LIІ. Яросько.

 

Новина облетіла школу. У нас буде новий учитель фізкультури – Ярослав Ілліч. Ну, звичайно ж, Яросько. А що Мирон?

– А нічого. Буде вихователем.

– Шкода Мирона!

– Шкода. Без нього буде не те.

– А хто знає, може, Яросько буде кращий.

– Та де вже там!

– Ні, не буде, це ясно. Мирон був нормальний мужик. Он ти друг! Біжи вперід! Відпочали, відпочали! – Хлопці передражнювали місцевий діалект Мирона Омеляновича. Його  любили.

Всі чекали нового вчителя. Всім було цікаво. І от нарешті фізкультура. До класу увійшов Ярослав Ілліч. Хлопці одягали на фізкультуру спортивні труси, а ми, дівчата, були, як є, у шкільній формі. Школа нас мала на повному утриманні: якщо нам не купили спортивну форму, то у нас її просто не було. Лише наша нова учениця Ніна Сорокіна, що прийшла до нас зовсім недавно, мала свій  домашній лижний костюм. Клас вишукувався і рушив до спортивного залу. Там ми стали у шеренгу, – це все було звичне, а от далі… а далі було от що: Ярослав Ілліч назвав наші прізвища (тих, хто без спортивної форми) і скомандував:

– Два кроки вперед! Напра–во! Із залу кроком руш!

І вже навздогін докинув:

– Коли у вас буде спортивна форма, тоді і прийдете на фізкультуру.

Ми були ошелешені. Оце так! Такого ніхто від Яроська не чекав. Ми були обурені. Якби у нас запитали, ми б пояснили, але у нас ніхто ні про що не питав. Нас просто вигнали з уроку.

Ми пішли в клас і поступово заспокоїлись.

– От і добре! Маємо тепер вільний урок.

Лише Люся трохи жаліла. Вона любила  фізкультуру. Що до мене, то я була тільки рада, бо була слабка, і всі ті канати, козли, бруси для мене були тортурами.

Нас вигнали – отже, ми перестали ходити на уроки фізкультури. Адже спортивної форми у нас не було. А де б вона мала взятися? На вільному уроці ми собі займалися своїми справами: хтось в’язав, хтось читав, хтось виконував домашнє завдання, а хтось просто розмовляв. Отак цілу чверть ми собі байдикували. Аж гульк – чверть закінчилася. Тоді всі оцінки виносилися на педагогічну раду. Отут все і виявилося.

Всі були шоковані, коли Ярослав Ілліч сказав, що нам, активістам, кращим учням школи, він поставив двійки з фізкультури. Я вже не знаю, що йому казали, що і як там йому пояснили, але двійок нам він таки не поставив. А з нової чверті, прийшовши в клас на свій урок, скомандував:

– Анікеєва, Балтер, Бендюк (Люся), Кноль (цебто я), Міняйло (це Марійка) стати в стрій!

Ми з жалем зітхнули: закінчилась лафа! І пішли на фізкультуру. Але це вже була весна, і ми проводили уроки в саду, на спортивному майданчику, а це вже було трохи веселіше.

А невдовзі школа придбала нам спортивні форми. Вони б давно вже були, якби вчитель звернувся до адміністрації школи, а не виганяв би нас з уроку.

Але це нічого. З часом, працюючи в нашій школі, Ярослав Ілліч захистить кандидатську дисертацію. На жаль, я не знаю, про що в ній йдеться, на яку вона тему. Але дисертація є – і це добре (принаймні для Ярослава Ілліча). Та це вже буде пізніше, значно пізніше, коли ми вже будемо за стінами школи.

 

 

LIІІ. Те, про що чомусь не розповідали нам учителі.

 

Та була ще одна дисертація, також написана пізніше, але робота над нею тривала вже тоді. Працювала в нашій школі Ірина Михайлівна Самченко. Працювала лікарем у шкільному медпункті, була інтелігентна, врівноважена, розумна, ерудована, кохалася в музиці. Років шість, а може й більше прожила в Китаї. Тепер би це нікого не здивувало, а тоді, коли Радянський Союз жив “за завісою”, це було щось нечуване. Живучи в Китаї, Ірина Михайлівна освоїла голкотерапію. І це ще в ті роки, коли ми про неї лише подекуди читали наукові статті і дивувалися. Я не знаю, чи вже тоді застосовувала Ірина Михайлівна свої знання на практиці (в ті роки це було вельми не просто), але це була справжня голкотерапія (шарлатанів в ті часи було значно менше). Чудодійну силу китайських голок я відчула на собі. Ірина Михайлівна просто пожаліла мене, коли я дуже мучилася з вухом. У мене в середньому вісі був нарив. Я по–справжньому страждала: боліло нестерпно. Ми пішли у міську поліклініку, – а лікар саме на якусь конференцію поїхав. От тобі і маєш! А я вже ну просто–таки пропадала. От і пожаліла мене лікарка і вирішила допомогти: вона поставила мені голки. Після голок я міцно заснула, бо через біль не спала вже кілька ночей. А тут заснула. А коли прокинулась, хустка була мокра: мої страждання закінчилися, і я була дуже вдячна нашій лікарці.

Тоді разом зі мною у медпункт прийшла вчителька. Прийшла з паличкою – радикуліт мучив. Ірина Михайлівна і їй поставила голки. Правда, їх було більше, і лежала вона з ними довше. А коли вчителька пішла, Ірина Михайлівна, посміхаючись, сказала:

– О, пішла і паличку забула.

Я була ошелешена. Про такі  чудеса тоді я ще й не чула.

Так оця Ірина Михайлівна писала дисертацію. Правда, я тоді ще й не знала, що воно таке, та дисертація, але уявлялося мені, що це мало бути щось таке страшенно розумне, чого не може осягнути проста смертна людина. З рештою, так воно і є. Правда, на жаль, не завжди.

Ірина Михайлівна була добрим і цікавим лікарем. Про кожного з нас вона знала багато такого, чого й самі ми не знали. Але ті таємниці вона видавала неохоче. Хіба з часом, іноді з якихось причин щось вислизало.

Говорити з Іриною Михайлівною завжди було цікаво і було про що. Розмовляла вона чисто українською мовою, було в ній щось шляхетне, ця жінка явно знала собі ціну. Ото колись з якоїсь нагоди прийшла я в медпункт. Тут було тихо, не було нікого, що бувало в край рідко. Ми сиділи вдвох з Іриною Михайлівною. І якось несподівано вона сказала:

– А хочеш, я розкажу тобі дещо з історії нашої школи.

Звичайно, я хотіла. Тільки подумати: я собі вчилася в школі для сліпих дітей і ніколи не задумувалася, як же воно так сталося, що комусь колись прийшло в голову заснувати нашу школу. Виходить, що наша школа також має свою історію. Я, виявляється, була настільки легковажною, що й не уявляла собі, що могло так статися, що нас, інвалідів, просто ніхто нічому не міг би вчити. І були б ми собі просто сліпими жебраками, випрошували б шматок хліба чи якусь копійку. Боже мій! Я навіть не знала і ніколи не поцікавилася, чому наше крапково–рельєфне письмо називається шрифтом Брайля. Я картала себе, бо ж в глибині душі, мала себе за розумну. Але чому нам про це ніколи нічого не розповідали вчителі? А може вони й самі не знали? Та ні, знали. Бо вони ж вчителі, а вчителі знають все. Просто в них того не було у їхніх програмах. Там не відводилося часу для таких розповідей. А жаль. Дуже жаль було мені вже й тоді, коли вчилася я в 10 класі. А зараз я вважаю, що такі розповіді дітям просто необхідні. Вони можуть зробити значно–значно більше, ніж якісь там програми. Та наша школа, з рештою, особлива.

Від Ірини Михайлівни я вперше почула, що ще у 1749 році французький філософ Дідро написав “Лист про сліпих як напучення зрячим”. Тут він доводив, що сліпі мають такі ж розумові здібності, як і зрячі. Під впливом цих ідей француз Гаюї у своєму власному будинку на свої власні кошти відкрив першу школу для сліпих дітей, що пізніше стала називатися “Королівський інститут для сліпих”. І нарешті – незрячий француз Луї Брайль. Це він придумав письмо для сліпих, яким ми тепер користуємось. І не тільки ми, а незрячі всього світу. Ура французам!

А наша школа? О, виявляється, що і наша школа має свою історію, і сягає вона минулого століття.

І розповіла мені Ірина Михайлівна про графа  Віценту Зарембу–Скшинського, що, виявляється, і був засновником нашої школи. Я десь вже про те чула, але вкрай мало. Чула, що у графа був сліпий син, і що він помер, і що багаті батьки в пам’ять про свого сина заснували школу для сліпих дітей. Але я нічого не чула, скажімо, про Маковського, що 42 роки керував “Галицьким закладом для сліпих дітей”. Він був першим вчителем в нашій школі. Це він вибирав місце для забудови того будинку, де зараз наша школа. І неспроста на нашій території є гора, є долина, що ми зараз називаємо Тухольською, а в саду – рівненький майданчик… Все це не випадково: Марко Маковський хотів, щоб сліпі діти таким чином могли уявити собі географічну  карту земної кулі: з горами, рівнинами, улоговинами. Як цікаво! Але чому наші вчителі нам на цьому не наголошували? А може й самі не знали, що це зумисне так задумано…

Я слухала ту розповідь, і мені здавалось, що переді мною розгортається історія, історія перегорнувши свої сторінки на ціле століття назад.

Марко Маковський їздив по світах, щоб навчитися самому, як вчити сліпих дітей. Його дружина Амалія безкоштовно вчила дівчат плести мережево. Отже, були справжні сподвижники, що так багато для нас робили. А зараз… І я згадала Павла Антоновича Самченка, що сам конструював для нас парти, робив замовлення. Парти були зручні, з глибокими шухлядами. Ми з Марійкою і зараз сиділи за такою партою. Але їх залишалося вже мало – вони ламалися. На заміну завезли нові: вони були для зрячих – покатий стіл, на котрому незручно було вмощувати наше письмове приладдя. Шухляди такі, що з них випадали зошити і все, що там лежало, особливо, коли парти пересувалися.

А ще згадався мені Федір Романович Пилявка – вчитель молодших класів, що виготовив для нас таку зручну географічну карту. Ми її називали двері, бо була дерев’яна і велика. А може це були двері у світ?.. Як добре треба було знати психологію незрячої дитини, щоб придумати таку карту.

Гори тут були виліплені з якоїсь суміші (здається, хліба і клею), а моря – заглибини з вирізьбленими затоками, наліпленими островами і півостровами. Залізниця – подвійний шнурок, залитий все тією ж масою, а річки – одинарний шнурок, що вигинався, закручувався, як  того вимагало русло річки. Міста – більші і менші головки цвяхів. Все це було охайно опрацьовано, що й не здогадався б, який матеріал тут використано. Яка ж це була кропітка праця.

Віцента Заремба–Скшинський заповідав, щоб в актовому залі висів портрет його сліпого сина Володимира – то й нехай би висів. Та де ж пак, графський син! Але я впевнена, що навіть маленької фотографії Федора Романовича Пилявки не знайшлося б в нашій школі. Це тоді, коли я була в 10 класі.

А зараз в школі музей. Дещо вдалося зібрати, розшукати, випросити. До цього доклала рух і хисту наша незряча вчителька Люба Гриців, цікава, ерудована, вона вклала в той музей частинку душі. Висять в музеї фотографії сестер Філомени і Станіслави Андріївни Сидорко. А от Ф.Р.Пилявки нема, не знайшлося. І бере смуток, що часом людина все своє життя кладе на вівтар – і все в небуття… І чи й згадають? А згадувати конче треба, для нас живих треба…

А тоді я слухала розповідь Ірини Михайлівни – і боялася дихати, щоб не перервати її. І молила Бога, щоб ніхто не знайшов у медпункт у якійсь потребі. Слухала. Ірина Михайлівна розповідала, часом читала. Я тоді й не дуже вникала, звідки читала вона. Певно, це були якісь документи. Я ніколи не думала, що слухати документи може бути так цікаво.

– Заремба–Скшинський пожертвував 18000 золотих ринських до фонду будівництва школи і звернувся з закликом до галицьких громадян наслідувати його приклад. Заклик знатного і впливового графа не залишився без відгуку серед гонорового панства. Почали надходити дарунки від інших громадян Галичини. На зібрані гроші збудували невеликий одноповерховий будинок на Личаківці. Підібрали по вулицях Львова серед жебраків сім сліпих хлопців віком від 8 до 24 років і 1 червня 1851 року в урочистій обстановці в присутності намісника відкрили школу. За бажанням фундатора її найменували “Галицький заклад для сліпих”. Після відкриття “закладу” граф зобов’язався платити довічно 400 ринських золотих щорічно на утримання вчителя. По смерті фундатора це забов’язання повинні були виковувати його спадкоємці. До “закладу” приймали християнських дітей Галичини, Буковини та Краківського намісництва. Від вступаючого вимагали довідку про приналежність до християнської громади.

Пора було йти. А не хотілося. Я подякувала Ірині Михайлівні, і десь ворушилося в серці щось таке, чого не було досі. Любов? Вдячність? Бажання і собі щось зробити в цьому світі?.. Мабуть…

 

Ми таки вибороли першість у тому соціалістичному змаганні на кращий клас. Влітку ми мали їхати в Одесу по туристичній путівці.

А зараз – додому. Додому, додому! Швидше! У мою тиху казку, у мою ясну мрію.

 

 

LIV. Останні канікули.

 

Я сиділа дома за столом, обклавшись книжками. Читала, що вдавалося роздобути по–Брайлю. А ще писала вірші. А ще співала сидячи у своєму густому садку, що був наче ліс. Мене там з дороги і не видно було. Зате було чути мій голос. І ті, хто його чув, казали:

– Танька співає…

– І де вона тих пісень стільки понаучувалась!

– Талант… Це від Бога.

– Бог завжди так: одне візьме – то щось дає на заміну.

– Краще б вона бачила.

– Що зробиш…

І змовкали, слухаючи, що я далі співатиму. На мою пісню раптом звідусіль озивалися вивільги! І скільки їх! З різних кінців! І я могла посперечатися з ким–завгодно: вони озивалися на пісню. Отак співала я собі з вивільгами, ще не сушачи голову ніякими клопотами. Знала я, що не довго мені вже лишилося так раювати, і від того цей рай ставав ще солодшим.

 

В один з таких райських днів до нашої хати увійшла тітка Текля. Мами не було. Тітку Теклю я знала мало – вона жила трохи далі. Я запросила її сісти та й не знала, про що маю з нею говорити.

– Мама скоро будуть, – сказала я, аби щось сказати. Тітка Текля зашелестіла своїм кошиком, явно плетеним із соломи.

– А я не до мами прийшла, а до тебе.

Це вже було цікаво.

– Кажуть, що у тебе є такі книжки, що по них ніхто не вміє читати, тільки ти…

– Так, – з готовністю відповіла я, не здогадуючись, до чого хилить тітка Текля. Я знала, що чи не все село цікавиться моїми книжками, що написані крапками.

– Є у мене такі книжки. Ось бачите?

І я розгорнула перед жінкою журнал “Советский школьник”, написаний шрифтом Брайля, що саме був у мене під руками.

– Бачу, дитино… я тебе прошу… Я заплачу, я даремно не хочу, поворожи мені.

Я спантеличено мовчала: от тобі маєш!

– Я … не вмію ворожити.

Лице у мене палало, мені було соромно.

– Ти не бійся. Якщо не можна, то я нікому не скажу. Але ти таки мені поворожи.

Боже мій, ну як їй пояснити? І мами щось довго  нема. Я зрозуміла: тітка Текля подумала, що у мене – “Чорна магія”. Розгортаю журнал і читаю тітці Теклі про якусь піонерську організацію.

Тітка уважно слухає, а потім каже:

– Це добре. Ти дуже гарно читаєш. Але я тебе прошу, поворожи мені. Я даром не хочу.

Ледве випровадила я тітку Теклю з хати, лице в мене ще довго палахкотіло. Не судилося мені, видно, стати ворожкою. Воно й добре. Бо яка з мене ворожка? Я й сама не знаю, що мені наворожить доля…

 

Гули джмелі, зумрила бджола. Під вітром шелестіла вся та величезна зелена листяна маса. Я довго не могла зрозуміти, чому дома вітер по–іншому шумить. А воно все просто: то листя шумить під вітром, ну зовсім ніби розмовляє…

Мама любила моє волосся:

– Дай розчешу, – казала мама. – Воно довге – тобі незручно.

І вона розчісувала моє довге волосся, потім заплітала в дві коси, “по–дівоцькі” викладала мені на голові. Ми йшли з нею куди–небудь: на пошту, до кооперації чи так куди, – і мама казала:

– Всі дивляться на тебе.

І їй здавалося, що люди дивляться на її доньку, тому що вона гарна, що в неї  нова сукня, довгі коси і тому врешті–решт, що вона розумна.

А я йшла собі з мамою по своїй Білозірці і здавалося мені, що вона, моя Білозірка – центр всесвіту…

Чомусь не дуже хотілося їхати мені в ту Одесу. Море? До моря я не була привчена. Я була зовсім дика. Ніяк я не могла зрозуміти, як можна роздягнутися при хлопцях.

– Та це ж на пляжі, – пояснювали мені.

– То й що! Хіба не однаково, де він на мене дивиться: в кімнаті чи на пляжі. Скажімо, стукає до мене хлопець, а я верещу: “Не можна”, бо я в сорочці. А потім я йду з ним на пляж і там спокійнісінько сиджу біля нього в купальнику. Де логіка?

Цього літа на морі я так і не роздягнулася. Але вражень було багато, і море мені сподобалося. Ми плавали на теплоході, побували в Ізмаїлі, в Білгород–Дністровському, ми співали, ми каталися на катері. Ми були  всі разом – і нам було весело. Одне тільки лихо, – що все це було так давно… ще тоді, коли ми були зовсім юними.

 

Десь перед початком навчального року в школу зайшов Фелікс. Покликали мене. Я давно вже його не бачила і хвилювалася, але була вже значно спокійніша, ніж це було количь.

Я була вражена: Фелікс прийшов… з паличкою. Він зовсім втратив зір. Мені було страшно. Я сама не бачила – і це було нормально. Але Фелікс… Він же бачив досить добре… Як же так?.. Я взяла його за руку і підвела до вікна. Він ще не звик до своєї біди. Йому було важко. Я ледве не плакала.

– Закінчив 11 клас із срібною медаллю, – розповідав Фелікс. Потім дуже серйозно треба було готуватися до вступних екзаменів в Київський університет. Ти знаєш, як нас намагаються “зрізати”. Тепер він вчився в Київському університеті на політекономії.

– Майже фінансист, – засміялася я.

– Майже, – усміхнувся Фелікс.

– А з зором що?

– Перевтома. Треба було берегтися, не перенапружуватись. А як же тоді університет? Життя не можна прожити, не напружуючись.

Це була правда. Я не питала, як йому. Знала, що важко.

– Я ніколи до цього не звикну, – якось болісно сказав Фелікс.

– Звикнеш. Мусиш звикнути.

І звикне, тільки значно пізніше, ціною своєї величезної сили волі, своєю впертістю, настирливістю, великим працелюбством. Він вільно ходитиме по Львову і Києву, без поводиря поїде в Москву, захистить дисертацію з політичної економії… але це вже буде колись…

А зараз він стояв ще приголомшений тим, що з ним сталося, а я нічим, зовсім нічим не могла йому допомогти. Мені було боляче – я все ще його любила…