Розділ XLV. Гість.
Роману я іноді писала, але лише зрідка. Він переписувався з хлопцями і час від часу мені передавали його прохання написати йому листа – чекає, мовляв. Та мене це листування якось не хвилювало. А зараз – тим паче: все відійшло на другий план – ми готувалися до екзаменів. Хлопці не дуже хотіли вчитися: їм би тільки дуріти. А ми вирішили трохи повторювати відповіді на білети. Забарикадувалися в класі. Двері попідпирали партами, щоб хлопці нам не заважали. Вчимося. Раптом несамовитий стук у двері. Вирішили не реагувати. Хлопці, певно, ніяк не заспокояться, що ми від них втекли. Але ні. Голос нашої Люсі, якийсь схвильований:
– Дівчата, відчиніть!
І кулачками загрюкала в двері. Ми відчинили. А Люся захекана:
– Роман приїхав!
– Роман? Який Роман?
– Та той з Бельців. Іди, Таню, він тебе чекає.
– Не піду. Нехай чекає.
– Ти що? Здуріла?
На мене накинулися всі.
– Хлопець приїхав, а вона – не піду!
– Скоріше іди.
– Я що, його кликала? І що я буду казати?
– Ну, познайомишся.
Я ледве не плакала.
– Сором який! Що вчителі скажуть? Що подумають?..
Але йти треба було. І я пішла. Увійшла в клас, розпашіла і знічена. Та робити нічого – підійшла до купи хлопців, привіталася. Познайомилися. В такому дурному становищі я ще ніколи не була. Сердилась і на себе, і на Романа. Ну навіщо це мені? Розмови, плітки, косі погляди вчителів. І хоч би мені це було в радість. Ну як я доведу, що в мене з Романом нічого нема і бути не може? Та й ніхто мене не питатиме. Але треба було щось казати. Хлопець сидів і мовчав. Я відчувала: дивиться на мене. Горю з сорому.
Почалася пуста розмова, котра може бути між двома незнайомими людьми. А на язиці було:
– Ну чого ти приїхав?
Але я так не спитала. Розпитувала про школу, про навчання. А ще про що?.. Запас дурних запитань вичерпувався. А він відповідав коротко. Більше мовчав. І чого було їхати? Нарешті замовкла і я – вичерпалась.
Тут вмішалися наші хлопці. Першим почав Козар.
– Колись, як козаки приходили до дівчат на сусідню вулицю, то ставили хлопцям барило горілки.
– А ти йому перше поясни, хто такі козаки, бо він же не знає.
Назрівала суперечка. Роман, видно, не був дуже комунікабельний. Що розмовляв російською мовою, дива в тому не було. Та й ми до того ставилися тоді не упереджено: з Молдавії ж хлопець приїхав. Мене ревнувати також було нікому, хіба що Сергій… Та хлопців однак зачіпало: приїхав тут якийсь… А Роман і не пробував шукати з ними хоч якогось контакту. Був понуро–впертий, мовчазний. Я постійно відчувала на собі його пильний погляд.
Хлопці продовжували розігрувати своє обурення.
– Хлопці, та що ж це таке? – втрутився Валентин.
– У нас дівчину забирають, а ми мовчимо?
Все це, звісно, були жарти. Та звідки про це мав знати Роман? Я повинна була заступитися. Саме те я й зробила.
– А ну припиніть, – гарикнула я. – Коли вже так добре знаєте наші традиції, то маєте пам’ятати і про гостинність.
Хлопці замовкли. Та тут прийшов Шурка Зозуля із сусіднього класу – веселун і балагур. Він відкликав мене вбік. Ми розмовляли з ним зовсім тихо, пошепки. Шурка нахилився до мене, аж я відчула міцний запах дешевих цигарок.
– Шурко, ну чого тобі? Хіба ти не бачиш, що я зайнята?
– Бачу, а тому і покликав.
– Ну, то скажи скоріше, що тобі треба.
– Нічого мені не треба. Я просто хочу, щоб він трохи поревнував.
Я розсміялася, бо Шурка вмів розсмішити кого завгодно. Він шепотів мені в саме вухо:
– От я тобі буду говорити що–небудь, а він нехай думає, що я щось путнє тобі говорю.
Я по дурному реготала. Я розуміла, що це не гарно по відношенню до Романа, але нічого з собою не могла зробити. Нарешті я ляпнула Шурку по плечах і відійшла від нього геть. Зрозуміло, що Роман сидів пригнічений, а я не знала, що маю робити.
Пішла до директора, попросила дозволу, щоб Роман побув у школі кілька днів. Натерпілася сорому, бо мала відповідати на питання: хто він такий, звідки я його знаю і т.п.
Нарешті Роману дали матрац, постіль і дозволили ночувати в класі.
Після вечері ми сиділи чемно за партою і, замість того, щоб розмовляти, писали одне одному записки. Роман: “Ты мне очень нравишся. Ответь мне!»
Я: «Ты еще встретишь свою девочку».
Роман: «Я уже ее встретил. Это – ты».
Я: «Ты меня совсем не знаешь».
Роман: «Так узнаю».
Я: «Ты уедешь – и не стоит создавать себе ненужных проблем».
Роман: «Ты мне нравишься. Есть ли у тебя парень?»
Я: «Я люблю другого. Но он не со мной».
Роман: «Забудь его».
Я: «Не могу».
Роман: «Я помогу тебе его забыть».
Я: «Нет!»
Роман: «Ты не хочешь?»
Я: «Нет».
Роман: «Я тебе не нравлюсь?»
Я: «Ты хороший парень, но я люблю другого».
Переписка тривала довго. Роман робився все похмуріший.
Він пробув у школі кілька днів. Я здавала екзамени. Мені треба було готуватися. А в класі самотньо сидів Роман. На обидва екзамени він безпомилково відгадав номер білета, що мав мені попастися, і оцінку, яку я одержу. І як він відгадав?..
Але я вже навіть не натякала, а прямо сказала йому, що пора їхати, а то мені незручно. Це ж все–таки школа.
І він нарешті поїхав. Як він добирався на вокзал, де взяв гроші на квитки (він був сирота), я не знала, і вважала, що незручно про це питати, бо я однаково нічим не змогла б йому допомогти. Роман поїхав.
Розділ XLVI. Знову дома.
Екзамени ми склали, і можна було роз’їжджатися із спокійною совістю. Перед моїм від’їздом увечері Сергій подарував мені маленький дзвіночок. Я, власне, не здивувалася, бо в ті часи ми не чекали від своїх хлопців коштовних подарунків. Будь–яка дрібничка могла принести радість.
– Подзвониш мені рівно об одинадцятій вечора, коли останні вісті почнуться. Подзвониш – і я почую.
– І я не засміялася, я сприйняла це цілком серйозно і зрозуміла так, як могла зрозуміти емоційна опоетизована дівчинка.
– А тепер іди, – сказав Сергій. – Я хочу, щоб ти пішла раніше. Я напишу тобі записку і покладу в парту. Ти завтра прийдеш – і візьмеш. Тільки не читай, аж поки не рушить твій автобус. Даєш мені слово, що не прочитаєш раніше?
– Даю, – серйозно відповіла я і знала, що слова свого дотримаю. Сучасні дівчата і хлопці посміялися б з такої напівдитячої романтики. А ми були такі, і я не жалкую, що були саме такі… І я пішла, а Сергій залишився писати мені записку.
Вранці я з бентежним серцем зайшла в клас. Сергій не був моїм хлопцем, та серце від чогось щемно стискалося. В парті лежала записка. А як же мені хотілося скоріше її прочитати, але ні, не можна, я ж слово дала. І я сховала її під светр, на груди, і пішла з батьком на автостанцію. Та записка гріла мене, я майже не чула, що казав мені батько. Потім ми ще довго чекали, поки буде автобус на Тернопіль. Нарешті, нарешті ми сіли в автобус. Ще якась частинка – і автобус рушив. Отепер можна. І я дістала записку.
“ Дорога моя! До побачення! Я буду чекати тебе. Пам’ятаєш, ти сварила мене, що я з хлопцями співав хуліганські пісні? Я тоді сказав, що це був не я. Це неправда. Там був і я. І співав. Просто мені соромно було у тому зізнатися. Я збрехав. Пробач. Цілую тебе. Подзвони у дзвіночок. Я почую. Твій С.”.
Я читала і перечитувала – солодка хвиля підкотилася до грудей, а лице паленіло.
– Що це ти читаєш? – запитав батько, звернувши нарешті увагу не так на записку, як на мій стан.
– Та…
– Ще більше почервоніла я. І вже до самого Тернополя думала, думала…
І все ж закохана я не була. Думки про Фелікса озивалися болем. І знала я, чи, принаймі, так мені здавалося, що вже ніколи і нікого не зможу полюбити по–справжньому.
Мчав автобус. Дорога була не така далека, як незручна. Правда, тепер були автобуси. Це було скоріше, ніж їхати поїздом. Автобусом до Тернополя, а там – знову на автобус – і до Лановець, а там… а там вже, як прийдеться: на возі, а може й машина яка трапиться.
Коли проїжджали відтинок дороги поблизу Лановець, батько сказав:
– Оту дорогу і я клав. Пам’ятаєш, від колгоспу посилали? Отут ми робили. Уявляєш, мене не буде, а дорога буде. І по ній буде їздити автобус.
Філософ був мій батько. Неписьменний філософ.
Проте життя розумів так, як і слід було розуміти.
А дома чекала мама. Вона казала:
– Цілий рік якось нічого. Вже звикаю, знаю, що тебе нема. А вже, коли маєш приїхати, то дні лічу, а кожен день роком стає.
Отак, мамо, і я… Мама дістає щось смачне: чи то цукерки, чи мед прихований від батька (батько дуже любив солодощі). Дістає і сухарі з паски, нарізані і висушені, бо ж: ”Хай хоч дитина паску попробує”. А я вже розказую та й розказую. Особливо, як батько кудись піде і ми з мамою залишимось удвох.
А потім приходить баба Цопиха. Я не знаю, чому її так називали. А може це у неї таке прізвище – не знаю. Звали її Олександра, але для всіх чомусь вона була Цопиха.
Так от, приходить баба Цопиха і приносить мені торбинку соняшникового і гарбузового насіння.
Ото вже я люблю. І баба це знає. Вона посміхається, дивлячись, як я радію. У Цопихи немає нікого, тільки кози. Чоловік помер, а єдина донька взяла у колгоспі, ще коли він тільки заснувався, п’ять кг пшениці, її зловили, дали 5 років тюрми. А як відсиділа, то вже , певно, була хвора, бо доїхала до Лановець – та й померла: не доїхала бідолаха додому.
Я ласувала насінням, горіхами, всякою смакотою, словом, відчула, що я дома, а мама ліпила вареники: гості в хаті – я приїхала.
Прийшла Ліда. Шепочемося в хаті або йдемо в садок. Розповідаємо одна одній всі свої таємниці: і неодмінно – все за один раз. А потім я читаю свої вірші: Ліді можна. Це були надзвичайно романтичні, а часом і трагічні вірші, а часом і цілі поеми, – і все про любов. А хіба можна ще про щось писати?
Колись мене Гриша запитав, послухавши мої вірші:
– Це з тобою було?
– Та ні, – знітилася я.
– А з кимось із твоїх знайомих?
– Ні! Це я просто придумала.
– Для чого ж ти пишеш про те, чого не було? Ти опиши те, що є насправді. Життя ж цікаве. Напиши мені вірш про Оксану, є така одна гарна дівчина. Вона мені подобається. Напишеш?
– Не знаю. Може, напишу.
І я написала. Правда, через два роки, коли мій брат Гриша з нею одружився.
Порою теплою весняною
Зустрівся з милою Оксаною.
З тих пір я зву її коханою,
Тільки не в очі.
Сказав, що гарна надусе вона,
Що з нею лиш прийшла моя весна,
А закохаюсь – в тім її вина, –
Вірить не хоче.
Вірш був довгий і, як бачите, не дуже досконалий. Та Гриша його прийняв. Але це буде потім…
А зараз я читала Ліді якісь надзвичайно ліричні чи то балади, чи легенди – я й сама до ладу не знала. Дещо Ліда записувала. Ми сиділи в хаті. Був ще хтось з дівчат. Батька не було. Мама поралася на кухні. Аж тут – цигани. У нас тоді до циганів не було такого негативного ставлення, як зараз. Або то цигани колись іншими були. Вони ставали табором за селом, ставили свої шатра. Люди знали, що циганів треба берегтися, бо вони можуть що–небудь поцупити. Але знали і те, що серед них є добрі ковалі та ще всякі майстри, то замовляли собі серпи, ножі, всяку всячину. Циганки, звісно, ворожили, а циганята танцювали, співаючи сороміцьких пісень, випрошуючи собі за це яку–небудь плату. Довкола табору завжди було багато людей, а надто дітей і молоді, особливо ж у свято чи в неділю. Циганки іноді ходили по селу, міняючи, випрошуючи, ворожачи.
Ото прийшли й до нас. Одна була старша – мати, а друга молодша – донька. Моя мама відразу взялася ворожити. Їй конче хотілося знати, чи покине батько нарешті Якилину. Ми продовжували собі читати. Аж тут старша циганка звернула увагу на моє незвичайне читання. Спитала у мами. Мама їй пояснила. Тоді вона підійшла ближче, довго дивилася, а потім попросила, щоб я їй щось почитала. У мене якраз була поема про циганку і її трагічне кохання. Я прочитала. Циганка так гірко заплакала, що я й не зрозуміла, чи їй жаль стало тієї дівчини–циганки, покинутої хлопцем, що з жалю втопилася, чи мене. Якось вже ми її заспокоїли, і я вирішила збагатити себе знанням хоч якихось циганський слів. Я запам’ятала деякі слова і їх переклад ще тоді, коли читала повість М. Коцюбинського “Дорогою ціною”. Спитала. Циганка цілком серйозно мені пояснила, що ці слова вимовляються трохи інакше. А зрештою, в кожній місцевості, мовляв, мова у циган відрізняється.
– Нічого собі, – здивувалася я, – зовсім, як у нас. Цигани пішли, а ми з дівчатами ще довго говорили і дивувалися.