- Крок… Чи рік до випускного.
11 клас починався цікаво. Це вже було щось нове, не подібне до щорічного початку навчального року. Відразу – у вир. Ну, перш за все, Наум Ейнахович добився, що нам при школі дозволили відкрити курси масажу. Такого ще не було. Це мало дати нам в майбутньому прибуткову професію. Масаж щойно набував популярності. При лікарнях і поліклініках вводили ставки масажистів. Так що у нас були, здається, шанси влаштуватися на прибуткову роботу. Але це так нам тільки здавалося. Масажистів бракувало, про ті ставки ще мало хто знав, а тому, як правило, цю ставку головний лікар віддавав комусь з рідних чи близьких – та й так, і без масажу обходилися. Але ми ще того не знали і вірили у свою велику перспективу. І Наум Ейнахович вірив у неї разом з нами.
Отже – масаж. Декому з дорослих навіть пощастило на ці курси влаштуватися. Ми вчилися. На практику ходили у диспансер лікувальної фізкультури. Ми надіялись в житті бути не зайвими. Ми хотіли бути потрібними людям. І це було головне, найголовніше. Ставки масажистів тоді були мінімальні – очевидно, розрахунок був на те, що кожен масажисту щось докине. Нам це пробували обережно пояснювати наші вчителі. Та ми з тим не могли так легко примиритися. Як? Брати хабарі? Взятки? Ні в якому разі! Наш практичний Семен Маркович пояснював:
– Це не взятки, не хабарі. І, якщо людина хоче якось віддячити масажисту, то не можна її ображати.
Ми, котрі їздили на канікули додому, більше стикалися з життям, то вже дещо знали. А Люся, вихована на книжках і позитивних ідеалах, і уявити собі не могла того бруду, тієї брехні і непорядності, що чекали на нас у житті, котре починалося за стінами нашого інтернату. Та й ми, чесно кажучи, не до кінця усе це собі уявляли.
Масаж мені не дуже подобався. Я ще не знала, чи буду працювати масажисткою. Але, йдучи на практику, ми спілкувалися із зрячим світом, стикалися з тими емоціями, які ми, хотіли того чи ні, викликали у зрячих людей. Нам доводилося відповідати на безліч дурних запитань: хто нас одягає, причісує? Чи ми часом не сестри? Чи ми родилися сліпими? Як ми їмо? Чи правда, що сліпі виходять заміж і женяться? Чи правда, що у сліпих є діти? Як у них можуть бути діти, коли вони сліпі?
Найчастіше ми на такі питання відповідали грубістю. Але іноді, коли людина була особливо інтелігентна, вступали з нею у розмову. Після наших походів у диспансер лікувальної фізкультури Люся часто плакала: вона була дуже вразлива. А ми 0 нічого, було навіть цікаво.
Траплялись з нами і казуси. У Люсі очі були скляні – протези: голубі, дуже вдало підібрані, вона дивилась, мов і справді ними щось бачила. Та трапилось так, щ9о один протез розбився, і підібрати щось по кольору не змогли. Довелося підібрати протези іншого кольору. Тепер Люся була чорноока, що їй також дуже личило. Значення особливого ми цьому не надали. Але, коли ми прийшли наступного разу на практику, то наша методистка Люсю не впізнала і доводила нам, що до сих пір на практику ходила Люсина сестра. Ми ніяк не могли зрозуміти, в чому тут справа. Люся даремно запевняла методистку, що немає в неї жодної сестри. Та стояла на своєму. Аж коли вона сказала про колір очей, тоді ми просто розсміялися і поставили методистку у незручне становище.
Ми входили в роль масажистів і вже навіть знали, скільки який масаж має коштувати. Та все ж масажисткою я себе не уявляла.
А ще я собі не могла уявити, що незабаром, зовсім уже швидко, я вийду зі школи, і не буде тут більше моєї парти, мого класу, мого ліжка в спальні. І робилося сумно, ставало лячно. І що, власне, я таке в цьому великому світі? Я була впевнена, що піду працювати в цех, що буду робити щітки чи в’язати сітки. Це, звичайно, добре. Робітничий клас – це звучало гордо. Але… От із–за того “Але” робилося сумно… Я знала багатьох з підприємства. У кожного по–своєму складалося життя. Але мені хотілося ще чогось. А чого – я не знала. Вчитися? А як же я проживу на мізерну стипендію? Батьки мені допомагати не зможуть. А гуртожиток? Як я зможу жити серед зрячих студентів, під їх пильними поглядами? Ні, це не для мене. Я сердилась сама на себе і запитувала сама себе:
– Ну, то чого ж ти хочеш? То й працюй в цеху, і не морочи собі голову, – умовляла я себе і не могла умовити. Я, звичайно, знала, нас вчили, що праця – це свято, це подвиг. Але вже і тоді я розуміла, що щоденна праця не може бути святом. Любов до своєї праці? Я, звичайно, нічого не мала проти, скажімо, шнурків для взуття, проти того, щоб спеціальним станочком набивати на них металеві наконечники. Але любити цю роботу… Чи, скажімо, коробки для взуття… Це було чудово, що ми мали роботу, бо це був засіб для життя. Особливо добре розумієш це тепер, коли зупиняються підприємства для сліпих, і незрячі люди утримують сім’ї на свої нужденні пенсії. Та це зараз. А тоді…
– Дівчата, давайте організуємо класну скарбничку.
Це Козар.
– Яку скарбничку?
Всі зацікавилися.
– Ну, в кого будуть якісь копійки, той кидає в скарбничку.
– А в кого не буде копійок? – це Люся.
– Звісно, в кого не буде, то той і не кидатиме. Але це не має значення. Скарбничка і так буде наша спільна.
– А що потім ми з нею зробимо?
Це вже Лариса Балтер. Дівчина практична, з вигляду старша від нас. Лариса єврейка, але для нас це не мало значення.
– Як? Ви ще й досі не здогадалися, до чого я веду?
– Та кажи вже!
– Не тягни!
– Що потім будемо робити з цією скарбничкою?
– А випускний?
– Ура! Хай буде скарбничка!
Знайшлися і перші внески. Це був перший крок до нашого випускного. Бо колись же мусив він бути, отой випускний. До нього ще довго, та ми вже знали, як швидко летить час. Так і пролетіли наші шкільні роки – і залишився наш останній, наш одинадцятий клас. Ми зовсім дорослі. Принаймні, так нам тоді здавалося.
Козар розвинув свій музичний слух майже до абсолютного. В шкільному хорі він був одним з ведучих голосів, а ще – права рука Юрія Гавриловича. На хорі ми тепер вчили дуже серйозні речі на чотири, а то й на шість голосів: “Щедрик” Леонтовича, “Полонез” Огінського, “Амурські хвилі”. Все це було складно і цікаво. Тепер на хор нікого не треба було заганяти – самі йшли і ладні були займатися, скільки було потрібно. Звучання було дуже гарне, і ми це відчували. Радів наш вчитель Юрій Гаврилович: ось вона, справжня робота! І щось величне і могутнє єднало нас, школярів – це була любов до прекрасного. Тепер в хор не брали просто так, а відбирали таких, хто мав слух і вмів співати.
LVІ. Господині.
Ми вже четвертий рік найстарші в школі. А це не абищо. З нами рахувалися, з нами радилися. Ми, правда, не дуже тим зловживали, але своя вигода в тому була. Наум Ейнахович намагався трохи нас одягнути, іти нам на якісь незначні поступки.
А то якось викликав нас з Марійкою до себе і каже:
– Багато нарікань на нашу їдальню. Чи не могли б ви, дівчата, як старші учениці, разом з комірницею складати меню на кожен день, виходячи з наявності продуктів, і щоб не надто перевантажувати наших кухарів. Скажімо, якщо на обід вареники, то на вечерю можна вже й кашу зварити. Словом, ви це краще знаєте і тому беріться за цю справу.
Ми з Марійкою все зрозуміли і відчули себе справжніми господинями. Тільки подумати: відтепер від нас буде залежати, що учні будуть їсти кожного дня. Це ми з Марійкою так собі думали. На практиці це було не зовсім так.
На великій перерві ми зустрічалися з нашою комірницею і складали меню, виходячи з наявності продуктів. Кухарі пробували чинити спротив, бо тепер ми щоразу придумували щось смачніше, ніж каші та макарони. Млинці, вареники, галушки, палюшки, налисники, – щось, та придумували. Меню, переписане по–Брайлю, вивішували коло їдальні і там завжди юрилися учні: всім було цікаво знати, що ми там для них придумали. За нами бігали діти, просили, щоб ми замовили ту чи іншу страву. Коли кухарі щось міняли без нашого відома, ми негайно йшли до них вияснювати – і були непохитні.
Таке серйозне і відповідальне завдання довірив Наум Ейнахович нам з Марійкою. І, певно, змушені були визнати всі, що харчування в школі стало різноманітнішим. І заслуга, безперечно, наша в тому була.
LVІІ. Тріумф.
Я ніколи не була гарною, принаймні, мені ніколи ніхто в моїй юності про це не говорив. Стали говорити значно пізніше, коли я дітей своїх народила. Але тоді я вже в ці казки не вірила. Я вже звикла до того, що я не гарна, і всі компліменти приймала як данину ввічливості. А в юності я була маленькою, худющою, страшненькою, блідою від нестачі свіжого повітря, сонця і добрих харчів. Звичайно, мені, як і кожній дівчинці, хотілося, щоб захоплювалися моєю вродою, але… захоплювалися нашою Люсею. І це було справедливо. Вона була дуже гарна. І це помічали всі. Ми, її товаришки, це також знали. Знала це і сама Люся. Їй завжди, особливо після наших виступів, передавали всі компліменти, сказані на її адресу. З часом на характер Люсі це наклало певний відбиток і в майбутньому нічого доброго з того не вийшло.
Краса у Люсі була класична: правильні риси обличчя, відповідність всіх форм, гарна постава, все у неї було в міру, саме так, як це було потрібно. На обличчі – вираз інтелігентності, одухотвореності.
Люся й справді була розумною, мала здібності до фізики, до математики, але була натурою витонченою, любила гарні пісні, класичну музику, поезію. Вона мала добрий музичний слух і чистий, приємного забарвлення голос. Люся була сирота, з маленьких своїх дошкільних років росла в інтернаті. Десь нібито була навіть її домашня адреса: Чернігівська область, Носівський район, с. Мрина. Вчителі пробували туди писати, шукаючи її рідних, але то була марна справа.
Найцікавіше те, що Люся потрапила у Львів з Ленінградського дитячого притулку. Але тепер всі її любили, бо Люся була такою, якою вона була. І, хоч в школі було багато сиріт, Люсі приділялося набагато більше уваги, ніж іншим.
Мені Люся також подобалася. Вона була беззаперечним авторитетом для всіх. Ну, а я… А я була собі звичайна, ніяка. Єдиною моєю окрасою були довгі коси, та того добра тоді вистачало. Ще й фігурка була б нічого, але дуже вже я була худа, аж занадто. Та я все це усвідомила, пережила, прийняла як незаперечний факт і змирилася. І не робила собі з того ніяких проблем. Лише один раз, єдиний лише раз я відчула себе по–справжньому гарною.
Готувалися до Нового року. Треба було, за вказівкою Наума Ейнаховича, робити костюмований бал. Цього року у мене була якась депресія і мені нічого не хотілося. Мої однокласники також чомусь бунтувалися, мабуть тому, що треба було виконувати якісь вказівки, а вони того не любили, а вони хотіли якось проявити свою оригінальність.
Валентин Супрунюк заявив:
– А ми будемо в робочих халатах.
– А що, – підтримали його хлопці, – ми будемо робітничим класом.
Наша класна керівничка Іванна Андріївна була в трансі: ну що їй робити? Наум Ейнахович не любив, коли не виконувались його розпорядження. Вона була ще зовсім молода. Ми були її першими випускниками. Як нас умовити? Як переконати? І я, одна з кращих і дисциплінованих учениць, також збунтувалася. Ну що тут робити? Неодмінно треба якось костюмувати клас. А як це зробити, коли ніхто не хоче? Взагалі ми любили розваги, були веселими і комунікабельними. Просто на нас щось найшло. Не хотіли причісуватись загальним гребінцем. Допоміг випадок чи якийсь порух.
Не так давно до нас у школу прийняли хлопця. Вже у 8 класі поранився. Ще довго будуть знаходити діти “гостинці” від війни. Юрко позбувся очей, руки. Та й на другій руці мав покалічені пальці. Якось ми з ним розговорилися. Хлопець був у розпачі. У нього, виявляється, вже і дівчина була. А тепер… Дівчина, звичайно, відійшла. А сам Юрко опинився в нашому інтернаті. В нього була прекрасна мама, що підтримувала його. Але то все було не те. Він мріяв стати моряком. А тепер…
– А ти танцювати вмієш? – перевела я розмову на інше.
– Та… Колись танцював, – зітхнув хлопець.
– Давай спробуємо.
– Ні, я не зможу.
– Чому? Зможеш. Ну, давай!
Хлопець відмовлявся, але мені відмовити було важко. Я була іноді настирлива. Дуже вже мені хотілося розворушити Юрка.
В класах після уроків майже постійно звучала музика. Магнітофон на той час ще були розкішшю. А от програвач у нас був. І платівки також були. Та й баяністів вистачало. Отож, ми могли танцювати просто в класі, і робили це охоче. І сприймалося це нормально. Танцювали тоді вальс, польку, танго, фокстрот. Був і краков’як, а іноді і чардаш. Я не знаю, як це виглядало збоку, як сліпі діти танцювали, але нам це було байдуже.
Юра ще опирався, але я відчула, що перемагаю. І він таки здався. І ми, спершу повільно, закружляли у вальсі. Добре, дуже добре Юрко танцював. Він і сам не сподівався, що у нього вийде. Вийшло! Ура!
– А ким ти будеш на Новий рік? – запитала я, беручи, як кажуть, бика за роги.
– Та от… Думав, ніким, а тепер… Не знаю. А на вечорі ти будеш зі мною танцювати?
– Звичайно, буду.
– Ну, тоді я одягнуся моряком.
У мене тепер була відповідальність: я хотіла, щоб Юркові на цьому вечорі неодмінно було весело. Ні, я не закохалася в нього, і він в мене – також ні. Хлопець рятувався від своєї сліпоти, що несподівано впала на нього і загнала його у безвихідь. А я палко хотіла йому допомогти.
Все це добре. Але ж і мені тепер треба було подумати про свій костюм. А наші хлопці – як заклинило: тільки в робочих халатах. Нам, дівчатам, таке аж ніяк не усміхалося.
І тут я придумала сценарій. До робітників приїжджає делегація. Хлопці – робітники. Ми, дівчата, – делегатки з різних країн. Люся мала костюм індіанки, їй і перуку з косами дістали, і родинку на лобі поставили. Потім Люся мала переодягнутися ще в один костюм – вона мала бути королевою балу. Я вже зараз не пригадую, ким були Лариса, Ніна і Марійка. Знаю лише, що вони також були делегатками з якихось країн. А от мені випало бути китаянкою. Ми довго консультувалися, який має бути у китаянки костюм. Але нічого у нас з того не вийшло. Китайських костюмів у нас не було. Тоді Іванна Андріївна принесла свою чорню сукню, прикрашену намистинками. На мене вона була задовга! Але в тому не було біди: вечірня сукня могла бути і довгою. З боків довелося зробити по складочці. А оскільки я не любила і, між іншим, досі на люблю, великих вирізів, довелося довкола шиї підшити чорний шалик, що на лівому плечі зав’язувався пишним бантом. Попід шаликом низочка білого намиста. На скільки я зараз розумію, це була елегантна вечірня сукня, що нічим не нагадувала одяг китаянки. Своє пишне волосся я на ніч заплела у багато кісок, щоб воно було ще пишніше. А потім мені з нього Іванна Андріївна допомогла змайструвати пишну зачіску. Лакові туфлі на каблучку довершували мій убір. Говорила я російською мовою з акцентом і сказала, що прибула з далекого Китаю, так що всім все стало зрозуміло. Всі мусили мені повірити, що я – китаянка. Для більшої ваги я ще й англійську фразу якусь докинула – Анна Романівна мене навчила. А потім хор заспівав “Гімн демократичної молоді світу”, ми підхопили і злилися з залом.
Потім була музика, були танці, і я танцювала з моряком, що звався Юрою, і ми були щасливі і веселі.
От саме після того вечора мені вперше в житті сказали, що я була гарною. Мені було приємно. Але особливого значення я тому не надала.
LVІІІ. Я їду в гості.
Цього року зимові канікули для мене були особливі: я їхала до Марічки додому. Марійчина мама погодилась і тепер забирала нас обох. Я була в шкільному одязі, а от взути нічого було: шкільні черевичата для села взимку не дуже годилися.
– Нічого, – заспокоїла Марійчина мама. – Ми вдома щось підберемо. У вас з Марусею однаковий розмір.
І сказала вона це так просто і тепло, що мені навіть не було соромно, що я не маю зимового взуття.
Батьки мені на зиму нічого не купували, оскільки я взимку додому не їздила, а в школі мені мало вистачати того, що давали в школі. Зайвих грошей батьки не мали, то я на них не ображалася.
Їхали ми поїздом. У Підволочиському районі у селі жила Марійчина мама, там був Марійчин дім. Мені було дуже цікаво, як вона живе, яка у неї хата, – все було цікаво. Мама її була спокійна і турботлива. Вона увесь час клопоталася біля нас: щоб не голодні були, щоб не померзли. Я давно не була у селі на Різдвяні свята і мені дуже хотілося поїсти кутю, подихати святковою атмосферою. Невже я почую коляди? В школі про це і говорити не можна було. В ті часи ще навіть не співали коляди на радянський лад: “Ясен світ засвітився” і:
Хай святкує з нами
Вся наша родина,
Вся наша родина –
Радянська країна.
І нарешті святий вечір. Кутя! Боже мій! Це ж скільки років я її не їла! Така самісінька, як у моєї мами.
А потім ми пішли до Марійчиної бабусі з дідусем. Це далеко, здається, кілометрів з дванадцять буде. Мама довго вагалася, чи вириватися з нами у таку далеку дорогу. Але ми вже дуже просилися, щоб таки йти. Взули мене у Марійчині бурки – і ми пішли. Окрім нас ще ішов син Марійчиного вітчима Гриць і Марійчин дядько, що був на рік молодший від своєї племінниці. Правда, пройшли ми не так уже й багато: знайомі хлопці з Іванівки саньми їхали, то й взяли нас. Хто не знає, що таке взимку саньми їхати по наїждженій дорозі, коли коні біжать собі, ніби бавлячись, той багато втратив. Та ще й з піснею. Хлопці співучі, голосисті, а найкращий голос у Івана – Марійчиного дядька. Та й ми з Марійкою таки дещо знали з тих пісень, що співалися десь тихенько. А тут вони розгорнулися на повний голос: аж дух перехоплювало – і ніхто нічого не боявся. Ото хлопці!
Прощався стрілець зі своєю ріднею.
Від’їжджав він в далеку дорогу.
За свій рідний край,
За стрілецький звичай
Йшов у бій за свою перемогу.
І проймали щемом слова стрільця, з якими він звертався до свого коня:
Іди, коню мій,
Скажи неньці рідній,
Що я лежу у степу забитий…
Тужила пісня, але тужила з такою силою, що хотілося у щось вірити, прекрасне і величне, у те, що було дорожче навіть за життя.
І згадалася мені Марійчина тітка Ярина, про котру Марійка розповідала мені ще в школі, правда, пошепки, щоб ніхто не чув, а то… Ой–ой–ой! Ми обидві вже знали, що могло бути за такі розмови.
Ярині тоді було 16 років, коли забрали її. Забрали за те, що її хлопець пішов у бандерівці. Коли прийшли рідні до неї на побачення, то вона лише показала сині опухлі пальці: дівчині затискали їх дверима, пхали під нігті голки. В 16 років! А потім був Сибір. Десять років Сибіру.
Тепер вона дома, має донечку Олю. Мені так хотілося її побачити. Для мене вона була, як жива легенда. Я б побожно поцілувала ті її пальці, що витерпіли такі муки, але я мала вдавати, що нічого не знаю, а то Марійку могли б насварити, що мені розповіла.
Всі нам були раді. Дідуню чимось нагадував мого батька. Може тим, що гарно співав.
– Ану, дівчата, заспівайте мою улюблену.
І Марійка вже знала, якої співати:
Ой, у полі нивка,
росте материнка,
Там дівчина жито жала,
сама чорнобривка.
А ще дідуньо любив стрілецькі пісні, бо і сам колись був стрільцем. А потім прийшли колядники. А для нас з Марійкою після колядок співали ще й “Калину” – це співалося тільки для дівчат. Ми стояли розчервонілі і щасливі: для нас, як для справжніх дівок, співали “Калину”.
Але довго тут гостювати ми не могли: пора було збиратися до школи.
Сталося так, що Марійчина мама пішла додому раніше. Ми з хлопцями мали прийти наступного дня. Мама дуже переживала, лишаючи нас на хлопців, зарання бідкалася, як далеко нам доведеться йти. Але нам і цього разу повезло: саме йшла у якісь потребі вантажівка, то й нас підкинули. Та Іван захотів свою сестру Явдоху – Марійчину маму – трохи “розкрутити”, як він сказав:
– Ви, дівчата, за машину нічого не кажіть. Скажемо, що ми йшли пішки – нехай вас трохи пожаліє, той пляшечку поставить.
Ми з Марійкою заперечували: нам не хотілося брехати.
– Та ми їй потім все розкажемо, тільки спершу нехай пляшечку поставить.
Ми все ще не погоджувались, та Іван наполягав на своєму:
– Ви тільки мовчіть, я сам буду розповідати.
Увійшли у хату. Тітка Явдоха кинулася нас роздягати та роззувати:
– Бідні мої! Ото вже натомилися, ото вже намерзлися!
А ми з Марійкою кихкочемо, мало не луснемо.
А Іван так серйозно:
– Ой, Явдошко, та так помучилися, що ледве дійшли. А що померзли, то страх! Давай швидше чимось погрітися, та й дівчатам наливай, щоб не простудилися.
А коли вже пляшка була на столі, то й розповіли все, як було. А потім всі разом сміялися довго і весело.
Ці канікули я згадую іноді ще й тепер, хоч нема вже ні Марійчиної мами, ні Ярини, ні Івана. Пухом вам земля, добрі люди! Хай вам не вадить, що згадала Вас, бо залишився у мене про вас спогад добрий і теплий…