І ось – останній дзвінок. Це завжди урочисто. На подвір’ї вишикувалась вся школа. Малеча нам вручала папки з побажаннями, членам радіокомітету побажання вручалися окремо, написані на листочках.

“Ми, члени радіокомітету, шлемо Вам, випускники, свій палкий, сердечний привіт! Вже продзвонив для Вас останній дзвінок і ви вступили в хвилюючу полосу здачі державних екзаменів. Бажаємо Вам з честю витримати їх і ясною широкою дорогою іти в трудове майбутнє. І де б не були ви, хай успіх і радощі чекають вас всюди!

Особливо звертаємось ми до випускників Кноль, Міняйло, Балтер, Бендюк, Козара, які невтомно працювали в радіокомітеті і були організаторами цікавих передач.

Тепер, коли ви виходите в самостійне життя, ми від щирого серця хочемо побажати Вам всього найкращого, і щоб ви ніколи не забували рідну школу, де ви провели свої найкращі роки – дитинство. Щасливої дороги, товариші!”.

Ми вручили букети вчителям. Дехто з них сплакнув. А ми вели себе вкрай несерйозно – аж диво бере: ми ж таки любили свою школу і своїх вчителів. І Козар таки сказав свою фразу: “Спасибі Микиті Сергійовичу Хрущову”, – це було єдине речення, яке він сказав. І ніхто з нас нічого не додав. Ми реготали, що вже аж ніяк не пасувало до такої події. А Семен Маркович сказав:

– Микола Козар сказав лише одну фразу, але в ній відбилося все. Зрозуміло: хлопець хвилювався. Але головне він сказав.

Ох, краще б Семен Маркович промовчав, бо від тих слів нам стало ще смішніше. Уявляю, якими нерозумними ми виглядали, але, що було, те було. Лише потім в спальні кожна з дівчат призналася, що десь там ворушилися сльози, але…

Ще на нас чекали екзамени. Це теж не мало. Знали, що поздаємо, але однак хвилювалися. Але й про екзамени сьогодні не йшлося, це потім. А сьогодні ми ще мали продемонструвати всім свій сюрприз – наш концерт. Ми вирішили показати його в день останнього дзвінка. Бо ж хто нас потім буде слухати, коли учні роз’їдуться? Ми хвилювалися. Для виступу роздобували, де хто міг, українські костюми, коралі, віночки. Все нам вдалося. Якщо й було щось не так, то розчулені слухачі нам великодушно прощали, бо ж ми так хвилювалися, і вони – теж.

А коли Василь Чернюх заспівав  “Тиха вода, тиха вода бережечки зносить”, а ми класом підтримали нашого соліста, зал вибухнув оваціями. Таку пісню не часто можна було тоді почути. Співала і я сама. Про школу, звичайно.

Крім учнів, наш концерт слухали ще й батьки, що приїхали за своїми дітьми. Була тут і мама мого д’Артаньяна. Галина Павлівна таки встигла шепнути їй про нашу з ним дружбу. І, звісно, мене показала. Та, як не дивно, мама це сприйняла нормально, дуже доброзичливо. А чому дивно? Бо кожна мама, навіть та, у котрої був зовсім сліпий син, неодмінно хотіла мати зрячу невістку. А ця ніби нічого не мала проти мене.

Після концерту вона сказала:

– Ну, ця Таня співає прямо як артистка.

До артистки мені було далеко, але така оцінка матері мого товариша мені імпонувала. А ще мама сказала:

– От і добре. Закінчать школу, поберуться – та й будуть жити, як ті голуб’ята.

Хоч заміж за д’Артаньяна я не збиралася, але була вдячна його мамі за її доброзичливість до сліпої дівчинки.

Ми прощалися з учнями. Малеча за нами плакала щиро і гірко. Ми запевняли, що будемо часто приходити, і самі в це вірили.

 

Я вже не пригадую, як виник конфлікт між Ларисою і нашим Василем Чернюхом. Я вже не пам’ятаю суті конфлікту, але він виник. Потім він переріс у конфлікт між Ларисою і класом – і це вже було дуже серйозно. Кепсько, бо це вже був останній подих шкільним повітрям. Потім ніби все згладилося, але конфлікт був десь у глибині душі Лариси, існував як підводний риф. Об нього мав розбитися корабель нашого випускного вечора. Пам’ятаєте про  нашу скарбничку? От ми і спланували собі, що зробимо випускний самі, без вчителів. В умовах інтернату це було, звичайно, складно. Але вже буде, як буде, – вирішили ми. І добре вирішили. Була скарбничка, були сякі–такі гроші з майстерень, що нам їх нарешті виплатили. Але в Лариси було на думці за щось, вже не знаю, за що, помститися класові.

І ось здані екзамени. Адміністрація впевнилася, що від випускного ми відмовилися категорично. З цим ніяк не хотілося миритися, але що поробиш. Тоді вирішили (вирішували вже без нас) зробити урочисту вечерю. Запросили батьків, був дехто з учителів. Вечеря була святкова, була навіть фруктова вода. Батьки вже почали поміж собою говорити, що треба було б їм якось організуватися, щоб таки зробити дітям хоч скромний випускний.

Але “діти” – то були не діти, а справжні їжаки. Святкову вечерю ми сприйняли, як нав’язаний нам випускний, такий, як собі намітила адміністрація. А нас хтось питав? А ми хотіли?

Повечеряли. Ми почали вставати із–за стола.

– Давайте пісню, давайте поспіваємо!

Це вже хтось з учителів. Ми, ніби непорозуміло:

– А з якої речі співати? Це ж не випускний.

– Повечеряли, подякували за смачну вечерю – і до побачення!

Тут Козару принесли якийсь баян. Він розтягнув його, натиснувши на якусь кнопку:

– Бачите, звук западає. Хіба можна на такому грати?

А потім ми все–таки заспівали “Час додому час” і дружно пішли з–за столу, зігнорувавши таким чином добрі наміри нашої адміністрації. Чи зле ми зробили? Може й зле. Але ми були якісь некеровані. Нами можна було керувати, радячись з  нами, враховуючи нашу думку. Якщо вміло з нами повестися, то можна було багато чого досягнути. Думаю, школа на нас не ображається, ми були добрими учнями.

 

LХІ. Фініш.

 

Якось після одного з екзаменів Лариса підійшла до хлопців:

– Гроші із скарбнички поділено на  всіх порівну. Ось вам ваша частина.

– А як же випускний? Ми ж домовлялися, що самі собі зробимо.

– Дівчата не хочуть.

– Як не хочуть? Чому?

– З вами не хочуть. Самі  будуть собі робити випускний.

– Та що ж це за такий випускний?

– Ну, не знаю, так вирішили.

– Та ж ми роз’їдемося – і, може, назавжди!

– Не знаю. Але це остаточно.

Хлопці посмутнішали: от тобі і маєш! Все було наче добре. Дружно жили, і екзамени допомагали здавати один одному…

А потім Лариса віддала нам нашу частку грошей. І відбулася аналогічна розмова.

– А що трапилося? – здивувалися ми.

– Нічого. Хлопці хочуть самі собі випускний робити.

– Та що ж це за випускний?

– Це буде звичайна п’янка.

– Вони що, показилися? Ми ж роз’їдемося.

– Ні, дівчата, треба з ними поговорити.

– Я вже говорила, – заперечила Лариса. Тепер посмутніли і ми. Настав обумовлений день. Ми склалися, купили, що могли. Та що там ми могли на свої мізерні гроші. Купили редиски, цибулі, помідорів, огірків, сиру, консерву і якогось вина. Настрою не було ні в кого. Лариса сказала, що з нами не буде і зайнялася пранням.

Хлопці також готувалися. Брали на кухні сякий–такий посуд: окремо ми, окремо вони. Ще й кухарку здивували:

– Ви чого це нарізно?

Ми знизували плечима, бо й самі не розуміли, чого воно так.

Настав вечір. Ми чекали, поки піде вихователька. З нічною нянею Ганною Федорівною ми вже домовились: тут все гаразд. От біда тільки – настрою ні в кого не було. В мене розболілася голова. Я прилягла. Дівчата ще вешталися в коридорі, на сходах. До Марійки підійшов Козар.

– Ех ви, – сказав він докірливо. – Стільки років разом провчилися… і не захотіли з нами останній вечір провести.

– Ми не захотіли? – обурилася Марійка. – Це ви не захотіли!

– Ви ж гроші із скарбнички поділили і сказали, що хочете самі.

– Ми поділили? А Лариса… Чекай, Миколо, тут щось не так.

І почали розбиратися, що і як було, доки не розмотали цей клубок.

До мене прибігла Марійка і покликала в коридор.

– Я нікуди не хочу йти, у мене голова болить, – відбрикувалась я.

– Ходи сюди, – наполягала Марійка, – і голова боліти перестане.

Я вийшла, і Марійка з Миколою розповіли мені всю Ларисину затію.

– Ах ти ж, Лялька! Ну й придумала!

– От і добре, що все вияснили, – сказав Микола. – Тепер гайда до нас. У нас всі пороз’їжджалися, на всю велику спальню тільки наші ліжка стоять. Ми ще з підприємства декого з наших запросили.

Я аж тихенько пискнула:

– Ура!

Але Марійка, більш розважлива, зупинила нас.

– Чекайте… Ти, Колю, з хлопцями поговори. А може вони не хочуть?

– Та що тут говорити? Всі – за!

– Ні, справді, – підтримала я Марійку, – біжи до хлопців, а ми тебе тут почекаємо.

– Ай, мені навіть вас лишати не хочеться, а то ще передумаєте.

– Та ні, не передумаємо, іди вже.

Микола повернувся швидко:

– Ну, я ж казав! Беріть всіх і – до нас.

– Чи скажемо всім тихенько, щоб Лялька не чула?

– А що нам тепер Лялька!

Ми з Марійкою увійшли у спальню:

– А ну, дівчата, беріть наші баняки і – гайда до хлопців! У нас сьогодні випускний!

Я не знаю, як себе почувала Лариса. Вона не сказала нічого.

У хлоп’ячій спальні було просторо. Кімната велика, так що кілька ліжок, що ще залишилися, були майже непомітні. А посередині стояв імпровізований стіл – тумбочки зсунуті докупи. Тут стало відразу гамірно. Сторож був попереджений, щоб пропустив хлопців з підприємства. Нарешті прийшли і вони, і забава почалась. Все було просто і скромно. Зате щиро. Дивувалися з Лариси. Та не про неї зараз йшлося. Йшлося про нас, що вчилися собі, вчилися – та й маємо роз’їхатися. Були веселощі, але й був якийсь смуток. От якби так і працювали – всі разом. То ж ні.

Микола планував у Луцьке музичне училище пробувати. Стибка (тобто Степан Вихопень) йшов масажистом у Перемишляни, здається, в лікарню. Зубрій (тобто Василь Чернюх) залишався у Львові – йшов працювати на підприємство. А жаль, дуже розумний був хлопець, міг би і вчитися. А німецьку як він знав! Ну, що тобі німець! Його навіть в члени КПРС агітували, хоч і в школі ще був. І в партію не захотів, і вчитися  не йтиме – буде працювати на підприємстві. Супрунюк також. Люся збиралася працювати масажисткою. За неї ми не переживали, знали, що їй допоможуть Наум Ейнахович і Семен Маркович. Ніна Анікеєва мала їхати додому, там планувала йти по масажу. А ми з Марійкою ще не знали нічого. Марійка мала направлення в Червоноград масажисткою. А коли ні, то теж планувала влаштуватися у Львові на підприємстві. Я у Львів не хотіла. По масажу у мене було направлення в Жидачів, а якщо ні, то на підприємство у Чернівці. Там теж було багато наших.

Розмовляли, співали, навіть трохи потанцювали. Великого галасу не здіймали: ми все–таки були на нелегальному становищі.

Навідалася Ганна Федорівна: чи все в порядку. Лариса вже їй спокою не давала, щоб вона нас розганяла. Але у нас все було пристойно, і Ганна Федорівна пішла собі.

А ми бавились далі. В саду прокинулось птаство.

– Ходімо в сад, – схвильовано запропонував Козар. Його дехто підтримав. Але дівчата зупинили всіх, хоч нам, звісно, теж хотілося туди, у вранішню прохолоду, у роси, до пташок. Але ми не могли підставляти Ганну Федорівну. Треба було все прибрати і розходитись. Був уже ранок. Ми прощалися. Надовго прощалися. А де з ким – назавжди.

Потім декотрим вчителям ми розповіли про наш підпільний випускний. Всі схвалили, бо знали, що на тому і закінчилось наше дитинство. Зовсім закінчилося. Що чекало нас? Того не знав ніхто.

До побачення, рідна школо!

Не забудем тебе ніколи.

Нам видали наше придане: дві пари білизни, два плаття, черевики, пальто, байкову ковдру і два комплекти постільної білизни. Інтернат таким чином забезпечував своїх випускників всім необхідним на перших порах. Ще було потрібно так багато всього, але це вже потім, коли почнемо заробляти. Мені і в голову не приходило надіятися на допомогу батьків. Я знала, що мушу ще їм допомагати (принаймні такі у мене були наміри).