Розділ XLVIII. Демократизація.

 

10–й клас – це вже майже дорослість (треба пам’ятати, що ми все–таки переростки). Знову підбавилось нових учнів. Ні, не в нашому класі, в 9–й приїхали з інших шкіл: десятирічки є тільки в Харкові і Львові.

Нові знайомства, нові пісні, лише галас і гамір, здавалося, той самий.

Але на мене відразу чекало розчарування.

Зустрілися з Сергієм – і я зрозуміла, що він став зовсім іншим, змінився до невпізнаності. Від колишнього хлопчика, емоційного і романтичного, не лишилося і сліду.

– Я вже не хлопчик, – сказав він самовпевнено. Я за літо надивився такого… Я пізнав життя.

Був якийсь грубуватий, агресивний, а мене постійно намагався чимось шокувати. Мені зробилося сумно. Ні, я не була в нього закохана. Ні, я не ревнувала, що він тепер зустрічався з Люсею. Просто я сумувала за тим хлопчиком, що колись подарував мені маленький дзвіночок… Дзвени, дзвіночку, чи ні – ніхто тебе не почує. І що його так змінило? Влітку він написав мені кілька листів, а потім поїхав з родичами кудись на південь – і наше листування обірвалося. А тепер от… Зовсім інший хлопець. Ну, та що ж поробиш! Всі ми по–трохи   змінилися, і я, напевно, також, тільки за собою так не помічаєш.

Писалися вірші, сумні і докірливі. Тільки кому дорікати? І що це дасть?

Але навчання почалося, а поряд з навчання розгорталася активна робота, і це було не менш важливо, ніж навчання.

Мене обрали головою дитячої ради, або ще та дитяча рада називалася учнівський комітетом – учком. Отже, я – голова учкому. А це вже посада. Наум Ейнахович запровадив небачений досі досвід: дитяча рада вирішувала всі учнівські проблеми, навіть розбирала конфлікти між учнями і вчителями. Вчителі спершу було виступили проти такої демократизації, але з Наумом Ейнаховичем сперечатися було важко. Трапився навіть випадок, нечуваний в нашій школі: вихователь вдарив учня, а потім ще й покарав його. Потерпілим був наш Микола Козар – це дивувало, бо хлопець він був спокійний, врівноважений, хоч і трохи лінькуватий до навчання. Вихователь працював у нас не так давно, порядків наших ще не знав. Ми мусили вступитися за хлопця. Зібралася дитяча рада. Викликали Василя Івановича. Спершу він відмовився прийти, поводив себе зверхньо.

– Хто таке бачив, щоб учні розбирали поведінку вихователя?

Дехто з вчителів підтримав:

– Це дійсно якось недобре. Дітям тільки дай волю, то вони взагалі на голову сядуть.

– Тоді їм і зауваження не зробиш, і двійку не поставиш.

Наум Ейнахович суворо сказав:

– Коли вихователь не правий, то хай відповість перед дітьми за свої вчинки. Факт нечуваний, і він – на лице. У хлопця звихнутий палець і є синець. Палець опух, і Козар не може тепер грати на баяні. Зривається захід. Та й Василь Іванович не заперечує той факт, що учня він вдарив.

– Та як там я його вдарив! Нічого страшного не сталося. Розвели тут… А Наум Ейнахович панькається з ними.

Тут прихильників у Василя Івановича значно поменшало. Навіть ті, що його підтримували, відсахнулися від нього. А Наум Ейнахович вийшов з себе.

– Ви хоч усвідомлюєте, що ви говорите? Ви вдарили учня, учня–інваліда! Та за це…

– А ви мені не погрожуйте!

– Ви підете на дитячу раду. Інакше – я вас просто звільню з роботи і дам вам таку характеристику, що з нею вас вже ніде не візьмуть на виховну роботу.

І вже більше ніхто не заступався за Василя Івановича: чи то боялися заперечувати Науму Ейнаховичу, чи остаточно засудили вчинок вихователя.

 

Зібралася дитяча рада. Крім мене, в дитячу раду входила одна дівчинка і 8 хлопців. Кожен член дитячої ради очолював якийсь сектор: навчальний, санітарний, культурно–масовий та інші. А по класах вибиралися в ті сектори учні. Таке було розгалуження.

Прийшов Козар і Василь Іванович. Мені вперше доводилося розбирати такий конфлікт. Не скажу, що було легко. Існував бар’єр, котрий важко було подолати.

Це ж все–таки наш вихователь. То не те, що якогось двієчника “припісочити”. Але і Миколу було жаль. Ну як це так: ні за що, ні про що – вдарити учня.

У дівчат і хлопців було заведено вечірнє чергування по коридору біля спальні. У нас дівчат все було простіше: кожна за собою прибирала. Нахляпала води – витерла. А хлопці – вони хлопці: не завжди охайні. Помилися – та й пішли спати. А воду на підлозі повитирати мусить черговий. Миколі повезло: на його чергуванні хлопці саме ходили в лазню, отже і в коридорі було сухо. Але Василь Іванович хотів, щоб Козар чергував і другого дня. Та за розпорядком чергувати мав вже інший хлопець. От із–за такої дрібниці виник конфлікт. Козар ніколи не був порушником поведінки, а тут…

Говорили довго і пристрасно. І Василь Іванович таки був змушений просити у Миколи вибачення. Такого ще в нашій школі не було.

Але учнівська рада і учнів розбирала з усією суворістю.

Пам’ятаю, був у нас малий Івасик. Но таке вже шкідливе і вредне, що ніякої ради з ним не було. То прибиральниці відро з водою навмисно перекине, то цвяха куди–небудь увіб’є. А вже скільки речей переламав, перепсував, то жах! От вирішили ми його провчити. А був той Івасик десь у класі другому ти третьому. Батьків у хлопчика не було, займатися ним було нікому. Викликали ми його на дитячу раду. Сценарій розробили заздалегідь. Розповіла вихователька про його жахливу поведінку. Заслухали Івасика. Хлопчик кривлявся, грубив, не хотів визнати, що не правий. Тоді хтось вніс пропозицію: виключити Івасика зі школи. Звичайно, все це було розіграно тільки для того, щоб налякати неслуха. І хлопчик не повірив, що таке з ним можуть зробити. Але, коли йому в торбинку поклали дві хлібини і вивели зі школи, він таки злякався. Вихователька сказала:

– Що ж, Івасику, якщо тобі в школі так погано, якщо ти нічого не цінуєш, то йди собі, куди хочеш. Ми не хочемо більше терпіти твої вибрики. Влаштовуй своє життя сам.

Вечір був похмурий, осінній, сіяв дощ. Було непривітно і холодно. І тут Івасик заплакав і сказав, що буде себе поводити добре. Всім нам було жаль хлопчика, ми себе подумки картали, що так його налякали, та робити щось було треба. Всі повернулися на наше “засідання” і “дозволили” Івасику продовжувати навчання в школі. Деякий час Івасик справді був чемний. Та лише деякий час.

 

А ще у нас почалося змагання за кращий клас.

Воно мало тривати весь навчальний рік. Була розроблена ціла система. За хороший захід, корисну справу, унаочнення, виготовлене власними руками, за відмінне навчання клас одержував плюс скількісь–то балів, а за двійку, зауваження чи порушення поведінки – мінус. Необхідно було набрати якомога більше балів. А премія була – поїздка в Одесу на 10 днів влітку. Варто було старатись. От ми і старалися. Правда, ця система мала суттєвий недолік: будь–яку двійку чи порушення поведінки можна було перекрити, скажімо, накресливши якийсь малюнок з фізики чи математики. Був у нас в класі Степан Вихопень. Він до нас вже пізніше прийшов. Гарно бачив, сам був увесь такий, ніби мама його й досі молоком годувала. Отой Степан і виручав клас. Одержить хтось двійку, або, скажімо, з вихователем не поладить – до Степана:

– Виручай, Стипко (чомусь саме так ми його називали).

Сідає Стипка і щось креслить, придумує, і результат: було скажімо мінус 5 балів, а стало – плюс десять.

Але ми не тільки на Стипці виїжджали, ми й самі вміли добрі справи робити: проводили вечори, роботу з малечею не забували, цікаві радіопередачі влаштовували. Та й вчилися не так уже й погано.

 

Якось я замріяно сказала:

– Колись я про нас книжку напишу.

Ні на кого це особливого враження не справило, або просто однокласники мені не повірили. Лише невдовзі підійшов до мене Супрунюк і спитав:

– Ти й справді хочеш про нас книжку написати?

– Колись напишу.

– А про що?

– Ну, про нас, які ми є…

– А які ми?

Я була спантеличена таким розумуванням Валентина. Ото вже був хлопець, повний суперечностей.

– То які ми є? – повторив своє запитання Супрунюк.

– Ми… всякі… Як коли…

– І про мене напишеш?

– І про тебе напишу.

– А що?

– Ну… Скажімо… Як ти в їдальні просив натрій хлору, щоб суп “понатрійхлорити”.

Валентин голосно засміявся, а потім підійшов до мене зі спини, підняв мене попід руки і закружляв по класу. Я верещала, сварила його, а він сміявся і крутив мене по класу. Потім поставив мене на підлогу, притримавши, щоб я часом не впала, і спитав:

– І про те напишеш?

Тепер засміялася я, але якось сумно засміялася, бо десь на самому денці ворушився смуток, що ще трошки – і розійдемося ми, і в кожного якось по–своєму складеться життя.

Зараз, коли пишу ці рядки, Валентина Супрунюка вже нема серед нас…

А тоді був, міцний і дужий. Взимку обтирався снігом. А коли в школі панував грип, коли весь клас грипував, Валентин один блукав по коридорах і скаржився, що йому нудно. Вже б і захворіти хотів, щоб разом з усіма, та не міг, бо був здоровий, казали йому, “як бик”.

 

А на загал – всі ми були учні, були діти, і кожен з нас любив попустувати.

Якось я зайшла в 9 клас. Там дівчата розважалися. Перевернули вверх ніжками учительський стіл (він був без тумби), одна дівчина влазила в середину, сідала, а дві розкручували. Попробувала і я – це було дуже цікаво. Мені сподобалося. І забулося на мить, що я – голова дитячої ради, редактор шкільної стінгазети. Наша вихователька Галина Павлівна вирішила проявити ініціативу – вчити старших дівчат трохи куховарити. Умов не було майже ніяких, але іноді нас навіть пускали на шкільну кухню, і ми там ліпили пельмені, вареники, навіть пекли пиріжки. Але однак виходило так, що пекла Галина Павлівна, бо боялася нас підпускати до плити. Та це вже було хоч щось. Ну, а зварити гречану кашу чи посмажити картоплю ми могли у себе наверху біля спальні: там у нас була сяка–така плита.

Наші кулінарні вироби їли всією групою. Хлопці, звичайно, хвалили, бо складалося враження, що вони б і по два шкільних обіди спокійно з’їли б.

Але ж на все це треба було продуктів. Особливо важко з м’ясом. Його потрібно було досить, щоб на всіх вистачило. М’ясо було, але потрібен був дозвіл директора, щоб нам його виділили.

Ото вже тоді нас з Марійкою посилали. Йосип Михалович до нас добре ставився.

– Йосипе Михайловичу, нам для нашого гуртка домогосподарства потрібно 2 кг м’яса.

– Дівчатка! Та це ж багато!

– Нас теж багато, Йосипе Михайловичу!

– Кожному ж попробувати треба.

– Ну, та добре вже.

І виписував все, що ми просили.

Ми і Йосипу Михайловичу іноді приносили попробувати що–небудь з нашої кулінарії, щоб не думав, що ми дурно продукти переводимо.

 

Розділ XLIX. Ще одна зима.

 

Сипала снігом зима. Вона засніжила наш сад, головну алею, каштани, здавалося, аж стогнали від холоду і важкого снігового кожуха. А дітям що! Гасають собі. Тепер у нас і лижі є, і санки. Катаються. У Тухольській долині вчитель фізкультури Мирон Омелянович разом з хлопцями зробив справжню трасу з трампліном. Гарно тепер тут на санках кататися.

Але я зиму не люблю. Не люблю, коли холодно, не люблю коли слизько. Певно, дається в знаки дитинство: ні в що було одягнутися, то взимку й сиділа в хаті.

На уроці фізкультури вчитель майже силоміць веде мене у Тухольську долину кататися:

– Ходи, а то замерзнеш стояти. Це ж так хороше – покататися на санках.

І я пішла знехотя. Тут уже наді мною взяв шефство Супрунюк.

– Та ходи, разом будемо кататися.

І я сіла на санки позаду Валентина. Санки летіли швидко, підстрибуючи на штучно створеному трампліні. Я пищала, реготала, а Валентин сміявся тихо, поважно. Здавалося, він був радий, що розворушив мене. На гору він тягнув і санки, і мене. Мирон Омелянович задоволено посміхався.

Потім в класі Валентин підійшов до мене і тихо спитав:

– А про це ти напишеш у своїй книжці?

– Напишу. Обов’язково напишу.

 

На прогулянку після обіду треба було виходити обов’язково, хочеш того чи не хочеш. Режим. Діти повинні дихати свіжим повітрям. Мене це обурювало. А що, коли я не хочу? Але залишатися в класі можна було тільки тоді, коли на те були поважні причини. У мене таких причин знаходилося чимало. Та все ж іноді я мусила виходити на прогулянку. Тоді на знак протесту я ставала на східцях біля дверей і так стояла, аж поки не дзвонив дзвінок, скликаючи нас йти виконувати домашнє завдання. Це був мій маленький бунт проти шкільного режиму, проти загального “гребінця”, котрим всіх треба було “причісувати”.

– Ну ходімо в сад, – умовляла мене Галина Павлівна, – ну чого ти тут будеш стояти?

– Я дихаю свіжим повітрям, я на прогулянці, – і це головне, – вперто і задерикувато відповідала я. – А дихати свіжим повітрям я можу, де захочу. Чи є якась нова вказівка, де можна дихати, а де – ні?

І вихователька йшла собі, а я продовжувала стояти на шкільних східцях і вся тремтіла від холоду.

Та я знала, що зима колись–таки мусить закінчитися, і це мене підбадьорювало.

Іноді вночі, коли я не мала що читати і мені чомусь не спалося, я уявляла собі нічний шкільний сад, порожній і холодний, засніжені великі каштани, заледенілу головну алею, і тоді відчувала, як тепло і затишно в нашій спальні, і як добре, що я зараз не там, не у холодному нічному саду. Тоді я щільніше накривалася ковдрою і засинала.

 

Василь Іванович затіяв похід в музей В.І. Леніна. Похід зірвався: не знайшлося бажаючих. Це було нечувано.

– Як це так? Що ви за комсомольці!

Вихователь виходив з себе. Він докоряв, він вимагав, щоб вся група негайно йшла в музей Леніна. Та з нами вже так не можна було. Ми були вже старші, і не реагували на його погрози. Я ж, звичайно, взяла на себе роль оборонця.

– Василю Івановичу, хіба можна заставляти когось іти в музей? Ну не хоче ніхто!

– Як? В музей Леніна? Не хочете?

– Та були вже ми, Василю Івановичу, були, і не один раз. Скільки можна!

– Та чи знаєте ви, що музей Леніна треба відвідувати по кілька разів у році – і однак не збагнеш до кінця величі його.

І тут, звичайно ж, Супрунюк докинув:

– То чого ж тоді стільки ходити в той музей, коли однаково не збагнеш…

Вибухнув загальний регіт. Вихователь зійшов на крик:

– Це не чувано! Буржуазні настрої! Чийсь поганий вплив!

І вже до мене:

– Це все ти, ти – зачинщиця! А ще голова дитячої ради!

– То прошу мене переобрати, якщо я вас не влаштовую.

Я вже також кипіла від злості: ми мусимо йти в музей Леніна, бо він, бачите, запланував! А нас він спитав? Я навіть і не підозрювала, якими небезпечними були такі розумування. Ми, власне, нічого не мали проти В.І. Леніна. Політичного окрасу тут не було. Ми просто вже стали старшими і не хотіли, щоб нас до чогось змушували.

Був грандіозний скандал. Дійшло до Наума Ейнаховича. Він якось, вже не знаю як, заспокоїв вихователя, і все затихло. Очевидно, в школі не хотіли великого розголосу. “Винних” не карали, бо, власне, й не було за що. Принаймні, нам тоді так здавалося.

З часом Василь Іванович все–таки вирішив нам помститися. Тільки в свій спосіб. Він зібрав нашу групу, покликав Наума Ейнаховича і підняв питання про  “вуличні потяги”, що виникають між дівчатами і хлопцями. Виявляється, в нашому класі у дверях була чимала дірка – очевидно, від колишнього замка. Вихователь признався, що часто спостерігав через ту дірку, що робиться в класі, коли його немає.

– У школі утворюються пари, а це – неприпустимо! Це школа, а не сільський клуб. Хлопець може обняти дівчину, про щось шептатися з нею. А про що? Про що, я вас питаю.

Група вирувала.

– А підглядати через щілину, – це порядно?

– А коли ви прийшли на роботу п’яний – це порядно?

А таке і справді було, і не один раз. Але ми його не видавали. Тепер ніякі гальма вже не могли втримати нас. Наумові Ейнаховичу довго не вдавалося заспокоїти цей вир. Нарешті він добився тиші.

– Василю Івановичу, ви затіяли серйозну розмову. Ви винесли групі серйозні звинувачення. Тепер вам лишилося одне: конкретно назвати імена тих, хто себе поводив негідно учня школи, і в чому це виражається. І ми вживемо заходів.

Ми знали, що чогось страшного в нас бути не могло, тим більше в класі. Це було смішно. Вихователь хотів просто нам довести, що він все про нас знає, а що саме “все” – і сам не знав.

– Я конкретно нікого не маю на увазі, – почав потихеньку свій відступ вихователь. – Я просто хотів попередити, щоб нічого не сталося, щоб потім…

Ми з обуренням перебили вихователя. Група знову завирувала.

– Досить! – розсердився Наум Ейнахович. – Ви зібрали дорослих дітей, і самі не знаєте, що їм хочете сказати. Ви хочете, щоб вони не були дівчатами і хлопцями?

Ми розійшлися, а Наум Ейнахович ще довго розмовляв з нашим вихователем. Про що? Не знаю.

А ми? О, я б не позаздрила відтепер Василю Івановичу. Дуже важко йому стало з нами працювати. “Вуличні потяги” ми негайно перейменували у “вуличні протяги”. Микола Козар підібрав відповідну дощечку, щоб забити підступну дірку у дверях, через котру вихователь вів свої спостереження за нами. Але зробити це він хотів не просто собі. Так було б нецікаво.

– Василю Івановичу, – звернувся Микола до вихователя. – Ви часом не знаєте, звідки у нас в класі такі протяги? Ну просто вуличні!

– Ні, не знаю.

Вихователь відчував, що за тим питанням криється якась каверза, але ще не міг збагнути, яка саме. Був понурий.

– А я, здається, знаю, – продовжував Микола. – То все та клята дірка в дверях. То, може, її забити, га, Василю Івановичу?

– Якщо тобі заважає, то забий.

Микола встав із своєю дощечкою підійшов до дверей. Почав припасовувати. Хлопець явно знущався з свого вихователя, що понуро сидів за учительським столом і нічого не міг зробити і навіть сказати.

– Я б не забивав, – вибачливо продовжував хлопець. – Я ж розумію, що без цієї дірки ви вже не зможете так ретельно за нами слідкувати. Але мушу, бо дуже вже протяги. Я й кашляти вже почав.

І Микола, вдавано покашлюючи, почав повільно забивати дірку.

А потім прийшов Шурка Зозуля. Вони з Василем Івановичем були земляки – десь, здається з Харківщини.

У Шурки свій метод. Він вмостився між нами з Марійкою і почав нам по черзі нашіптувати, скажімо, таке:

– От мій земляк думає, що я вам щось таке кажу. То й нехай собі думає. А я вам нічого такого не кажу. Але він того не знає.

А в голос:

– Ех, земляче, – це до вихователя, – і гарні ж дівчата! Правда?

Той щось невдоволено буркнув.

– Я розумію, земляче, – продовжував Шурка. – Ви заздрите мені. Та що поробиш! Молодість – вона молодість.

І далі продовжував нашіптувати нам свої нісенітниці. Ми з Марійкою знемагали від сміху.

Не зміг працювати у нас Василь Іванович. Чи сам пішов, чи його звільнили – не прижився. Що ж, буває. Ми за ним не сумували. Потім, значно пізніше, я випадково почула, що Василь Іванович працює в якійсь установі на кафедрі марксизму–ленінізму (здається, так цю кафедру називали). Ну, що ж, це для нього, так би мовити, робота за покликанням.