Розділ L. Ті, хто поруч.

 

Склалося так, що у своїх спогадах я майже не описую учнів з інших класів, хоча серед них було багато цікавих особистостей. Просто всіх їх описувати немає ніякої можливості, бо тоді ця книжка переросте у просто–таки величезний роман.

Але всі ті діти були у моєму житті, мали в душі моїй місце, і не лише в душі моїй, а під високими каштанами, що оберігали нас.

Ну, скажімо, Оля Николин. Чому про неї? Просто ми з нею і зараз близькі та рідні і можемо звірити одна одній свої біди та клопоти, бо їх у нашому житті набагато більше, ніж романтичних пригод і радостей. Хоча, правду кажучи, так було не завжди…

В школі ми з Олею якось не зблизились. Вона товаришувала з Люсею. Хоча одного літа таки поїхала зі мною на літні канікули до мене на село, і я дуже переживала за наші сільські незручності. Щось в ній було таке м’яке та інтелігентне, вона якось вже тоді розуміла найтонші порухи душі. Тим, напевно, вони з Люсею були схожі. Оля мала довге м’яке волосся. Запліталася у “ялиночку” – тоді серед учениць це було модно, була якась по–особливому охайна. Я б і хотіла з нею товаришувати, та вона більше тягнулася до Люсі, я навіть трохи її по–своєму ревнувала, хоч і Люся мені  також подобалася. Вони обидві були ніби з вищого світу. Вони любили класичну музику, обидві розумілися в поезії. У дружбі Оля була самовіддана, аж до самопожертви. Люся ж ту самопожертву милостиво приймала, почуваючи себе гарною і доброю королевою.

Але, вже не знаю як, поряд з Олиною ніжною вдачею в ній уживався такий собі живчик–спокусник, що підбивав її на всілякі пустощі. І, якщо вже в класі затівалася якась пустотлива витівка, то вже без Олі не обходилося. У неї на той час ще була краплиночка зору, котра їй допомагала. Оля подобалася хлопцям, а тому й мала трохи недоброзичливців як серед дівчат, так і серед хлопців, котрим вона відмовила у своїй прихильності. Але ця дівчина якось вміла все погане відмітати від себе,  і залишалася водночас і ніжною, і веселою.

 

Був ще хлопчина про котрого мені хотілося б розповісти більше та… це Валентин Савельєв. Приїхав він до нас з Дніпропетровська. І відразу з ним почалися всякі історії. Коли у нього запитали:

– Як ти сі пишеш?

Він, не знаючи тонкощів західного діалекту, відповів:

– По Брайлю пишу.

Це, очевидно, дало поштовх для того, щоб над ним “піджартовувати”. А хлопець мав вразливу душу і все сприймав непомірно боляче.

– Скажіть, а у вас тут є річка? – запитав Валентин.

І це було природно, бо хлопець вперше у нашому місці і приїхав до нас з берегів Дніпра.

–Звичайно, – відповів хтось з хлопців, – у нас тече велика ріка Полтва. По ній і кораблі плавають.

І вже хтось не витримував і сміявся, бо наша річка Полтва текла під землею, і в неї стікали всі каналізаційні нечистоти.

– У нас і метро є, – докидали “жартівники”. А хлопець всьому вірив і щиро дивувався.

– Не слухайте їх, – сказала я, бо десь відчувала, що Валентин слабший і потребує захисту.

– Не слухайте їх: вони тобі брешуть. І нема у Львові ні метро, ні великої ріки.

Хлопці на мене сердилися – я перебила їм забаву.

А то якось прибігають хлопці в клас:

– Зараз прийде Савельєв і буде питати, яке сьогодні число. То ви кажіть завтрашнє, і кажіть, що ми вже поснідали, і що зараз почнуться уроки.

– А що таке?

– Та він заснув. А тепер прокинувся і ніяк не розбереться в часі.

І тут увійшов Валентин і питає:

– Слухайте, а яке у нас сьогодні число?

Всі називають завтрашнє. Хлопці, що прийшли з ним, посміхаються:

– Бачиш, а ти нам не вірив.

Це було саме перед вечерею. Учні ходили по коридору, дехто ще доучував уроки. Атмосфера така ж, як і після сніданку. Хлопець розгубився:

– І що, сніданок вже був?

– Був.

– А що було на сніданок?

– Макарони, – поспішно кинув хтось із хлопців, щоб не вийшов різнобій.

– І як це я так проспав? – дивується Валентин. І тут я ж таки знову не витримую:

– Та не слухай ти їх, дурять вони тебе, – і я припинила і цього разу хлоп’ячі забави. Я не любила таких насмішок, мені жаль було Валентина. Іноді його доводили до сліз. Хлопець він був цікавий, добре співав, захоплювався радіотехнікою і не заслуговував, щоб так з нього глузувати. І я, як могла, допомагала йому перебороти оте ставлення до нього. Правда, вчився хлопець слабенько, був хворобливий, але ж це хіба привід, щоб з нього сміятися. І закінчилося все тим, що прикипів хлопець до мене душею, попросту – закохався. А я до нього ставилася, як до свого гарного товариша, і тут уже нічим не могла йому допомогти. І від того кохання знову було боляче хлопцеві і мені також. І я вже ніяк не вміла захистити його сама від себе.

Потім колись, у нашому дорослому житті, наші дороги ще перетнуться. А поки що…

А поки що вчителі не захотіли довго панькатися з слабеньким і хворобливим учнем і випустили його зі школи: нехай працює. І поїхав він у свій Дніпропетровськ.

 

А ще був Юліан. Але чомусь ми називали його Юрою. Певно, він сам себе колись так відрекомендував, соромлячись, очевидно, свого рідкісного імені. Хлопець був навдивовижу гарний. Втратив зір через поранення, але обличчя, на щастя, не зачепило, і воно було чисте і ніжне, мов у дівчинки. Юра цілими днями грав на баяні. До музики мав якийсь особливий хист, але до того хисту докладав ще й праці. Був настирливий. Мабуть тому баян він освоїв якось несподівано швидко.

Дівчата закохувалися в Юру, і він це знав, а тому тримався дещо зверхньо, але це був наш товариш, правда, талановитий товариш, але ми собі самі взяли право поводитися з ним запросто. Він мені також подобався, але хіба ж я могла конкурувати, скажімо, з Люсею? Юра на мене ніяк не реагував – і я це пережила спокійно, бо закохатися в нього ще не встигла.

А от Льоня Сотник – хлопчина, що разом з Юрком прийшов у школу, був простий і дуже сором’язливий. Маленький на зріст, без якихось особливих здібностей., але щось у ньому було таке, що приваблювало. Ми могли розмовляти з ним годинами, стоячи біля вікна або ходячи по коридору. Розмовляли про його попередню школу, про вчителів, я йому могла розповідати про себе, відверто, без замовчувань, – і нам було весело, смішно і сумно – це все залежало від наших розповідей. Льоня трохи грав на домрі, на баяні, але я так і не чула до ладу, як він грає, бо як тільки заходила до класу, він засоромлено відкладав інструмент, і я так і не могла допроситися, щоб він що–небудь заграв. Льоня сам захотів піти зі школи на роботу. І вже як його не умовляли, щоб не спішив, він пішов зі школи і працював у Ромнах. А вже потім, колись, через роки, я довідалася, що цей хлопчина був закоханий в мене, не видавши ніколи ні словом, ні порухом своїх почуттів.

Пишу і думаю: скупі сторінки, скупі слова… А за ними – діти, молоді люди, з чистими і щедрими душами, з світлими мріями. Відчуваю, що бракує мені хисту, щоб читач міг собі їх уявити, живих і хороших, з своїми людськими слабкостями, такими, якими вони були, якими їх пам’ятаю я.

 

А ще була Аня Голяк. Це був такий собі хлопець в спідниці. Вчителів вона доводила до відчаю. Одного разу Аня на уроці почала лякати дівчат, що у неї ніби–то є хрущ. Дівчата почали крутитися. Уроку ніхто не слухав.

– Що там таке? – запитав учитель.

– А Голячка має хруща!

– Голяк, відпусти хруща!

– Не відпущу, – посміхалася дівчина, затиснувши руку в кулак.

– Негайно відпусти хруща!

– Не відпущу!

Дівчина була зовсім спокійна. Вчитель шаленів.

– Підійди сюди!

Аня з затиснутим кулаком підійшла до вчительського столу, усміхнена, незворушно спокійна.

– Зараз же відпусти хруща!

– Не відпущу!

Так пройшло півуроку. А коли продзвенів дзвінок на перерву, дівчина розтулила нарешті руку – в ній нічого не було. Записали в журнал, що Аня Голяк зірвала урок. Ну то й що! Ані це було байдужісінько…

 

А в молодших класах вчилася ще одна дівчинка, котра потім у дорослому житті стане близькою моєю товаришкою і хреститиме мого сина Генадія. Це була Оля Бодьо. Вона мала низький, приємного забарвлення голос. Це була гарна учениця, мрійлива і вразлива. Вона робила свої перші літературні спроби – писала оповідання, але дуже соромилась їх комусь показувати. Її прізвище часто згадувалося у шкільних звітах, у стінгазеті, бо Оля була відмінниця і активістка. Але тоді в школі я на неї уваги майже не звертала: ми були в різних групах. Я просто знала, що вона є, слухняна, симпатична, розумна, а ще чомусь тихенька. Вочевидь, соромилась свого низького голосу, і даремно: він у неї був якийсь такий… романтичний чи що… А ще Оля вміла гарно читати вірші: так уже проймала, так уже брала за душу, що тобі справжня артистка.

Світ вона сприймала ніби якось здивовано, як щось величне і прекрасне. Хоч її життя не пестило, у своїй надмірній емоційності бачила все гарне, всім захоплювалася, переймалася чужими бідами, а все погане ніби проходило повз неї, не торкаючись її, лише до болю вражаючи ніжно–тендітну душу. Ближче я пізнаю її колись, у дорослому житті.

 

А ще була Світлана Гаврилюк. Вітром літала вона по школі, хоча й зовсім не бачила. Пустощі – то була її стихія. Але раптом, зовсім уже несподівано, під впливом якоїсь книжки чи пісні, дівчинка могла розплакатися гірко і щиро, нібито скривдили її особисто. І вже дуже важко було її заспокоїти. А потім Світлана ще довго поверталася до тієї книжки чи пісні – не могла ніяк забути. Я не знала більше таких дітей, у котрих би так миттєво міг змінюватися настрій: емоційні сплески – від безтурботного сміху до щирих і невдаваних сліз.

Не так давно я зустріла Світлану, статечну маму двох синів – аж чудно. Але щось–таки залишилося в неї, може, як ні в кого іншого, від тієї школярки, що не давала спокою вчителям та вихователям.

Ще була Тамара, родом з Полтавщини. Що називали її Біла – було зрозуміло. Але от, чому ще й півень – отого вона, певно, і сама не знала. Тамара була гарна. Хлопці, особливо ті, що трохи бачили, так і липнули до неї. Важко було визначити, хто з них подобався самій Тамарі, але вона

 

подобалася багатьом. Дівчина знала собі ціну. Знала, що вона гарна, і поводила себе розковано і вільно. А якщо вже співати, а якщо ще й під гітару – ото вже вона любила. Та це ми любили всі, хіба вже хто зовсім співати не вмів. І співали все, що до нас потрапляло. А звідки потрапляло – хто й  зна.

Зашла я в склад игрушек,

Весёлых погремушек

Вечернею порою как–то раз.

Средь тысячи игрушек

Понравился мне турок –

Глаза его блестели, как алмаз

Я наглядеться не могу на бравый вид,

Когда мне турок с улыбкой говорит:

“Ах, разрешите, мадам,

Заменить мужа вам,

Если муж ваш уехал по делам.

Без мужа жить

К чему, мадам?..”

І звідки все це бралося на наші нерозумні голови? Але ж бралося. Звичайно, ми не дивилися тоді телепрограм, подібних до сучасних, і про телевізори тоді ми ще й не мріяли, і дівчата ми були цілком нормальні, не якісь там розпущені, але пісні… Ой, ті вже мені пісні!.. Були й гарні, звичайно, а були… Всякі були. І ми співали все, що знали. І дуже добре було, коли хтось на семиструнній вмів підіграти хоч кілька акордів. Тоді вже нас не можна було спинити.

 

Я б могла так ще довго писати. Та відчуваю, що це мало. Мало написати про кожного кілька рядків, бо за цими прізвищами були цілі світи із своїми переживаннями, таємницями, пустощами та слізьми.

 

1. Мушкетери.

 

А був серед нас і справжній поет – Микола Красюк. Він приїхав до нас з Київської школи. Він писав справжні вірші – ерудовані і серйозні, як для хлопця. Микола був закоханий в Іспанію, в піратів, в історію, в літературу, в мистецтво шаржу, гострого слова і… мушкетерів. Хоча в нього, як я це зараз розумію, нічого від мушкетерів не було: невисокий на зріст, повнуватий, не стрункий і не спортивний. Але все це не мало значення. Хлопець хотів бути мушкетером – і був ним. Був він, звичайно, Арамісом, що, як ви пам’ятаєте, також писав вірші.

Був у нас і Атос – Василь Котелянець – також хороший хлопець. Розумний, дотепний, їжакуватий, мріяв про філософію, про психологію, хоча таку мрію здійснити було нелегко, бо в університет нас, незрячих, приймали не вельми охоче, і то здебільшого на історичний. Щось нечутно було, щоб хтось з наших на філософському вчився. Та й не було у Львові такого факультету, хіба що в Київ треба було їхати. Але мріялось хлопцеві – то й добре.

А от з Портосом нам явно не повезло: не увійшов у роль, не перейнявся, так би мовити. Ми його з мушкетерів не викреслили, але в тому статусі він якось не ходив.

Але зате у нас був д’Артаньян: високий, розумний, гідний хлопець.

Я ходила по коридору із своїми мушкетерами: то з усіма, то по одному, дразнячи декого з учителів та вихователів, що ніяк не могли визначити, з ким у мене роман. А романа, власне, не було ні з ким. А надто хвилювалася Марія Григорівна. Не любила чомусь мене ця вчителька. Не любила – і все. Я її також. Хоча й не скажу, що вона була недоброю вчителькою. Вона приїхала до нас з Чернівецької школи разом з учнями. Зараз працювала з молодшими класами. Учні любили її. І ті, кого вона раніше вчила, не забували. Вона була незряча, була незаміжня, то ж всю себе віддавала дітям.

А от у нас з нею була якась несумісність. Марія Григорівна не могла спокійно дивитися, як я ходила по коридору із своїми мушкетерами.

З кожним з них вчителька провела “роз’яснювальну роботу”.

– І чого це ви з нею (цебто зі мною) ходите? І що ви в ній знайшли? Вона ж вам всім голови крутить і нікого з вас не любить.

Потім була розмова зі мною:

– Я ніяк не можу зрозуміти, – хвилювалася вчителька, – хто з них тобі подобається.

– А я й сама ще не зрозуміла, Марія Григорівна, – відверто глузувала я з такої бесіди. Але вчителька чомусь того не помічала і продовжувала далі:

– Треба ж визначитись, так же не можна.

– Я обов’язково визначуся, Марія Григорівна.

– Мабуть, тобі Красюк найбільше підходить.

– А чому, Марія Григорівна?

Мене розбирав сміх.

– Ну, у вас багато спільного… Муза, Ліра…

– Добре, Марія Григорівна. Я подумаю.

А потім ми з мушкетерами довго сміялися, переповідаючи, що кому вчителька говорила, і глузували собі з того.

А вранці, коли Марія Григорівна відмикала свій клас, ми, проходячи гуртом по коридору, дружно і ввічливо з нею віталися:

– Добрий день, Марія Григорівна.

І це був глум: а що, мовляв, взяла? І глумилися ми не над вчителькою, а над методом її виховання.

Хлопці довіряли мені дещо із своїх хлоп’ячих таємниць, і я дуже тим пишалася.

 

З Миколою Красюком у нас і справді було багато спільного. Нас і справді єднала муза. У Миколи було багато цікавих задумів: деякі з них з часом здійснилися, деякі, певно, ні. Але тоді він щиро ділився ними зі мною. Хлопець переповідав мені сюжети майбутніх своїх книжок (деякі з них так і не були написані). Він читав мені свої вірші, і я була дуже вдячним слухачем. Я відгукувалась на них, я раділа з його здобутків. Я знала, що іноді мені він давав читати таке, чого не давав іншим, таке, за що б по голівці не погладили. Тоді прочитала я і “Думу про зотий пам’ятник”. Але це був не той твір, який поновив він зараз. Це була інша “дума”, може, по–школярськи наївна і захоплююча.

Потім стане Микола членом спілки письменників, видасть свої поетичні збірки, а ще до того напише прекрасні слова про наш Львівський інтернат, і Михайло Кондрат покраде їх на музику, і стане ця пісня нашим шкільним гімном, і співатимуть її всім залом (учні і гості) на всіх урочистостях, зустрічах чи просто вечорах. І зігріватиме ця пісня наші душі, навіть, якщо вони скривджені та зболені. Але це буде потім, коли мене вже не буде в нашій школі, коли каштани прощально помахають мені гіллям. А поки що…

А поки що ми з Миколою ходили шкільними коридорами, і він розповідав мені якісь нові свої задуми, а я зачудовано слухала і думала:

– Який же він розумний!

І даремно спостережливо наша вихователька Галина Павлівна шукала причини зачудованого виразу на моєму обличчі.

 

А якщо вже зовсім на чистоту, то з мушкетерів найбільш до душі припав мені д’Артаньян. Це був високий стрункий хлопець, розумний, спокійний, врівноважений.  Ми з ним багато розмовляли, придумували незвичайні кінцівки до домашніх творів. Річ у тім, що Генріета Юхимівна любила щоб “твір на тему…” поєднувався із радянською сучасністю, то ми і фантазували, як–от: “Євгеній Онегін в семирічці”. Вчителька була задоволена, а ми собі мали з того розвагу.

А ще ми багато мріяли і сперечалися, вірили і надіялися, що все в нас буде добре, має бути добре. Де ти тепер, д’Артаньяне? Знаю, у тебе дружина і діти, а може, що й онуки… Час іде… Нехай не ревнує тебе твоя дружина. Я – просо частинка твого минулого – і більше нічого… Та тоді поміж нами щось тліло. Тліло, та не розгорілося. Але вірш д’Артаньяну я все–таки написала – слабкий, недосконалий, але щирий…