Нарешті завтра, завтра перше вересня. Вчителька нашвидкоруч навчила мене віршика, котрого я мала розказати перед всією школою. Тільки подумати: перед всією школою.
І от – ранок. Я прокинулася якась піднесена і урочиста. Сьогодні! Сьогодні!
Але мене незабаром опустили з небес на землю. Трохи зіпсували свято, довели мені ще раз, що самих лише радостей не буває.
Після сніданку хтось покликав мене у спальню:
– Іди, там твоє ліжко перекинули.
– Перекинули? Хто?
– Чергова по спальні.
Я прийшла у спальню. Перекинули, виявляється, не ліжко, а пом’яли і зіжмакали все, що було на ліжку. Я нічого не розуміла. Я ж його застелила. Розрівняла ковдру з простирадлом. Поклала розрізом донизу, з обох боків підкотила всередину, розрівняла, підбила і поклала подушку. Покривал у нас не було. Я стояла і плакала. Біля мене співчутливо юрмились дівчата. Котрась сказала:
– Від сьогодні почалося чергування старших дівчат. Ти, мабуть, не так застелила.
– А як треба?
Мені показали. Виявляється, потрібно було постелити ковдру розрізом доверху, розрівняти гарненько і закласти з обох боків, тільки наверх, але, щоб розріз було видно. Так застеляли всі – свій стандарт. Добре, тепер буду знати.
Я заспокоїлась, але відчуття злету чомусь зникло. Йдемо на урочисту лінійку. Квітів нема. Бо хто б нам їх купив? Тоді батьки не були щедрі на гроші, бо самі їх не мали.
Прохолодно. На шкільному подвір’ї всі учні і вчителі. А я, маленька і перелякана, стою на шкільних сходах і розказую віршика, що навчила мене вчителька:
Рано–вранці малишок
До нас в школу проситься:
“Відчиняєте ширше двері –
Дуже вчитись хочеться”
А потім мені дали в руки шкільний дзвінок – і я подзвонила. Більше я з тих урочистостей нічого не пам’ятаю. А потім ми пішли в клас, маленький, затишний, де стояло всього чотири парти і учительський стіл зі стільцем.
В першому класі нас поки що було четверо: два хлопчики і дві дівчинки. Отже, моєю однокласницею була Марійка Дундева, – сирітка, що виховувалась тут–таки в дошкільній групі. З хлопців мені більше подобався Івасик, що мав тоненький дитячий голосок і вмів тьохкати соловейком. Ілько мені не подобався. Він був якийсь грубуватий, хуліганистий, але всі ми були всього–на–всього першаки. Нас опікала наша вчителька Валентина Теофанівна, а потім після уроків вихователі.
Почалася наша наука з того, як себе поводити, як піднімати руку на уроці, вставати, вітатися і т. ін. Це було не цікаво. Я слухала, але мені вже кортіло писати букви, та ми все ще чомусь не писали.
Увечері в спальні я почула легенький і швидкий стукіт, ніби кури клювали. Дівчатка з третього мені пояснили, що то дівчина пише. Це була старша дівчина. Я не витримала. Мені було так цікаво. Ну, хоч одним пальчиком мацнути, як це робиться. Я встала з ліжка і підійшла до дівчини, але вона прикрикнула на мене, і я змушена була знову лягти, так і не дізнавшись на цей раз, що воно так стукає, коли писати.
ІІІ. Молитва до ангела.
Потім мене перевели в спальню для молодших, тобто поклали разом з дошкільнятами. Там чомусь спав й Івасик, що мав зовсім дівчачий голос. Якось увечері, коли ми вже були в ліжках і могли лише тихенько розмовляти, щоб не прийшла вихователька і не насварила, Івасик підкликав мене до себе і пошепки спитав:
– А ти молишся перед сном?
Я молилася. Так наказувала мені мама:
– Накрийся, щоб ніхто тебе не бачив, і тихенько помолися!
Я не знала, що маю відповісти Івасику. Брехати не хотілося, а правду казати теж: а раптом він комусь розкаже? Але Івасик прошепотів:
– Я молюся. А які ти молитви знаєш?
Я знала і „Отче наш”, і „Вірую”, знала ще й інші молитви, але по–церковнослав’янськи, що й сама майже їх не розуміла. Івась сказав:
– А таку ти знаєш?
Ангеле — хоронителю мій,
Завжди ти при мені стій.
Увечері, вдень і вночі
Будь мені завжди до помочі.
Стережи душу, тіло моє, амінь!
Такої молитви я не знала. Вона мені сподобалася, і я тут–таки її навчилася. Мушу признатися, що не раз і зараз я повторюю її, особливо у скрутні хвилини.
Немає вже серед нас того Івасика. Життя у нього пішло якось шкереберть – і нема вже його на світі. А та молитва до ангела–хоронителя – тепла згадка про мого однокласника і про наше дитинство…
Івасик казав далі (звичайно, пошепки):
– Ти нічого їм не вір! Все, що вони кажуть, – то брехня. І про піонера Павла Морозова, – також брехня. Але ти того нікому не кажи. Нас з тобою скоро будуть приймати в піонери. Ми мусимо вступити, бо інакше не можна. Але то все брехня. І молитися треба, але щоб ніхто не бачив. Та гляди, нікому про це.
Я, звичайно, нікому про це не казала, навіть своїм найближчим товаришкам, які, правда, були в мене вже значно пізніше. Між мною і Івасиком була наша маленька таємниця – і це нас якось поєднувало. Правда, я не зовсім з ним погоджувалася. До нас приходили старші учні і читали нам про Павлика Морозова, то я плакала, книжка мені подобалась. Але до вступу в піонери я ставилась трохи з недовірою. Правда, про це я нікому не говорила. Навіть з Івасиком ми більше на цю тему не розмовляли. Тим більше, що його перевели у хлоп’ячу спальню.
Ми довго не бралися за письмо. Вчили якісь віршики. Вчителька читала нам казку “Чарівник смарагдового міста” – було дуже цікаво.
У моєму дитинстві фігурували книжки “Коник–горбоконик”, “Дванадцять місяців” та “Руслан і Людмила”. Вголос читав їх мій брат Гриша. Слухали всією родиною, а надто – я. “Коник–горбоконик” був у такому гарному перекладі, що я потім не йняла віри, що це російський твір. Початок я знала напам’ять.
… Проти неба на землі
Жив дідунь в однім селі.
У старого – три сини:
Старший – з розумом хлопчина,
Середульний – сяк–такий,
А найменший – геть дурний.
Хлопці сіяли пшеницю
Та й возили у столицю.
Знать, столиця та була
Неделеко від села (цитую з пам’яті).
А до дванадцяти місяців я зверталася у своїх мріях, коли мене хтось ображав. Ця казка у моїй фантазії дещо змінилася: місяці самі приходили до мене і розкладали своє новорічне багаття у нас за хатою. Не могла ж я їх знайти у лісі. І це було так зрозуміло і мені, і місяцям. А більше нікому про це не треба було знати.
А ще сестри тихенько читали “Миколу Джерю” і “Кайдашеву сім’ю”. Вони самі собі сміялися, а мені розповідати не хотіли.
А тепер ми читали з учителькою. А ще ми ходили в Стрийський парк, каталися на каруселі, з’їжджали з гірки. А ще ходили по нашому пречудовому шкільному саду. Івасик побіжить уперед, десь заховається та й витьохкує соловейком.
Була осінь. Під ногами шурхотіло сухе листя. Ми збирали його, і вчителька вчила нас робити з сухого, ще майже живого листя, гірлянди. Було якось гарно і сумно. І десь тут, поряд з нами, були наші ангели–хоронителі, у кожного – свій. Вони мали остерігати нас від біди, відводити лихо. А чи був у мене мій ангел? Звичайно, був. Я вірила в нього, молилася до нього. Тільки тихенько, щоб ніхто не чув:
Ангеле — хоронителю мій,
завжди ти при мені стій.
- Перша вчителька.
Валентина Теофанівна була, мабуть, доброю вчителькою. Марійку Дундеву вона опікала якось по–особливому, бо сирітка була. Вчителька купила їй ляльку, іграшковий посуд. Я не заздрила. Марійка була менша – їй було сім років. Мене ж вчителька якось недолюблювала. І, хоч вона того ніби й не показувала, але я це відчувала. Для мене вчителі були десь приблизно на рівні богів. Коли я випадково почула, що Валентина Теофанівна перев’язала собі светр, – я була шокована. Мені здавалося, що вчителька і, скажімо, обід – поняття не сумісні. Але теплого спогаду про свою першу вчительку у мене чомусь не залишилось.
Одного разу ми пішли на прогулянку. Наш клас на той час поповнився: до нас прийшла Аня. Дівчинка мого віку, але якась підступна і пакісна. Вона трохи бачила. Перед вчителькою запобігала, а над нами якось намагалась підсміюватися. Отож, пішли ми на прогулянку. Була мета: навчити незрячих малюків орієнтуватися на шкільній території. Про мету ми дізналися потім, то я нічого не підозрюючи, йшла собі із вчителькою під руку, не звертаючи уваги на якісь там орієнтири. Марійка тут вже була не перший рік, бо ж росла в дошкільній групі. Хлопці–непосидьки також вже всі куточки давно облазили. Аня бачила. А я сама не відважувалася ще ходити по шкільній території. Та нам і не дозволялося. Відійшовши на чималу відстань від будинку, вчителька спитала:
– Діти, а тепер покажіть в якому напрямку у нас школа.
Знали всі крім мене. Аня засміялася, інші теж. Вчителька сказала:
– От ми тебе тут залишимо. Куди ти підеш?
І вони залишили мене. Відійшли недалеко. Я чула їх перешіптування, чула як хихикала Аня. А я собі стояла. І зовсім не тому, що не знала, в котрий бік іти до школи. За цей час вже кілька разів грюкнули парадні двері, так що я вже зорієнтувалася. Але в мене прокинулась якась впертість, якийсь протест проти такого методу навчання. Потім всі повернулися, взяли мене, і ми пішли до школи. Але я почувала себе скривдженою і приниженою. Я була ніби в чомусь гірша за інших.