LIХ. До фінішу.

 

А життя текло собі. Почалося останнє півріччя нашого навчання в школі. Що чекало нас потім, того не знав, напевно, жоден ворожбит. Не знали того і ми. І навіть наші вчителі не знали. Дехто з них лякав нас:

– От почнете самостійне життя – тоді побачите!

Та ми якось не дуже лякалися, хоча й знали, що нам буде, ой, нелегко. Кожен собі щось мислив, але так, на загал. А конкретно… поживемо – то й побачимо. А поки що треба було вчитися, бо на нас чекали серйозні екзамени на атестат зрілості. А це були не жарти. Ми всі якось згуртувалися, збилися до купки, ніби перед небезпекою, ніби шукаючи один в одного підтримки чи захисту. Але це підсвідомо. Зовні все було, як і раніше. Ми брали участь у святкових концертах, проводили радіопередачі, весь час щось придумували, переживали, хвилювалися.

На цей раз ми придумали таке: на кінець навчального року, силами свого класу влаштувати прощальний концерт. А що? Баяніста ми свого мали, співати було кому, а Василь Чернюх так умів читати вірші, що аж мурашки по тілу…

Концерт готували потай від усіх. Лише Галина Павлівна мусила знати, бо ми в неї випросили якусь годинку часу для репетицій після того, коли вже всі йшли спати.

Ото здивуються! Всі звикли до загальношкільних концертів, ну, ще могла бути самодіяльність кожної групи. А тут – класом! Ото буде! Ми загорілися всі: щось придумували, фантазували, були і режисерами, і виконавцями. Тільки подумати: ми – перші випускники Львівської десятирічки для сліпих. Це вам неабищо.

Я вже не пам’ятаю всієї нашої концертної програми, але співали ми добре: і всі разом, і Люся зі мною у дуеті, і наше тріо – Люся, Ніна і я, і я сама… Особливо ж гарно звучала наша спільна “Та туман яром котиться”. Це було навдивовижу, бо так пісні тоді звучали  не часто.

А ще я придумала свою пісню “До побачення, рідна школо!”. Її співали всі разом, а ми з Люсею заспівували. Концерт мав бути довгим і цікавим. А головне: всі раптом стали активними, навіть Супрунюк. Але для учнів інших класів це поки що була таємниця.

 

А тим часом наш шкільний хор посів перше місце  на обласній шкільній олімпіаді. Тільки подумати, ми виступали в оперному театрі і співали “Щедрик” Леонтовича і “Полонез” Огінського. І “Щедрик” заспівувала я. Правда, там всього кілька слів, але все–таки… А потім нас записували на Львівському радіо. А потім ми самі себе слухали по радіо, і про нас говорили, які ми здібні і талановиті.

Один Львівський поет, очевидно, під враженням від нашого виступу присвятив нам вірш і його надрукували в газеті.

Палиця мацає шлях,

вухо по місту веде.

Темно в очах,

світло в серцях –

двоє з театру іде.

У того поета, напевно, були добрі наміри, але ми їх не оцінили. Невдячніших героїв своєї творчості той поет, мабуть, ніколи не мав. Коли вихователька читала нам той вірш, то кожний його рядок ми зустрічали голосним реготом. Образливо було б тому поету таке почути, але ми просто не любили говорити про свою сліпоту. Особливо ж не любили ми, коли про неї говорили сторонні.

“Палиця мацає шлях”… Цей рядок був взагалі неприйнятний, бо ходити з паличкою в школі нас не привчали, і ми того соромилися. Так що добрий намір поета не знайшов у нас позитивного відгуку.

 

Тепер ми виходили на фінішну пряму – до екзаменів і випускного. І – прощай, школо. Наш Микола Козар, а він був старостою класу, пообіцяв, що на останньому дзвінку скаже лише одне речення: “Спасибі Микиті Сергійовичу Хрущову!”. Ми йому не вірили. А він запевняв, що саме так і скаже. І не тому, що він насправді був такий вдячний Микиті Сергійовичу. Просто з Хрущовим і його ідеями на цей час дуже носилися. І цю фразу треба було сприймати як гумор. Але ж не на останньому дзвінку! Та це я розумію тепер. А тоді нам всім сподобалась ця ідея.

 

 

LХ. Бунт.

 

І ось вона нарешті прийшла – остання весна в стінах школи для учнів нашого класу. По–особливому пахнув танучий сніг, по–особливому дзюрчали струмки, по–особливому співалося цією весною – ми подорослішали.

– Ау, Таню, виходь, – гукали дівчата.

– Не вийду, – відповідала я, бо щось саме писала.

– Приходь у другий сад, ми будемо там. Тільки приходь.

– Я потім прийду.

І продовжувала писати.

І наші голоси звучали якось по–особливому, по–особливому билося серце в грудях. – Весна! Остання весна перед випуском, а далі… Та далі ніхто нічого не знав.

До мене підійшов Супрунюк.

– А що ти пишеш?

– Та… Так…

– Ти що, може, вже книжку про наш клас почала писати?

– Ні, ще ні. Але я її неодмінно напишу.

І ми чомусь розсміялися обоє теж якось по–особливому, радісно і схвильовано.

Була весна – остання наша весна під шкільними каштанами. І саме тим була вона для нас особлива, не така, як всі інші весни, – сумна і радісна водночас.

 

Наближався квітень. А в квітні, як нам говорили, вся наша країна, увесь світ і, звичайно, наша школа, готувалися відзначити 90–річчя з дня народження В.І.Леніна. Готувалися всі групи. Був оголошений конкурс. На конкурсі мали визначити кращих з кращих, хто б був гідний взяти участь в урочистостях. Ми були впевнені, що така честь випаде нашій групі. Так воно і вийшло.

Тепер навіть уроки якось відійшли на другий план, не дивлячись навіть на те, що  нас чекали державні екзамени. Ми готувалися до свята. Готувалися ретельно, бо у нас на святі мали бути гості–більшовики, котрі бачили В.І.Леніна. Все це покладало на нас велику відповідальність.

Але тут нахлинули події, котрі порушили і святковий настрій, і саме свято.

У 9 класі сталася НП: Генріеті Юхимівні хтось наклеїв на спину записку з нецензурними словами. Підозра впала на двох хлопців, котрі насправді ж до того не були причетні. Чому подумали на них? Ніхто того не знав. Так собі, комусь, очевидно, із вчителів прийшла така думка. Хлопців не допускали до уроків і збиралися виключити зі школи. Все це вийшло раптом за межі звичайного хуліганства і набрало серйозного характеру. Але наші вчителі не врахували, що ми вже були майже дорослі і не могли допустити такої несправедливості. Так, сталося неприпустиме: скривдили незрячу вчительку. Але чому ж на хлопців мала впасти вина? Поганими учнями їх не можна було назвати, особливо Котелянця. Але він якраз і був найбільш їжакуватий, не хотів причісуватись загальним гребінцем. Таких не любили.

Ми з тим змиритися не могли. Ми вирішили протестувати: вся група – 9, 10, 11 класи. Кожного понеділка у залі проходили загальношкільні лінійки. У присутності всіх учнів і декотрих вчителів звітували про життя школи за тиждень. Хвалили відмінників, сварили двієчників, зачитувалися накази по школі.

Наближався саме понеділок. Ми чекали вибуху і готувалися до нього. Вирішили всі одностайно (за незначними винятками, типу нашої Лариси): якщо на шкільній лінійці буде зачитано наказ про виключення зі школи тих двох учнів, то увесь 9–й клас подає заяву про вихід зі школи. Всі добре розуміли, що клас ніхто не закриє. А ми 10 і 11 класи мали залишатися стояти в залі і не йти на уроки. Це був бунт. Це було нечувано. Очевидно, “сексоти”  у нас таки були і вже доповіли начальству  про наші наміри. Наказ про виключення хлопців так і не зачитали, але до уроків їх не допускали. Нас обурювало те, що просто так собі звинуватили і покарали хлопців, не маючи ніяких доказів.

Наш бунт тривав і набирав розмаху. Саме мало бути ленінське свято. Наша група після обіду переодягатися у святковий одяг не пішла. Ходили собі по коридору, гули, як джмелі. На виховательку жаль було дивитися. Звісно, вона переживала, їй було найгірше. Потім “зі штабу” (а штаб був, звичайно ж, у нашому класі) надійшла вказівка всім переодягнутися, але в зал не йти. У зал ми силоміць загнали комсорга, старостів класів, бо знали, що їм влетить. Вони просилися, що хочуть бути зі всіма, сперечалися, але ми їх змусили піти в зал. В залі ще була наша Лариса – “буржуазія”, як ми називали. Вона явно хотіла від нас відмежуватися, їй дуже хотілося, щоб всі знали, що вона не з нами.

Отож, бунт тривав. Тепер вже переживали всі: і Наум Ейнахович, і Марія Василівна, і Семен Маркович. Лише Йосипа Михайловича щось не було видно: або йому нічого не сказали, або його якось це не хвилювало.

Всі переживали, бо ось–ось мали прийти старі більшовики, а свято зривалося. Що ж буде? Але більшовики чомусь так і не прийшли. Може, Наум Ейнахович вчасно попередив, що свято відміняється, – не знаю.

Всіх нас зібрали в класі. Ми собі виспівували все, що мали в запасі про школу і вчителів. Було й таке:

Он жених, а я – невеста,

но мы не печалимся.

Коль не хватит в школе места,

выйдем – обвенчаемся.

І ще багато всякого такого, чого б ми собі ні за що не дозволили в нашій буденній обстановці. Із “штабу” надійшла вказівка: якщо говорити, то всім, а ні – то мовчати. Ми знали, що, коли говоритиме хтось один, з нього негайно зроблять “зачинщика”.

З нами довго розмовляли, нас просили, нам пояснювали, що справа ця має політичний характер і що це дуже небезпечно. Зараз я добре розумію, на скільки це і справді було небезпечно, але тоді ми зовсім не надавали цій справі політичного забарвлення. Ми захищали своїх товаришів, бо з ними обійшлися несправедливо, – от і все.

– Хто з вас хоче щось сказати?

Всі мовчали.

– Чому ви зірвали свято?

І раптом, ніби за знаком диригента, всі починали вигукувати:

– А чому хлопців не допускають до уроків?

– Чому їх звинувачують?

– Де докази?

– Хто бачив?

– Та припиніть цей шарварок! Хай говорить хтось один.

Та “хтось один” говорити не хотів – і група замовкала.

Нас нарешті відпустили. Начальство наше пішло, очевидно, радитись, розуміючи, що все з нами не так просто. Розголосу робити, мабуть, не хотіли. Це не було в їхніх інтересах. Очевидно, Генріета Юхимівна дістала завдання сама з класом розібратися і якось вийти з тієї ситуації. О, ця вчителька вміла виходити із ситуації: була і дипломатом, і психологом. Вона зібрала 9 клас на пиріг з чаєм. І в такій дружній обстановці учні самі їй все розповіли, і учениця, що була причетна, розплакалася і розкаялася.

Все владналося. Хлопців допустили до уроків. Потім їх таки виключили, але дали закінчити 9–й клас. На прощання Котелянець сказав: “Сміється той, хто сміється останній”. І не просто собі сказав. Обидва “виключені” здобули вищу освіту – отже, довели всім і самі собі, що не такі вони вже й погані, бо вчитися у вечірній школі разом зі зрячими – не легко, а потім вступати до вузу – ще важче.

Мені здається, що після нашого бунту до нас почали ставитись навіть краще, бо всі зрозуміли, що ми дружні і можемо за себе постояти. Всі знали, що наша група надійна і що на нас можна покластися, бо ми вміли не лише бунтувати, а й робити добрі і цікаві справи.

 

Тепер стояло питання про наш випускний вечір: перші випускники десятирічки – це вам не іграшки! От лише… лише треба було скласти список, кого б ми хотіли запросити. Ми вирішили, що запрошеними мають бути всі ті, хто виходить зі школи разом з нами. Так було колись, коли у нас була восьмирічка. Випускний був для всіх. А тепер адміністрація була проти такої постановки.

– Ми їх зі школи виключаємо, а ви хочете на випускний запросити? Ні, так не буде.

– Але ж це наші товариші. І раніше завжди так було.

– Так не буде, – Наум Ейнахович стояв на своєму.

Його підтримувала Марія Василівна і Семен Маркович.

А ще ми включили в список всіх тих вчителів (улюблених звичайно), що працювали з нами напротязі всіх років. Тут знову адміністрація запротестувала. Ми ж не врахували, бо і не знали того, що робилося в кулуарах, які в кого з ким склалися стосунки.

– Ті вчителі не можуть бути запрошені, бо вони з вами зараз не працюють.

– Але ж вони з нами працювали.

– Це було колись.

– Але ми їх поважаємо.

– Це ваша справа.

Закінчилося все тим, що ми відмовилися від випускного.

– Тоді не треба нам такого випускного. Нам на такому вечорі буде просто не цікаво.

Спершу ніхто не вірив, що ми це серйозно. Перші випускники! Все мало бути з розмахом. І – на тобі, маєш!

Потім була окрема розмова з Йосипом Михайловичем. Але він на цей час вже зовсім втратив свою роль. Біля керма стояли Наум Ейнахович і Марія Василівна, а допомагав їм Семен Маркович. І все–таки нам не вірили, що ми відмовимося від випускного – очевидно, не достатньо нас знали.