочистий, кличе нас вперше до класу. Все по дзвінку: вставання, сніданок, прогулянка, уроки і все інше. Я розумію: як інакше? Але це впливає негативно. Ну, придумайте щось, педагоги, психологи, чи ще не знаю вже хто…

 

Мене забрав до себе дядько Семен, що жив тоді вже з дочкою у Львові. А потім він завіз мене додому. Батька не було. Степана також. Ми були з мамою удвох. Через багаточисленні свої хвороби мама на роботу до колгоспу не ходила, але допомагала Марусі і Наді на буряках. Кожній жінці виділяли певну норму буряків, котру вона мусила обробити. І вже нікого не цікавило, можеш ти чи ні, чи захворіла, чи діти маленькі. Хіба жінки в ланці допоможуть, якщо ланка була дружна. Отже, “ще тумани сиві не зійшли з полів”, а вже на полі з’являються жінки, з сапами і клуночками, в котрих був нехитрий харч: сало, молоко, хліб, яйця або просто кілька яблук з куском хліба.

 

Від батька приходили листи. Він писав, що продовжив собі термін вербовки, так що додому не скоро. Просив маму вислати зо дві посилки зимових яблук “таких, щоб не зіпсувалися по дорозі”. Батько писав: “побачили тут картинку: хлопчик і дівчинка рвуть у кошики яблука, – не вірять. Кажуть, що це вигадка. Я їм розповідаю, що у нас і справді ростуть такі яблука, – не вірять. То пришли мені – нехай тут попробують наших яблук”.

І мама послала. Вибрала дві найбільші скриньки на пошті, поклала яблук – та й послала. Потім батько писав, що навіть їх і не попробував: всі пороздавав, а ті ще своїм знайомим ділили: от, мовляв, яке диво росте на Україні.

 

Мама завезла мене до Збаража, а вже звідси чоловік тьоті Нюсі дядя Жора мав завезти мене у Львів. Мама через свою неписьменність боялася їхати зі мною так далеко. Дядя Жора був, здається, сибіряк. Високий, кремезний, вже й не знаю, яким шляхом прибився він до Збаража та й зійшовся з тьотею Нюсею. Чоловік то був надзвичайно добрий, а головне – вмів робити абсолютно все: шити, будувати, що завгодно відремонтувати. Всім допомагав, нікому не відмовляв. Був колись такий випадок: мамі треба було терміново написати листа до тьоті Нюсі. Мама досить часто їздила до Збаража, знала, де шукати будинок, а номер будинку так і не вклався в її голові. Ніколи не питала вона і прізвища. Отож на конверті написали: місто Збараж, вулиця Панаса Мирного, дяді Жорі. От сміху було, коли він таки одержав того листа.

Отож, “ще тумани сиві не зійшли з полів”, а ми під’їжджали до Львова. Потім дядя Жора довго всім розказував, яке враження справила на нього моя школа і мої дівчата.

 

ХVІІ. Відлига.

 

Тільки подумати – я вже в п’ятому класі! Ми завжди радісно зустрічалися після літніх канікул. А цього року у наших зустрічах було щось особливе. Між хлопцями і дівчатами настала відлига – очевидно, подорослішали. Це було приємно.

Пам’ятаю був якийсь конкурс. Приз дістав наш Микола Козар. Там приз той був… шість зошитів і шість олівців. Хтось зовсім без фантазії придумав отакий приз. Дівчат у нашому класі також було шість. То Козар кожній подарував зошит і олівець. Це було нечувано. Тепер не треба було боятися, що хтось із хлопців отак просто підійде і тебе вдарить. Микола був височенький, худющий і дуже гнучкий. На фізкультурі вчитель не міг нахвалитися. А ще Микола вчився грати на баяні. Знав нотну грамоту, зате на співах не міг навіть гаму заспівати: всі ноти співав на одному звуці.  Було важко втриматися від сміху. І ми жорстокі й бездумні, сміялися. Потім, через роки, Микола признався, що тоді він потай плакав. Звичайно, образливо: музикант, а гаму заспівати не може.

У нас за програмою мали бути уроки німецької мови. Вже вчителька Анна Романівна й провела декілька уроків. А потім взяли та й відмінили: рано, мовляв, ще їм ту німецьку вивчати. Відмінили – то й відмінили. Жалю великого ми не мали. Але зате ми мали вільний урок. Сидіти мусили тихенько, бо довкола по класах йшло навчання. А то ще, крий Боже, вчителя якогось могли прислати. От і сиділи ми всім класом, і розповідали всякі історії, страшні чи смішні. А часом грали в яку–небудь гру. І серце тішилося, що у нас нарешті був мир між дівчатами і хлопцями. Навіть Валентин Супрунюк, що вже й тоді був схожий на маленького ведмедика, вів себе стримано. Хоча від нього всього можна було сподіватися. Важко було передбачити, що він утне.

Географію у нас вела Лариса Петрівна. Навіть ми, незрячі, розуміли, яка вона модна і гарна. Уроки в неї були цікаві, але ставилась вона до нас якось зверхньо чи що. І вже, звичайно, нікого з нас не любила, хіба декого із старших хлопців.

У нашого Валентина руки завжди чомусь були жорсткі і порепані. А щоб незрячому показати щось на карті, треба було взяти його за руку і показати його рукою. Страшно було Ларисі Петрівні брати в свої пещені руки брудну і порепану руку Супрунюка. Тоді вона брала указку і веліла хлопцеві за нею слідкувати.

– А я так не розумію, – заявляв Супрунюк. Мова у нього була повільна, розважлива, слова вимовляв, здавалося, аж з притиском.

І вчителька змушена була таки взяти його за руку і показати все, що було треба. А хлопець на тому не заспокоювався. Він навмисно виходив надвір з мокрими руками, забруднював їх, як тільки міг, і наступного уроку вчителька знову з жахом мусила брати хлопця за руку, що аж кровоточила, і показувати йому щось на карті. А у Валентина прокинулась раптом любов до географії, і він неодмінно просив Ларису Петрівну показати йому ще що–небудь.

Одного разу, коли хлопці понаїдалися часнику, вчителька нічого не підозрюючи, зробила їм зауваження і сказала, що вона терпіти не може цього запаху. Краще б вона того на говорила. Відтепер безпосередньо перед її уроком Валентин наїдався часнику і сідав за першу парту. Ще й хлопців намовляв. А коли хлопці натерли часником вчительський стіл і стілець, отут вже Лариса Петрівна не витримала: вона із сльозами вибігла з класу і грюкнула дверима.

Урок було зірвано. Ми, дівчата, жаліли вчительку, хоч і не дуже її любили. Почали совістити Валентина, але він задоволено сміявся, і наші слова на нього ніяк не впливали. А найдивніше те, що як дізналися ми потім, це не було просте хуліганство. Виявляється, хлопець був закоханий у вчительку і, очевидно, хоч таким способом намагався привернути до себе її увагу. А може це була його маленька помста, бо вже пройшла між учнями чутка, що у вчительки роман з одним старшокласником. Так це було чи ні, але Ларисі Петрівні тепер нелегко було вести уроки в нашому п’ятому класі.