XXXVII. Клубочок.
З нашої школи послали вчитись у Харківську школу сліпих, щоб вони “перейняли досвід”.
Бо Харківська школа була, виявляється, дуже передова. Мені важко сказати, що там було доброго. Знання, певно, вона давала хороші, бо багато хто з її учнів поступав в університет і музичні заклади. Я чула щось про якихось “режимників”, що були присутні на уроках. Отут вже не подурієш!
Було якось дивно: режимники у школі! Навчання велося російською мовою!
Повернулися посланці у захопленні: дисципліна там така, що нам далеко. Почали “запроваджувати” передовий досвід. Тепер учні, перш ніж звернутися до вихователя, мали сказати:
– Дозвольте звернутися!
А потім:
– Дозвольте йти!
Але наші учні, певно, були не з того тіста. Або “досвід” цей треба було “запроваджувати”, починаючи з першого класу. Ми собі з того нововведення просто зробили смішки. Бідна вихователька Галина Павлівна! Кожен учень підходив до неї з яким–небудь запитанням, але перед тим неодмінно звертався “по формі”:
– Галино Павлівно, дозвольте звернутися!
– Звертайтеся.
– Котра година?
– Шоста.
– Дозвольте йти.
– Ідіть.
– Галино Павлівно, дозвольте звернутися.
– Звертайтеся.
– Котре у нас сьогодні число?
І т.д. так цілий день.
Вихователька не витримала і благала нас, щоб ми перестали “Впроваджувати досвід.
Йосип Михайлович був демократичним директором. Він просив нас, коли щось не так, підходити до нього і вияснювати все, що нас турбує. Ми частенько користувалися таким методом. Найбільше нарікань було на харчування. Воно–таки бажало бути кращим. Переважно “у відрядження” йшла я. Я не дуже охоче виконувала цю почесну місію, хоча і подобався мені наш інтелігентний директор. Але на це “відрядження” потрібно було потратити кілька годин, бо, коли потрапиш до нього в кабінет, це ніколи не буває недовго. Він заводив розмову про поезію, неодмінно казав, що поет – це “інженер людських душ”, а ще міг довго розповідати про старовинний годинник, про нашу школу, яка вона давня. Це було цікаво, але забирало багато часу.
Йосип Михайлович майже ніколи ні на кого не кричав. Хіба вже дуже хтось намагався його вивести з себе. Певно, йому не пасувало бути директором. Ми над ним трохи підсміювалися, але не зло. А ще він вів у нас математику. Всі малюнки до геометрії робив сам, і дуже добре робив. Я потім чогось подібного не зустрічала навіть в підручниках. З такими малюнками кожна теорема, кожна задача ставала зрозумілою. Тільки наш феноменальний Супрунюк іноді міг Йосипа Михайловича “заговорити”. Він безневинно звертався до вчителя з якимось запитанням і непомітно втягував його у дискусію. Прощай урок! Можна було спати. Це вже було надовго. Вчитель дуже любив щось пояснювати і, якщо вміло повести розмову, то… словом, ми добре знали слабкості наших вчителів і використовували їх. Ми були найстарші, отож мали деякі привілеї. Ми іноді могли відпрошуватися в місто, якщо не було двійок і порушень поведінки. Тоді ми йшли до Слави. Слава вже працювала. А коли вчилася у школі, була відмінницею і активісткою. Вона гарно співала, голос у неї був дзвінкий і милозвучний. Мені хотілося її наслідувати. Отож до тієї Слави ми ходили додому. Жила вона на Ярослава Мудрого в однокімнатній квартирі. Жила з мамою. Вони жили бідно, але були дуже гостинні. Нас завжди чимось частували: варениками, тортом, печивом або ще чим–небудь. Мама була трохи галаслива, але для нас дуже доброзичлива. Ми любили в них бувати. І не лише тому, що можна було смачно поїсти. Нам просто хотілося хоч трохи побути дома, коли не в себе, то бодай у когось.
А іноді… Ми влаштовували танці. Відкривали спортзал, просили когось з баяном або ставили платівки. А значно пізніше таки утворився танцювальний гурток. І вже було заздалегідь відомо, коли він має бути. Тоді на танці приходив і Йосип Михайлович. Він з нами танцював, причому з цілком незрячими – також. Складалося враження, що це для нього не мало значення. Він елегантно запрошував до танцю, потім з поклоном дякував і відводив дівчину на місце. Він дуже добре танцював. Хто не вмів, того він вчив і, здається, мав з того приємність. Особливо мені подобалось танцювати з ним танго і вальс. Він неодмінно вмів дівчині сказати щось приємне, але ніколи не був банальним чи нетактовним. Ніколи нікому в голову не приходило подумати про нього щось недобре. Він був гідним прикладом для наших хлопців, як поводитися з дівчиною. Це був взірець елегантності, поваги, стриманості і, якщо хочете, гарного тону. Якось мені не доводилося чути, щоб теперішні директори шкіл ходили, скажімо, на шкільні дискотеки. З часом у нас навіть організували гурток бального танцю. Танцювали чардаш, па–де–катр, па–де–грас і, звичайно ж, вальс. Цікаво, як я виглядала в танці. Все–таки… А любила ж танцювати, – хай йому біс! Ох, і любила ж.
В цьому році ми мали закінчити школу і йти на роботу. А Марійку, мене і Люсю збиралися направити в Харківську школу для сліпих, щоб продовжувати навчання. Спасибі й за те. Поїду. Там ще буде Фелікс. Поїду. Хоча про університет не мрію. Мені треба на роботу. Батьки не зможуть допомагати. Та й жити в студентському гуртожитку серед зрячих – перспектива не з найкращих.
Фелікс писав регулярно. Він придумав шифр, так що наші листи вже ніхто не зможе прочитати. Потім я мала клопоту з тим шифром. Прийшов такий зашифрований лист у школу. Вчительська цензура прочитати його не змогла. Лист потрапив до директора. Мене – за шкварку. Я затялася – не скажу, не розкрию наш шифр. Листа мені віддали, але попередили, що більше зашифрованих листів віддавати не будуть. От халепа!
У нас завжди підтримувались стосунки із зрячими школами, вузами. Вважалося, що це могло на нас вплинути позитивно. Може й так. Правда, я дуже сумніваюся, що зрячі учні дивилися на нас просто як на своїх ровесників. Впевнена, що дивилися вони на нас як на сліпих, з жалістю. Що ж, і це може й не зле: виховувало в них доброту, бажання комусь допомогти. Але ми співчуття і жалю не любили і не приймали: ми шукали рівності із зрячими – ми хотіли бути такими ж, як і вони. Казка, звичайно. Але так нас виховували в школі. І, може, й добре робили.
Ми виступали з концертами в зрячих школах, а також до нас приходили студенти з університету – шефи, так би мовити. Переважно вони що–небудь нам читали.
Та одна студентка зацікавилась моїми віршами. Правда, на цей час я писала більше про любов – вірші, котрих я стороннім не показувала, та все ж іноді траплялося написати щось із громадянської тематики.
Щось із тих віршів я їй і продемонструвала. Студентка пройнялася. Вона домовилася з кимось – і нас кількох запросили в університет на літературну студію. Отут я й почула, що таке критика. Матінко моя! Це була добра школа. Виступали студенти, читали свої вірші – як на мене, вірші дуже гарні. А потім виступали студійці, їхні ж товариші, – і від тих віршів “каменя на камені” не залишалося. Після такої “критики” поет мав би, по–моєму, або взагалі не писати, або ніколи більше своїх віршів не показувати. І так кожен вірш! Дещо, правда, іноді відзначалося позитивне в тих віршах, але в основному їх нищівно критикували. Я вийшла з тієї студії якась майже перелякана. Я знала лише одне, що на таку студію я б ніколи своїх віршів не понесла. Зате до своїх віршів я почала ставитися прискіпливіше.
А клубочок котиться та й котиться. Як у казці. І куди він приведе?.. А чому, власне, клубочок? Може тому, що прізвище моє Кноль у перекладі з німецької мало б означати – клубок. Отаке! І звідки у мене німецьке прізвище? Хто його зна! Тоді ще не було в моді досліджувати своє генеалогічне дерево. Отже, клубочок котиться собі…
З Чернівець до нас з учнями перевели Женю Сивка – гарного баяніста. Він якось на мої вірші придумав мелодію – і вийшла пісня. Це ж тільки подумати! Це була “Вечірня пісня” і “Вальс дружби”. Було цікаво і хвилююче. “Вальс дружби” я співала на концертах. Але що це був за спів: мені бракувало дихання, я з переляку могла і “з’їхати” – ет, з таким співом! Часом після такого виступу мені доходило ледве не до плачу. Та я все одно рвалася виступати. Друзям подобалося – то може було не так вже й погано, але я до себе була безжалісна. Це ж співати – і треба було співати добре: неодмінно – добре.
А от тріо у нас було гарне – так вважали всі: Люся, Ніна і я. Ми перебирали дещо з репертуару сестер Байко, а дещо – від сестер Федорових. Але співали добре. Якось ми влаштували зустріч з сестрами Байко. Ми з Марійкою і нашою піонервожатою навіть у них дома були – приходили запрошувати їх до нашої школи. І я бачила, як вони бавилися з маленькою Лесею (тепер це відома Леся Бонковська). І сестрички погодилися прийти до нас. І ми страшенно хвилювалися. І знамениті сестри Байко слухали наше тріо! І кожна із сестер цілувала свою напарницю, отже Марія Байко цілувала мене! Потім співали вони, наші відомі на всю Україну сестрички! І ми плескали голосно і щиро, бо вони нам подобалися. І ми були щасливі, що чули їх не лише по радіо.
А на канікулах, на зимових чи весняних, коли в школі залишалося дітей не так уже й багато – переважно сироти, та ті, кого батьки не могли взяти додому, в тому числі і я, увечері в спальні я читала дівчатам щось вголос, аж поки вони не засинали. А ще я розповідала їм казки, котрі сама ж і придумувала. Казки були довгі, з заплутаним сюжетом, часом розповідалися кілька вечорів. Але вдруге повторити ту казку я б вже не змогла – забувала. Це був експромт. Я ніби кидала чарівний клубочок, він котився в казку, а я йшла за ним. Він котився, а я йшла і розповідала, а дівчата поступово засинали. Час від часу я питала:
– Дівчата, хто ще не спить?
– Я!
– І я!
Чулося з різних ліжок. І коли слухачів було зовсім мало, я замовкала. Наступного дня дівчата розповідали одна одній мою казку. Кожна згадувала, на чому вона заснула, і всім хотілося знати, що там було далі. А я слухала збоку, як розповідалися мої казки – і мені було гарно і цікаво. І я ладна була придумувати ще і ще, щоб найцікавіші були.
Потім, колись, у своєму далекому майбутньому, я буду розповідати казки своїм синам, і Льоня, мій найстарший син скаже:
– Мамо, коли навчуся гарно писати, я куплю товстий зошит і запишу всі твої казки.
Три мої сини вже давно повиростали, але ніхто з них так і не записав жодної маминої казки, їм не до того, бо у всіх – свої проблеми. Воно й добре, бо так і має бути.
Новина облетіла всю школу: у нас буде 9 клас! У Львові буде десятирічка для сліпих. Ми – перші випускники. Цього року буде 9–й клас, а наступного 10–й і т.д. Ура! Не треба буде їхати до Харкова. Але ж мені десь у глибині душі трохи сумно: там же Фелікс! Отак воно в житті і буває – сумне і веселе поряд, вже й не знаєш, чи радіти, чи сумувати… Ні, все–таки добре, що у нас буде десятирічка.
XXXVIII. Зрада.
Літо було у розпалі. Я дома одна. Мама щось робила на городі. Петро Пундик приніс листи. Був лист і від Фелікса. Але його я залишила на самий кінець. Спершу причитала листи від дівчат. А тепер – від Фелікса. Сіла за хатою, щоб мене менше було видно, бо ж таки завжди хвилювалася.
“Привіт зі Львова!” Він так завжди починав, і це мені подобалося. ”Здрастуй, Таня! Я вирішив написати тобі все, як є. Бо краще гірка правда… Не проклинай мене… В мене інша дівчина”. Мені забракло дихання. Інша дівчина? Ні, я щось наплутала!.. Ні, все було так, і я нічого не наплутала. У Фелікса була інша дівчина. Це було так страшно, що я спершу не могла цього збагнути. Це просто не вкладалося у мене в голові: у Фелікса є інша дівчина!.. Я навіть плакати не могла: я просто заклякла. Розплакалася я вже потім, коли прийшла мама. Упала їй на груди – і вже ридала як на похороні – аж мама злякалася. Вона не втішала мене, не заспокоювала. Лише потім, коли я вже вволю наплакалася, вона сказала:
– Досить, дитино. Буває і так.
Мусиш те пережити. У тебе ще буде…
– Ні, мамо, ні! Нікого в мене більше не буде. Не хочу! Не хочу!
І я знову заплакала. Я думала, що збожеволію. Гнала від себе думки про Фелікса, бо від тих думок мені вже робилося страшно.
– Ні, ні, – казала я собі, – тільки не зараз. Не треба зараз. Потім, потім, – умовляла я себе, розуміючи, що це вже ставало небезпечно.
Читала якість книжки і журнали. Читала – і нічого з того не розуміла. І знову заставляла себе читати. Читати, щоб не думати. І думала. Мені здавалося, що все від того, що Фелікс мене давно не бачив. Якби ми зустрілися і я обійняла його, я б заплакала так гірко, що він би вже нікуди від мене не пішов. І я розуміла, що все це дурниці, що я б ніколи не просила б у нього жалю…
Спливало літо. І мені вже не треба було спішити до Львова. Львів без Фелікса. Страшно. Я ще більше схудла. Мама почала за мене тривожитись.
– Не тривожтесь, мамо, – казала я їй, – я все витерплю. І не здурію. Я, мамо, міцна.
І це була правда. Тільки пісень про любов не могла ні слухати, ні співати.
У мене на платівці була пісня “Летят утки”. Хор співав. І вже не знаю, чим та пісня до душі мені припала. Крутила її – і плакала.
Летят утки
И два гуся.
Ох, кого люблю,
Не дождуся…
Ось так і я: кого люблю, не діждуся вже ніколи. Бо у нього є інша дівчина – невідома мені Ніна Назаренко.
І все ж… Пора було їхати у Львів.