Розділ XLII. Зустріч.
Сталося найжахливіше, що могло статися: на зимові канікули у Львів приїхав Фелікс. Раніше такого не було – він приїжджав тільки влітку. Не скажу, що ця зустріч була небажана, скоріше, навпаки, та я її боялася. Боялася, що збожеволію, що не витримаю, що розплачуся, що…
Кроки його я почула ще здалеку: почула і не повірила. Та це був він… Він підійшов, привітався, підвів мене до вікна.
– Ти на мене не сердишся?
“Боже, боже, допоможи мені не розплакатися” – подумки молилася я. А в голос засміялася і спитала:
– За що?
– За те, що сталося.
– А що, власне, сталося?
– Ну… Що я з Ніною…
Я засміялася зовсім безжурно.
– А–а, це… ну, ти з іншою, а я з іншим… Все нормально…
Фелікс був прикро вражений. А може, це мені здалося? А може, я просто хотіла, щоб це його вразило…
– У тебе є хлопець?
– А що ж тут дивного? Чи ти думаєш, що в мене не можна закохатися?
– Ні, чому ж?.. І ти його любиш?
Я голосно засміялася:
– А тобі це для чого?
– Так… Просто… А хто він? Я його знаю?
Я вже, здається, “переграла” саму себе, бо сміялася вже надто голосно.
– І це ти хочеш знати? Для чого?
– Просто…
Але Фелікс кудись поспішав. Обіцяв зайти ще завтра. Ми попрощалися. Він пішов. А дівчата повели мене в спальню, майже непритомну. Я ридала, а дівчата… Вони були просто зі мною. Не втішали, не заспокоювали – вони зі мною були. І це було так важливо.
А потім я зійшла вниз, хитаючись як після хвороби, і всі знали, що мені боляче, і не було це ні для кого секретом, і ніхто з мене не глузував. І не знав того тільки Фелікс, скільки страждань принесла мені та зустріч, така бажана і така болюча.
Фелікс мав прийти ще завтра.
Сергій ходив невдоволений і якийсь роздратований.
Нарешті підійшов до мене.
– Як ти можеш!
– Що?
– Любити такого… От я йому скажу…
– Що ти йому скажеш?
– Все, що я про нього думаю. І нехай забирається звідси.
– Ти нічого не смієш казати . Бо інакше…
– Бо інакше що?
– Я перестану з тобою розмовляти. І ще от що…
– Хотіла тебе попросити: побудь умовно моїм хлопцем.
– А чому лише умовно?
– А тому, що я ще до того не дійшла, щоб випрошувати чиюсь любов.
– Так я ж сам… Я давно збирався тобі сказати…
– Не треба. Не треба нічого казати. І ти знаєш, що не треба. Ти просто побудь на один день моїм хлопцем.
– А що я маю робити?
– Не знаю. Сам придумаєш.
Я й справді не знала. Але мені дуже хотілося довести Феліксу, що в мене є хлопець, і що я ніскілечки не переживаю, не жалкую за тим, що сталося.
– Добре. Щось придумаю… Слухай, а може йому просто вліпити?
– Ти що, здурів?
– А чого він… Ще й приходить….
– Це тебе нехай не обходить.
– Але ж я – твій хлопець.
– Умовно.
– А насправді? Ти любиш його!
– Відчепися, набрид! Насправді я нікого не люблю.
– Пробач.
Фелікс прийшов після обіду. Ми стояли в класі біля вікна. Невимушено розмовляли про Львівську і Харківську школи, про спільних знайомих.
Підійшов Сергій. Він вдавав з себе невдоволеного. А може й справді був таким.
– Таню, ти ще довго?
– Іди, я незабаром звільнюся.
Фелікс зреагував миттєво.
– Це і є твій хлопець?
– А що?
– Та він… Та він не гідний тебе.
– Не смій так про Сергія. Він хороший.
Моє обурення було щире.
– Розумієш, рівень не той, інтелект…
Я відчувала, що закипаю, що зараз зірвуся.
– А ти що, дівчину собі по рівню вибирав? По рівню чого?
– Ну… По інтелекту…
– А по–моєму, інтелект людини не лише в тому, що вона знає, що вона говорить, а й у тому, як вона себе поводить з іншими, у її вчинках.
Фелікс явно розгубився. Я завжди слухала його. Він був для мене беззаперечним авторитетом. А тут я перечила, я щось доводила. Такою він мене не знав.
– А я вибираю людину, щоб була людиною.
Я подобалась сама собі. Я була така незалежна і горда. І мені було так боляче. І я була така маленька і беззахисна, і мені так хотілося плакати…
І я плакала. Потім, у спальні, коли вже пішов Фелікс. І обурювалися дівчата:
– Як йому не соромно! Знає, що дівчині боляче, ще й приходить.
– А може не знає, дівчата?
– Ото й добре, якщо не знає. І не має знати. Щоб не думав, що він такий вже єдиний і найкращий.
– А що, коли він любить Таню? Бо чого тоді приходить?
Це Марійка, це вона. І як вона тільки відгадала, що ця думка і в мене ворушилася… Десь глибоко–глибоко, на самісінькому дні. І я не гнала її – хай там живе, з нею було легше…
Розділ XLIII. Про все потрохи.
Ми постійно до чогось готувалися. Не встигло відшуміти одне, як наспівало інше. Весь час в русі, весь час у хвилюючому чеканні. Перед концертами тим, хто мав виступати, неодмінно давали тепле молоко, щоб горло не боліло. Так Наум Ейнахович розпорядився. А якось після чергової простуди я ніяк не могла відхрипнути, то він звідкілясь навіть “Боржомі” приніс.
Тепер готувалися до міжнародного жіночого дня. З’явилася нова задумка: влаштувати урочисте свято разом з учителями, щоб учні і вчителі ближчими стали.
У спортзалі накривалися столи. Білі скатертини, все, як слід. А за столами – вчителі, вихователі і учні старших класів. Пресмачний обід, святковий пиріг, фруктова вода. І розмови, і розповіді, і пісні. Отут і заспівав наш Йосип Михайлович. Та як заспівав! Ми сиділи, як заворожені.
Ой, у полі верба,
Під вербою вода.
Ой, там дівчина
Рано воду брала,
Хороша, молода.
На доріжку глядить –
Аж доріжка коптить:
Ой, там–то їдуть
Славні козаченьки
На конях вороних.
Голос плив у високій залі, чистий, красивий, мов у юнака. Аж серце рвалося, і вже й не знати, від чого і куди. Просто дуже гарно було.
Це був вдалий задум. Правда, кухарі були невдоволені: мовляв, морока одна – повидумували! Столи в залі накривати! Робити їм нічого!
Та до того бурчання ніхто не дослухався. У всіх було багато вражень, в тому числі, здається, і у вчителів. А у Позіна – нові ідеї. Правда, деякі з них обійшлися йому, по–моєму, доброю збучкою, як–от, приміром така.
Була тоді у Львові дитяча виправно–трудова колонія для дівчат. Звісно, заклад закритого типу. Звісно, там були не ангелята. І от надумав наш Наум Ейнахович налагодити з цією установою зв’язок, шефство чи що. Ми навіть були там зі своїм концертом. А може, в тому щось і було позитивного…
Дуже над тим не розмірковували, а дали Науму Ейнаховичу зрозуміти, що такий зв’язок нам на користь не піде. І наше шефство на тому й закінчилось.
Але народжувалися все нові та нові ідеї, що не давали нам дрімати.
Наум Ейнахович сам щось придумував, залучав учителів, просив, благав нас, учнів: пропонуйте, підказуйте, придумуйте, а я допоможу втілити. Організовувалися нові гуртки, залучали студентів. Крім щіткової майстерні, почали організовувати ще й картонажну. Якісь там копійки з того нам збиралися на майбутнє, а головне – ми освоювали робітничу професію щіткаря і картонажника. Бо, які б там райдужні картинки ми собі не малювали, більшість з нас після школи мала йти на роботу на підприємства, де працювали незрячі: Львів, Тернопіль, Чернівці, Снятин і т. п. Кому як повезе, кого куди направлять. Нам до закінчення школи було ще далеко, та готуватися треба було.
І це правильно. Хоча Наума Ейнаховича це не дуже заспокоювало. Він би хотів для своїх вихованців якісь кращі професії. Чув же, що за кордоном є сліпі телефоністи, масажисти. Масажисти подекуди з’являлися і в нас, але на той час то була рідкість. Поки що це були тільки мрії. Нас, дівчаток, залучали до роботи на кухні. Після обіду ми мили посуд. Це нам навіть подобалося. Пам’ятаю, чергували ми з Нелею. Миємо, співаємо. І раптом – Неля сумно так:
– Добре тим, що мають дім, маму. Вони хоч трохи щось вміють робити. А я от вийду зі школи – нічого не буду вміти.
– Нелю, я також нічого не вмію.
– Е, не кажи, ти хоч щось, а я ну зовсім нічого.
І в її голосі забриніли сльози. А я нічим не могла їй допомогти, бо й справді нічого не вміла.
Всі розуміли, що життя в інтернаті рано чи пізно закінчиться, і треба буде жити самостійно. А ми, чесно кажучи, не були до того готові. Ой, не були.
Розділ XLIV. “Увага! Увага!”
Нові ідеї просто–таки сипалися нам на голови новими несподіванками. Наум Ейнахович придумав таке, що нам і не снилося: щоб у нас в школі був свій радіовузол. І як це йому вдавалося – не знаю, але все, що він задумував, через якийсь час здійснювалося. От і тепер. Незабаром радіовузол таки був. Розмістили ми його прямісінько в кабінеті директора. Колись це було майже святе місце, куди учні заходили з острахом, або з якимось особливим трепетом. Тепер ми собі тут господарювали, як у себе дома. Повна тобі демократія. Люся, Козар і ще дехто з хлопців освоювали радіовузол. Це ж справа нова і не зовсім проста. Відрегулювати, настроїти, включити на всю школу… Словом вчилися, пробували. А до певної міри це був секрет, і ми його не дуже розголошували. Перша передача мала відбутися 1–го Травня вранці. Ой, що це буде! Ми бігали, метушилися, хвилювалися.
Моя справа була – придумати текст і скомпонувати його з музикою. А мені так хотілося сказати: !Увага! Увага! Говорить шкільний радіовузол!” І щоб мій голос пролунав на всю школу, по всіх класах, у шкільному саду. Та ж не могла я сама про це сказати – незручно.
І от нарешті. Перше Травня. Ранок. Ми ще в спальні. І раптом вимикається звична радіопередача, і голос Марійки Фітяк провіщає: “Увага! Увага! Говорить шкільний радіовузол!” І наш Микола Козар – диктор і баяніст в одній особі: “Вітаємо вас з святом Першого Травня!” І пісня пролунала урочисто й переможно. Ура! Працює! Працює наш радіовузол!
Тепер би це нікого, певно, не здивувало, а може б і зовсім не зацікавило, а тоді… це був тріумф. Чи спостерігав Наум Ейнахович за нами, за нашими обличчями, за нашим піднесеним настроєм, з яким ми ходили по школі. Ми, мабуть, були фанатами своєї школи. Все, що було з нею зв’язане, хвилювало нас до дна.
Тепер мали нові проблеми: готувати шкільні радіопередачі. І щоб цікаві, неодмінно цікаві. Отут було потрібно море творчості і фантазії. А мені все–таки хотілося бути диктором. Не літературним редактором, а простим рядовим диктором. Але мені не пропонували, а я сама не сміла.
Обрали радіокомітет. Від вчителів увійшла Генріета Юхимівна. Нам навіть посвідчення зробили, схожі на депутатські, тільки вклеїли кілька чистих листочків, щоб записувати подяки за особливо цікаві радіопередачі, а також зауваження чи ще якість там мінуси або плюси, пов’язані з роботою на радіовузлі.
Ми влаштовували літературні передачі, концерти на замовлення, ми просто включали платівки – і лунала музика, лунала в класах, в шкільному саду, а ми слухали і знали, що це наш шкільний радіовузол.
Вже значно пізніше з’явився магнітофон, ще такий недосконалий. Плівка плуталася, її треба було перемотувати. Словом, клопоту… Потім всі ставали в чергу записуватись: кожному дуже хотілося себе почути. Почула себе і я. Почула – і не здивувалася, що мене не взяли в диктори. Вимова у мене бажала кращого та й голос…
Словом я твердо вирішила самовдосконалюватись, і найперше зайнятись вимовою. Так що магнітофони інколи все ж приносять якусь користь.