XXXIX. “Новий час – нові пісні”.
А у Львові було не до моїх дрібних проблем – тут назрівало щось глобальне: відкривалася десятирічка, поки що – 9 клас.
Ми – перші учні Львівської десятирічки для сліпих! Тільки подумати! Вже рік ми були найстаршими учнями у школі. Цей титул мали нести ще три роки. Пригадую той час, коли в школу мав прийти Позін, котрому суджено було зробити в школі справжню революцію. Нас лякали: ось почекайте, прийде Наум Ейнахович, тоді будете знати.
І він прийшов – наша нова постать на нову посаду – зав. інтернатом. Школа принишкла… Що то воно буде?
А потім Наум Ейнахович обходив свої володіння – знайомився. Пройшовся і по класах. У нас затримався довше – найстарші ж. Звернувся до нас. Голос низький, сам дуже серйозний:
– Які у вас потреби? Що б ви хотіли змінити у школі, покращити?
Боже мій! Та нас тільки зачепи! Ми, звичайно, знали, що все це – пусті балачки! Не раз ми вже говорили про наші проблеми. І що? Анічогісінько! От і тепер… Та з нас посипалося, як з мішка:
– Праску електричну потрібно, а то ми свою ще й досі на газі гріємо.
– Тази потрібні. А то дівчата миються в тих самих тазах, що прибиральниця підлогу миє.
Хтось хихикнув. Наум Ейнахович спинив сміхунів.
– Все це дуже серйозні речі і нема чого сміятися.
– Годують погано. Самі каші та макарони.
– Хоч би картоплі частіше давали.
– Це я знаю.
– У спальнях в декого солом’яні матраци – сама потерть.
– Ще, мабуть, з часів війни!
– А ліжка, ліжка! Лише кілька на панцирній сітці, а решта…
– І це знаю. Бачив.
– Спортзал! Спортзал обладнати!
Наум Ейнахович все занотовував. Він був добрим господарником. Але тут стільки клопоту впало на його бідну голову. А учні не вгамовувались: воно, звісно, не допоможе, та хоч поговорити…
– А тумбочки. Страшні, облуплені, металеві.
– Бачив, знаю.
– А крани в коридорі біля спальні поламані.
– Треба радіо по класах. Наговорили всього і багато – аж самим смішно стало. А Позін слухав, занотовував, а під кінець сказав:
– Ви будете мені допомагати, підказувати, бо я сам все не зможу помітити. Ми разом змінимо школу.
Так і сказав: “Ми разом”. Смішно. А що ми можемо? Але нехай. То й так – пусті балачки. Скільки їх вже було!.. Але згодом ми переконалися, що Наум Ейнахович слів на вітер не кидає. Через декілька днів у спальнях з’явилися тази, електропраски. Оце так! Ми повірити не могли. А ще через якийсь час, прийшовши в спальню, ми побачили там повнісінько перемін: старі металеві тумбочки було викинуто, а замість них стояли новенькі, дерев’яні, справжні тобі меблі. Ліжка також у всіх – на панцирній сітці, з новенькими ватяними матрацами. Оце так!
Але дивуватися нам доводилося часто, бо кожного дня щось змінювалося, щось було нове.
З сьомої ранку “Наум”, як ми називали нову посадову особу був уже у школі. На кухарів сварився так, що його могутній голос, було чутно на всю школу. Вимагав і від учнів порядку і дисципліни. У нас з’явилося нововведення. То ми ходили в своїх платтячках чи костюмах цілий день. Тепер же ні. У нас тепер була нова шкільна форма, нам видавалися білі комірці і кружевні манжети, які ми мали самі прати і пришивати. Після уроків перед обідом ми мали, просто–таки мусили, йти в спальні і передягнутися в старий, тобто в “робочий” одяг. Оце так!
У кожного на стіні в узголов’ї ліжка був прибитий гачок, і був вішак: прошу, переодягайся. Охайненько вішай одяг. Нам таке навіть подобалося. А хлопцям, звичайно, ні. Вихователька мусила слідкувати, щоб на обід ніхто не йшов не переодягнений.
А ще у нас у спальні з’явилась пральна машина. Для чого? А хто його зна. Наум вважав, що треба. Ну, скажімо, комірці прати. Або просто, щоб звикали. І ми дійсно щось таки прали, всі вже вміли нею користуватися. От тобі і Наум!
– Хлопці, у спортзал мати завезли!
– Три га–га–га!
– Та не ті мати! Матраци такі, що коли впадеш, то й нічого не буде.
– Зовсім нічого?
– Та вони ж м’які… Тобто не дуже, але… та ходім, подивишся.
А іншого дня:
– Хлопці! Козла привезли!
– А що, своїх мало?
– Та в спортзал!
– А чого не в хлів?
– От дурний! На ньому вправи робити.
Так ще багато з’явилося новинок у спортивному залі – і це тішило наших хлопців. А з дівчат в нашому класі тільки Люсю трохи цікавив спорт. Тільки не нас з Марійкою. Та було дещо і таке, що і нас цікавило. Наприклад, нові імпортні кофти, тільки для старших дівчат. Вони мали бути просто накинуті без ґудзиків. Але ми їх по–своєму носили: попришивали великі запонки, щоб хоч якось застебнути – холодно ж.
У їдальні з’явилися серветки. Вони були з тканини, індивідуально для кожного учня. Кожен мав підписану торбинку з клейонки, куди та серветка вкладалася. Черговий мав розкладати їх по місцях, а потім збирати. Отак! Тепер кожен учень сидів із закладеною за комір серветкою. А попробуй без серветки – тут тобі і випише вихователь.
Але найцікавіше було те, що і годувати нас почали краще. Час від часу навіть вареники чи налисники з’являлися. Отак!
Почали ми трохи вірити Науму. Вже й самі приходили до нього зі своїми проблемами чи пропозиціями.
Школа росла. З’явилося багато нових вчителів. В одного ми просто–таки – позакохувалися. Це був Лібкінд Семен Маркович. Його вже Наум привів. Семен Маркович жив поблизу школи – ото йому і зручно було. А потім прикипів душею до сліпих дітей і вже в нашій школі допрацював до пенсії. Кращого вчителя з географії я не зустрічала. Урок свій починав ще з порога класу.
– Уявіть собі, що наш корабель стоїть, скажімо, у Мурманську. Знайдіть Мурманськ… Нам треба пливти в… називалося місце, куди ми мали “пливти”. І ми “пливли”, розповідаючи про те, що ми по дорозі зустрічали: острови, півострови, протоки, затоки, моря. Було цікаво. І не зоглядишся, як дзвінок. А ще, Семен Маркович вмів дотепне слово сказати, комплімент учениці подарувати, навіть для поганого учня в нього знаходилося добре слово.
А скільки цікавих екскурсій він з нами організовував: і на паперову фабрику, і на автобусний завод. Ми навіть каталися над містом на справжньому літаку. Особливо ж цікавою була екскурсія в Медову Печеру. Йшли пішки через ліс. Трохи потомилися, хотілося пити.
– Потерпіть, – говорив учитель, від води ще більше втомлюєшся, розслабляєшся. Дійдемо до криниці, там і нап’ємося.
І ми пили холодну воду, а потім побували у справжній печері, яку чомусь називали Медовою. І хотілося йому кудись іти із сліпими дітьми та ще й без кінця їм щось пояснювати. Навіть, коли ми відвідували якийсь концерт за межами школи, вчитель не соромився коментувати вголос, на весь зал якийсь танець, перед тим пояснивши:
– Тут у залі присутні незрячі діти, котрі не можуть бачити цей чудовий танець, тому я їм мушу розказати.
І вже далі вів свою розповідь. Та так гарно вмів змальовувати і одяг, і рухи, і сюжет танцю, що нам, незрячим дітям, здавалося, що ми все це бачили.
Це вже потім зі мною в університеті вчилася одна, що й соромилась признатися, що працює в школі для сліпих дітей.
І як же жаль, що життя Семена Марковича, такого талановитого педагога, здається, вміщається на кількох скупих сторінках. А була ж особистість…
Всі ті люди були для нас не чужі. Вони любили нас, і, якщо ми в чомусь не вдалися, то в тому була не їхня вина. Пухом Вам земля, Семене Марковичу. Все меншає Вас, дорогі наші вчителі. І хіба досить того, що ви живете в нашій пам’яті, коли та пам’ять заклопотана повсякденними справами і хлібом щоденним.
Стоять каштани в нашому саду, як духи–велети. Вони – не байдужі спостерігачі. А може й каштани мають пам’ять… Дерева собі та й годі? Хто це сказав? Хто смів так сказати? Бо хто це зна, в кого більше зафіксовано подій: у людей чи у дерев?.. А під каштанами ходили ми. А на нас дивилася осінь, і, певно, заздрила нам… А чому б і ні? Молоді, гарні… А якщо й не дуже гарні, то однак молоді і веселі… А от, чи всі веселі? Та облишимо. Бо що таке мій смуток на фоні змальованого оновлення. Воно зачіпало і мене, бо не могло не зачепити, та вже ж…
Я не вчилася. Зовсім не вчилася. Я навіть списувала уроки, виїжджала на тому, що знала попередній матеріал. Вчителі дивувалися. Часом їм здавалося, що це випадковість. Та це не була випадковість. Я просто втратила цікавість до навчання, до всього, що відбувалося навколо мене, до життя. Жила собі як бур’ян. Щось там робила, в чомусь там брала участь, механічно, без душі.
Журилася осінь в шкільному саду, думала, як допомогти мені. Звідки їй, осені, знати, що мені може допомогти тільки час, хоча це не правда, що час – то найкращий лікар. Він не завжди найкращий. Часом лише заганяє хворобу у глибінь, і вона болить, ятриться, – і нема їй ліку.
З’явився у нас новий вихователь – Михайло Пантелеймонович. Якось він нам не дуже прийшовся. Сидить та й переписує “календар семирічки”. Ото вже потрібна справа – нічого не скажеш! Всі цифри, скільки там і чого було, є і має бути. Нарешті переписали і почепили в класі такий собі альбом, а зверху написано “Календар семирічки”. І хто його читатиме?
Та якось я захворіла. Лежала в спальні. Раптом прибігли дівчата.
– Ти тут лежиш, а там таке робиться…
Дівчата аж захлинаються, розказуючи.
– Та що ж там?
Я вже не витримую.
– Та порвали “календар семирічки”..
– Як? Хто?
– Та учні. А на обкладинці по–Гебольду написали: “Привіт від “календаря семирічки” його редактору Михайлу Пантелеймоновичу! Я, “календар семирічки”. Мене били, рвали, допкали ногами, та я з честю виконав своє завдання: мене Валентин Супрунюк досконало вивчив на пам’ять. Караюсь, мучусь, але не каюсь! “Календар семирічки”.
Це була бомба. Ніхто не знав, хто писав ту записку, бо написана вона була бездоганно. І звідки їм було здогадатися, що писала її відмінниця Марійка – краща учениця. І правильно. Бо той “календар” всім набрид. Висить, нікому не потрібний. Ніби хтось і справді його читав. А Супрунюк і без того всі цифри знав, по радіо чув – то й запам’ятав.
Так нічого і не дізналися ні вчителі, ні вихователі, хто вчинив таку наругу над “Календарем семирічки”.