1. Театр.

 

Якось повела нас вчителька в театр.

Ставили казку “Іван та Мар’я”. Я не знала, що таке театр. Ми сиділи в першому ряду.

Зі сцени війнуло прохолодою – і почалася казка. І, як не дивно, саме те, що я не бачила, додало мені фантазії. Я наче сама перемістилася в ту казку. Я чула голоси людей, добрих і злих, а коли був ліс, то я чула запах хвої. А ще той ліс розмовляв: “Ні! Ні!” звучав хор чоловічих і жіночих голосів. І в мене переплелася казка з реальністю. Мене лише хвилювало, чи справді комусь там зняли голову. Але вчителька шепнула:

– Ні, то голова з картону чи з пап’є–маше.

Я не знала, що таке пап’є–маше, але заспокоїлась. Враження було  надзвичайне. По дорозі до школи я не замовкала й на хвилину: розпитувала й розпитувала  вчительку про театр, про акторів, про те, що тут правда, а що – ні. І, може тоді, так, я впевнена, саме тоді запала в мою душу хвилююча мрія про сцену. Маленька смішна дівчинка! Сліпа артистка – нонсенс. Та це була мрія, і вкрай не серйозна. Я навіть нікому про неї не говорила. Зовсім нікому. А театр жив у мені, як щось незвичайне, хвилююче, як казка… я потім, звісно, ще не раз побувала в театрі, але свято, хвилююче свято сцени не зникало.

Потім в школі силами учнів будуть ставитися спектаклі і я буду несміливо мріяти, буду мовчки без слів благати: “Ну, дайте, дайте мені хоч маленьку роль”. Іноді мені таки її давали. Я не знаю, чи вдавалася мені ця роль, чи ні, але я була щаслива.

 

VІ. Шестикрапка.

 

Нарешті. Нарешті ми будемо писати. Валентина Теофанівна роздала нам приладдя для письма: так звана брайлівська дошка і грифель. Грифель – це таке ніби шильце з ручкою, на котрій є місце для пальця… А дошка… Зверху ніби металева решіточка, поділена на маленькі подовгасті прямокутні клітиночки. Нижня частина – також металева, теж поділена на прямокутнички, в кожному з яких по шість дірочок, не навиліт. Ті дві частини з’єднувались між собою. Вони розхиляються – і між ними вставляється цупкий папір. Грифелем в кожній клітинці можна виколоти по шість крапок. Це ще не букви, але це головне. Необхідно чітко запам’ятати місце кожної крапки: де перша, де друга і т. д. А далі вже комбінації із крапок – це будуть букви. Скажімо, перша і четверта крапки – буква “ц”, перша, друга, третя – “л” і т. д.

Поки що ми вчилися писати шестикрапку. Треба було в одній клітинці виколоти шість крапок. Мені клітинки здавалися такими маленькими, що в них ну ніяк не виколювалися всі шість крапок: то п’ять, то три, і навіть дві. Якось чудно, грифель ніби стукнув, а крапка не викололася. Ну, хоч плач! Билася я над тими шестикрапками довго – нічого не виходило. Інші діти вже пишуть – і в кожній клітиночці рівно по шість крапок, а в мене – ні.

Ішов другий місяць мого перебування в школі. Я почала сумувати за батьками. Все частіше тривожила думка: як там мама? Розуміла і те, що батьки там за мене хвилюються. Часто приїжджати до мене вони не могли: грошей не було.

Якось я вибрала час і підійшла до вчительки. Нас уже навчили (ми ж були на Західній Україні), як звертатися до старших: щоб обов’язково через “прошу”, “перепрошую”.

– Валентино Теофанівно, я вас прошу, напишіть, будь ласка, мені додому листа.

– Ти спершу навчися шестикрапку писати, тоді й напишу.

Я мало не розплакалася. Кара була не заслужена: я насправді дуже старалася. Просто в мене не виходило. Я й так була покарана: діти наді мною сміялися, особливо Аня.

Але якось до мене зайшла Марійка з третього класу. Вже й не знаю, чи я сама зайшла, чи хтось їй підказав.

У нас в школі було дуже розвинуте шефство старших над молодшими, допомога слабшим однокласникам. Я, наприклад, вже допомагала дошкільнятам. Там були дітки слаборозвинені, то їх потрібно було одягнути, зашнурувати черевики. Я охоче бавилася з ними, розповідала їм казки.

Так–от, до мене прийшла Марійка. Я їй пожалілася на ту шестикрапку, що ніяк у мене не виходило.

З Марійки, мабуть, був би педагог неабиякий. Даремно вона потім не пішла вчитися. Марійка сказала:

– Ай, облиш ти ту шестикрапку. Ти добре знаєш, де яка крапка має бути?

О, це я добре знала.

– То будемо писати букви.

І ми почали писати і в мене вийшло. Марійка приходила до мене і ми писали. Незабаром я знала вже весь алфавіт і цифри. Я сиділа над букварем. Пам’ятаю, одного разу в мене аж закрутилася голова. Але, звісно, я нікому про це не казала та й значення тому ніякого не надала. То й добре зробила. Я вчилася. Я вже перечитала весь буквар, а мої однокласники щойно тупцювали на перших літерах. Вчителька мене не хвалила, але листа додому написала. Першу чверть я закінчила на відмінно.

 

VІІ. Свято.

 

Готувалися до Жовтневих свят. У нас в селі такого свята не було, ми не знали, що воно за свято. От Великдень, Різдво, – це інша річ. Правда, пам’ятаю, якось прибігла до мами сусідка та й каже:

– Ай, чуєте, Катю, нічого не робіть, бо там сьогодні якесь їхнє свято, то вони ходять по хатах і дивляться, чи ніхто нічого не робить. Ганка молола, то їй жорна побили.

Мама зітхнула:

– Я не знала.

Мама шанувала чужі свята. На польське Різдво чи Великдень вона б ніколи не вивісила надворі попрану білизну.

– Хіба ви польські свята святкуєте, – допитувалася я.

– Не святкую, дитино, але тим, хто святкує, неприємно буде бачити, що я на їхнє свято перу. Так що до радянських свят мама ставилась, як до чужої релігії: не святкувала, але з роботою надвір не потикалась. Та частіше вона просто не знала, коли ті свята. А всі інші не надавали їм ніякого значення. А ще ж треба знати, що ні радіо, ні, тим паче, телевізора в ті часи у нас на селі не було. Ото я й не знала, що воно таке оті Жовтневі свята.

До нас приходили старшокласники, збирали разом перший і другий класи, ми  бралися за руки, марширували по колу і співали.

Ми – малята–жовтенята,

Є у нас така мета:

Треба вчитись, працювати,

Будувать нове життя.

Вище прапор підіймемо,

Дружно в ногу – раз, два, три!

Піонерам, комсомольцям

Ідемо на зміну ми.

Для мене все це було якось чудно. І пісня співалась на один голос, і не співали її, а якось кричали. Але я робила те, що всі.

 

Коли ми йшли в наші спальні, то нами опікувалась вихователька Філомена Андріївна. Сироти ніжно називали її мамця. Нам, у кого були свої мами, вона не дозволяла себе так називати. У хлопців була свою вихователька – Антоніна Алойзівна. Це були люди, котрі повністю віддавали себе дітям. Вони і жили в школі: мали якісь крихітні кімнатки – і ніяких умов. В коридорі холодна вода і газова плита, якась чудна, на ніжках.

У Філомени Андріївни ще була незряча сестра Станіслава, що вчила дітей гри на роялі, вела у нас уроки праці. Жили сестри разом. Жодна не була заміжня. Філомена Андріївна повністю присвятила себе своїй сестрі, а через неї і нам, дітям.

У них ще були родичі у Винниках. Вони іноді їздили туди. Там, у Винниках, була в сестер якась хатинка. Коли вони поверталися, то пригощали нас горіхами і яблуками. Ми любили їх, вони опікувалися нами, вчили нас чистити взуття, зашивали наші старенькі шкільні сукні, прасували, підміряли… Словом, і не знаю, як все це їм вдавалося. Ще вони розкладали нам постіль, білизну, мило. Обов’язків мали повно, більше, ніж платні.

У Антоніни Алойзівни, здається, не було нікого. Вона доглядала хлопців, як своїх дітей. Вночі вставала їх накривати, лікувала, коли хтось захворів. Потім вона так і померла в школі. Впала на сходах, повертаючись з міста.

Тепер таких людей, мабуть, вже  нема. А про них якось забули, не згадуємо навіть в школі. А треба б. Бо ті люди віддали сліпим дітям все своє життя.

 

Напередодні свята  була метушня. Знову підмірялися білі фартушки, прасувалися стрічки до кіс, а в кого були, то й піонерські галстуки. Я вперше почула такі слова як “вечір”, не в тому значенні, що вже темніє, а в значенні – концерт, виступи. Для мене стільки тут було нового, що я не здатна була всього осягнути.

 

Свято… Нам всім роздали подарунки. Це була гарна міцненька коробочка, в котрій були цукерки і печиво. Ми були раді. В їдальні нас годували також по–святковому: був не хліб з маслом, а булочка: половинка з маслом, а друга – ні. А на сніданок сосиски, тоненькі, смачні. А на обід – ще й кусок пирога, також дуже смачного. Словом, – свято. Я вперше була на шкільному концерті. Програма будувалася так: пісня, вірш, музичний номер.

Як жаль, що музичні номери (маю на увазі гру на скрипці, на піаніно, на баяні) якось випали з програми. А все–таки це було добре, коли вони були.

З того концерту я мало що запам’ятала. Втомилася.

А от восьмого листопада, свято все ще тривало, були піонерські збори, і нас з Івасиком приймали в піонери. Ми стояли під прапором, проказували піонерську клятву. Я вже її не пам’ятаю, але щось там було: “боротися за справу Леніна  – Сталіна”. Потім нам пов’язали галстуки, прикололи піонерські значки. І що б там Івасик не говорив, а я була схвильована, лице пашіло. Це вперше мені приділялося стільки уваги. Відмінниця, піонерка, нагороджена брайлівською книжкою С.Михалкова “Я хочу домой”. Правда книжка була написана російською мовою, а я російської ще не вивчала, та однаково, це було приємно.

 

VIII. По сходинках.

 

Почалася друга чверть. Діти ще вчили буквар. Я його знала майже напам’ять. Вчителька сказала, що я в її журналі більше не числюся, а тому на уроках можу собі робити все, що хочу, аби тільки тихенько, щоб не заважати іншим. Нічого собі! А де ж я тоді числюся? І як це так? І чому? Я не мала в кого спитати, а у вчительки не наважувалась.

Та хтось невидимий, певно, керував моєю освітою. Вже й не знаю, хто мені дав граматику для першого класу, задачник для другого, а читанку для третього. Я накинулася на книжки. Було цікаво. Особливо читанка. Отож на уроках я тепер мала собі роботу. Мене записали до шкільної бібліотеки. Перша книжка, яку мені дали “Самовар”, автора не пам’ятаю. Це була зовсім тоненька книжечка, і я її тут–таки і прочитала. Пішла в бібліотеку ще раз, але мені сказали, що більше в один день не можна брати книжок і щоб я прийшла через тиждень. Та тепер у мене була читанка, товста і цікава. З задачником я справлялася сама. Правда, якось натрапила на дужки. Я не знала що це таке і що з ними треба робити. Запитала у виховательки. Вона Брайля не знала, але якось догадалася чи що  і все–таки мені пояснила. З граматикою зовсім було зле, бо я й не уявляла, що це таке. Та ще й було багато незрозумілих слів. А з всякими правилами мені впоратися було не під силу. Мої однокласники граматику мали вивчати лише з другого півріччя.

Приходила Марійка. Вона зі мною писала, щось мені пояснювала. Справжня  тобі маленька вчителька. Пам’ятаю, ми писали задачу про добірну картоплю. Мені не вміщалося слово “добірної”. Виходило, що треба перенести одну букву: добірно–ї. Я звернулася до свої маленької вчительки Марійки.

– Так переносити не можна, – авторитетно заявила вона. – Але, коли вже ніяк не поміщається, то перенеси.

Отак вчилася я аж до 10 грудня. А 10 грудня на третьому уроці за мною прийшов вчитель другого класу Федір Романович. Він взяв мене за руку і повів у свій клас. Далеко іти не треба було. Це був прохідний клас, через нього ми переходили, коли йшли до свого першого класу. Федір Романович був добрий вчитель, дуже терплячий. Чомусь в його класі було декілька учнів слабшого розвитку. Вони не вміли зашнурувати черевики, правильно одягнутися. Вчитель няньчився з ними, при чому спокійно, лагідно, терпляче.

Із свого навчання у другому класі я чомусь нічого не запам’ятала. Та й недовго я там була.

26 січня на третьому уроці прийшла за мною вчителька третього класу Віра Тимофіївна і повела мене у свій клас. Тут на мене напав страх: а що, коли я не зможу там вчитися і мені доведеться назад повертатися у другий клас? Що тоді? Соромно ж.

– Не бійся, – лагідно заспокоювала мене Віра Тимофіївна, – у нас тобі буде добре. Там такі хороші дівчатка.

Дівчаток тих я вже знала. Вони і справді були хороші. Голос у вчительки був низький, гарного тембру, лагідний, якийсь материнський. Ми прийшли до класу. Вчителька познайомила мене з учнями. На цьому уроці мали писати контрольну з арифметики. Мені можна було не писати, але я захотіла все–таки спробувати. Вчителька пообіцяла, що коли я не справлюся, то двійку мені не поставить.

А я контрольну написала на п’ятірку. Лише приклади писала в рядок, а не в стовпчик, як те вимагалося від учнів.

А от з російської було гірше. Я ж її не вчила, отож, і писала, як чула: “сасна”, “дарога”. Ну і сміху було. Але чомусь це не ображало. До мене тут ставилися доброзичливо. А головне – всі дівчата гарно співали. Співали все підряд: “Стеной стоит пшеница золотая”, “От колхозного вольного края”, а також “Они любили друг друга крепко”, “Місяць на небі”, “Ой, вишенько–черешенько”, і “Зоре моя вечірняя”. Любили співати пісні з сюжетом і трагічними кінцівками, як–от: двоє любилися, він її покинув, вона втопилася, а потім він не знайшов кращої та й собі втопився.

Співали всякого і багато. Нас не можна було ні спинити, ні переслухати. Наша програма була невичерпна. Особливо ж Неля Татаревська. Вона тих пісень знала силу–силенну. Де вона їх тільки брала? Це була дуже цікава дівчинка. Вона була трохи старша від нас і тим пишалася. Неля вела пісенники. В них були такі пісні, що і фольклористи позаздрили б. Дівчина вважалася сиротою. Правда, вона розповідала, що десь на Донбасі у неї є бабуся. Але тієї бабусі ніхто не бачив, і до неї ніхто ніколи не приїжджав.

Тепер я спала у великій спальні, між ліжками – тумбочка на двох. Але могли в ній разом тримати речі дівчатка, що не спали поряд. Це залежало від того, хто з ким дружив. Уподобання мінялися, тумбочки також. Але мені якось жаль було міняти товаришок, я б хотіла дружити з усіма. З брайлівським папером було сутужно. Зошити видавали тільки для уроків. На канікулах ми сідали за зшивання зошитів. Зшивали товстими нитками по сім двійничків. Спершу папір згинали вдвоє, складали, а потім вже зшивали. Зошитів треба було багато, для всієї школи.

Після обіду Неля покликала мене у спальню. Виявляється вона винесла  чимало паперу. Мені було страшно: а що, коли хтось побачить? Іноді вчителі чи вихователі могли перевірити, чи в тумбочках порядок, чи чисто. А що, коли хто–небудь знайде папір?

– Не бійся, – заспокоювала мене Неля, – я його швиденько спишу.

А списаний папір міг уже лежати спокійно. Неля і мені дала паперу. Я зшила собі товстий зошит, і почала в ньому записувати свої вірші. У мене була мрія: мати своє власне письмове приладдя і 100 аркушів паперу.