Ця весна була якось особлива. Чи це лише для мене? Та ні, не лише для мене, бо всі ми підростали і у більшості із нас були свої симпатії. Була закохана і Неля. Вона також пробувала писати вірші, і називала свого хлопця сонечком. Дехто над нею підсміювався, тільки не я: я її дуже добре розуміла. Про весну щебетали пташки. Про весну ми з Нелею писали вірші. Про весну ми писали твір у класі.
Я захворіла. У мене був упадок сил, температура 350. Мене поклали в ізолятор. Тут мені вводили глюкозу, відпоювали риб’ячим жиром і гематогеном. Приходили дівчата, приносили книжки. Я цілими днями читала і спала. Трохи відпочити від уроків – спершу ніби і нічого, але потім починає набридати. Надворі весна, радісні голоси долинали й сюди, в ізолятор, а я лежала. А головне – у мене нічого не боліло. Я вже почала проситися, щоб мене виписали, а лікарка все не погоджувалася.
Ура! Мене нарешті виписували. Крутиться голова, але я мовчу, бо ще, чого доброго, не пустять.
Іду в клас. Де ж Фелікс? Нема його, нема. І читати не хочеться. Нема і на вечері, і на читці. Я зовсім засмутилася. Я ж так рвалася з того ізолятора, щоб побачити Фелікса, а його нема.
Як потім виявилося, він відпросився додому у якійсь потребі. Фелікс з батьками жив у Львові, іноді на вихідні додому ходив. І тоді ті дні тягнулися довго і ставали такими нудними, що, здавалося, краще б вже були уроки. От і зараз…
Фелікс прийшов у ранці перед уроками. Я почула в коридорі його кроки. Але ж не буду бігти навперейми. Довелося чекати великої перерви. Стою біля вікна. Підійшов, усміхнений такий.
– Ну, як ти?
– Добре.
– Це тому, що не їсиш.
– Не хочу я тих каш і макаронів.
– Треба їсти, а то бачиш, що виходить.
І перевели на інше.
В школі незабаром учнівськими силами мали ставити п’єсу “В степах України” (уривки, звичайно).
Мені дали роль Палажки. Ой, сміху було. Всі дражнилися:
– Ходім, Палазю, до хати (за п’єсою).
Але то все байка. Головне, що мене взяли в п’єсу. Ні, якби я бачила, я б неодмінно грала в театрі, а ще співала б, а ще… Невідомо щоб я ще робила, якби була зрячою.
В коридорі почулися справжнісінькі тобі свистки паровоза – і, чухкаючи, пройшов прямо тобі ваговоз, що складався з декількох хлопців, тільки було незрозуміло, чому він так тупотить усіма ногами.
Був березень, такий дзвінкий і щебетливий, а ще він пахнув весною, а ще…
Ми стояли з Феліксом в класі. Були тільки вдвох. Всі кудись пощезали… І раптом, певно, несподівано для самого себе, Фелікс обійняв мене рвучко і поцілував у ліву щоку. Ми так завмерли на якусь лише мить, на малу хвилиночку:
– Я люблю тебе, – шепнув він мені такі довгоочікувані слова. І серце в грудях солодко зімліло, і щось народилося в грудях велике і дуже.
І далі ми стояли біля лавки з книжками, ніби нічого не сталось.
Ми були в класі, сюди кожної хвилини міг хтось увійти… Було 23 березня, через місяць 22 квітня мені виповниться 14 років. Колись ми будемо згадувати цей день. Ми пронесемо його крізь всі розлуки, придумані нами ж таки. Тільки не знаю для чого…
І колись, коли Фелікс був уже одружений з іншою, а я вчилася в університеті, на свій день народження я раптом отримала вітальну телеграму: “Вітаю з чотирнадцятиліттям”. Тоді моя однокурсниця Люба сказала:
– Тобі телеграма. Але, очевидно, на пошті щось переплутали, або якась помилка…
І зачитала… І війнуло спогадом тих далеких років, коли мені було лиш чотирнадцять.
І я посміхнулася і сказала:
– Ні, це не помилка. Ця телеграма мені.
– Не розумію, – спантеличено дивувалася Люба.
– І не зрозумієш, – замріяно посміхалася я. Взяла до рук телеграму і припала до неї губами. Я все ще любила Фелікса. Любила тією світлою першою любов’ю, що як правило, ніколи не збувається і залишається на все життя…
І тоді я написала вірш “Мені чотирнадцять”. Звичайно ж, він був далекий від довершеності, але в ньому було стільки життєстверджуючої сили, що, здавалося, її вистачить на все життя. Цей вірш близький мені і тому ризикну Вам його показати.
Мені чотирнадцять.
Спасибі, любий, за привіт!
Спасибі, що життя вдихнув,
Що до чотирнадцяти літ
Мене ти знову повернув.
Так мало слів, а стільки сил,
Що щастя здатні оживить…
Я заспіваю, ти ж просив
Весну співанкою обвить.
Мені чотирнадцять, і ти
Мене не зможеш обійти,
Ні слова не сказавши. Ні,
Не вічно плакати мені.
Я знову хочу йти у ліс,
Питати у струнких беріз:
“Мене впізнали? Гарна я?”
Кричати вітру: “Я твоя!
Та не кошлать мені коси.
Мене до милого неси.
Для мене в ньому цілий світ.
Мені ж лиш чотирнадцять літ!”
Спасибі, любий, за весну!
Ой, не будіть мене зі сну,
Бо дійсність… цур їй! Хоч хвилину
Нехай від неї відпочину.
Розділ XXVII. Авангард.
Після того, як мені виповнилося 14 років, мене мали прийняти в комсомол. Не можу сказати, щоб я до того дуже прагнула, але такий був порядок, і виступати проти нього якось мені не приходило в голову. В комсомол – то в комсомол. Авангард все–таки. Вчила статут, хоча в ньому нічогісінько не розуміла. “Демократичний централізм…”. Що воно таке? І соромно в когось спитати, признатися, що я така дурна. Всі ж вчать – і нічого. А може вони також не розуміють?.. Ні, в когось я, здається таки питала. А найстрашніше те, що треба було знати всіх керівників комсомолу і комуністичної партії в братніх країнах. От морока! Я їх мусила просто–таки зазубрити. А зубрити я не вміла, тому всі вони тут таки й вилітали з моєї несвідомої, далекої від політики голови. Ну хоч їх там прив’язуй.
Та якось обійшлося. Вже й не пам’ятаю, що мене питали, але в комсомол прийняли.
Та все–таки був у нашому класі учень, котрий в комсомол так і не вступив. Це Валентин Супрунюк. Я так і не знаю, чи це було його політичне переконання, чи просто те, що він любив завжди пливти проти течії, але комсомольцем хлопець не став ні в цьому, ні в наступному році, ні в подальші роки. Ним серйозно зацікавилися. Приходили якісь інструктори, питали, чому він не вступає до лав комсомолу.
– Я не достойний, – скромно відповідав Валентин.
– А твої товариші вважають, що ти гідний бути комсомольцем, – запевняв, переконував, просив Валентина дядечко інструктор (очевидно, йому також від когось влітало, що не вся молодь охоплена).
– Я ж краще себе знаю, ніж мої товариші. І я вважаю, що не достойний бути комсомольцем. Я так високо ставлю комсомол, що вважаю, що ще не доріс, не дозрів свідомо.
Ну і що тут скажеш?.. Це повторювалось з року в рік, але комсомольцем він так і не став.
Пам’ятаю, якось ми були на комсомольському зльоті. На зліт посилали кращих з кращих. Уявляєте? І ми потрапили: Фелікс, ми з Марійкою, ще дівчата. Було багато всяких нудних розмов, а в перерві організували конкурс на краще виконання комсомольської пісні. Ми співали “Дан приказ ему на запад”. І посіли перше місце. А нагорода – великий торт. Ми принесли його в школу. На обід ми запізнилися, але, оскільки причина була дуже поважна, то обід нам залишили. А після обіду тут–таки в їдальні ми гордо їли зароблений торт.
XXVIII. Дострокові екзамени.
У нас у Львові десятирічки не було. Десятирічка була в Харкові по вулиці Сумській (тепер там гімназія для сліпих). Це була єдина десятирічка для сліпих дітей на Україні. Кращих учнів після 8 класу рекомендували туди, але небагато, бо з усієї України прагнули туди потрапити. Вже не знаю, кому в голову прийшла думка, щоб кращі учні сьомого класу екстерном здали екзамени за 8 клас і, так би мовити, достроково поїхали вчитися в Харків. Ну, звичайно, серед тих трьох кращих був і Фелікс. Відчаю моєму не було меж: він поїде, поїде зі Львова! Буде жити десь там, далеко від мене, серед інших хлопців і… дівчат. Так все було гарно, так гарно – і от тобі маєш!
– Ми будемо з тобою бачитись, заспокоював Фелікс мене чи себе. Звичайно, його батьки жили у Львові, і він, безумовно, приїжджатиме на літні канікули. І, якщо я приїду раніше, то зможу його побачити. Але що це за бачення, коли потім ми роз’їдемось на цілий рік.
Тепер хлопці сиділи за книжками. У Фелікса було мало часу, щоб поговорити зі мною. Я була сумна, вже якось і не співалося. Хіба вже дуже сумних пісень.
Не всі тії та й сади цвітуть,
що весною розвиваються.
Не всі тії та й вінчаються.
що любляться і кохаються.
Половина тих садів цвіте,
половина розвивається.
Одна пара та й вінчається,
а сто тисяч розлучається.
А час летів, летів швидко і невблаганно. Цього року ми вже складали екзамени. Трохи готувалися, багато хвилювалися, прибирали клас, намагалися якось його прикрасити: звідкілясь принесли вазонки. Навіть сякі–такі букети купили. Не думаю, що добре зробили в Міністерстві освіти, що сліпим в школах відмінили екзамени. Може учні й не погодяться зі мною, але все–таки це хвилювання приємне, воно й клас наче єднає. А тим паче, якби хтось з незрячих захотів вступити до вузу, його від екзаменів ніхто б не звільнив. А втім… Від нас нічого не залежить.
А ми екзамени склали добре, навіть найслабші підготувалися. Російський диктант ми написали без трійок, і вчителька російської мови Генріета Юхимівна – також незряча – повела нас на морозиво. Навчальний рік закінчився. Учні роз’їжджалися.
Ми прощалися з Феліксом. Він обіцяв писати мені, а я неодмінно мала приїхати раніше, щоб ще побачитися з ним, поки він не поїде в той Харків. Як писав Т.Г. Шевченко:
”Чуло серце недоленьку,
сказати не вміло”.
І моє серце чуло біду.
Та ще й як чуло!
Але що я могла?..
Розділ XXIX. “Що дівуєте?”.
І все–таки Ліда залишилась серед сільських дівчат моєю найближчою товаришкою. Я їй могла читати всі свої вірші, навіть найпотаємніші, я могла їй розповідати всі свої дівочі переживання, а вона – мені. Мабуть, я добре розповідала, бо одного разу Ліда сказала:
– Не знати, якби я собі виколола одне око, взяли б мене до вашої школи?
Я жахнулася:
– Чи ти, Лідко, здуріла?
– А що, – не здавалася Ліда. – Тоді б ми були з тобою, разом би вчилися.
– Не говори дурниць, – сказала я. – Та й тебе і не взяли б, і групу інвалідності ніхто б тобі не дав. І взагалі – то дурне.
Ми з дівчатами ходили в клуб. Поважно, як–то старші, “спацерували” собі біля клубу, про щось стиха розмовляючи і трохи манірно сміючись: мовляв, і ми – дівки. А ще, ото вже гарна мода була – кожна тримала в руках одну або декілька квіток, зірваних щойно, свіжих, пахучих. Як то, мабуть, гарно було.
А іноді ми йшли в кіно. Я не дуже охоче йшла: звук був якийсь різкий, крикливий, слова погано було розбирати. Але дівчатам завжди вдавалося мене умовити. І потім вони дивувалися, коли виявлялося, що я все зрозуміла. Декотрі дівчата вже й на танці ходили, але так, щоб вчителі не бачили, а то влетить:
– Що? Дівуєте? – гарикали на них вчителі, і потім по всій школі над ними підсміювалися.
І не тому підсміювалися, що ті на танці ходили, а тому, що “попалися” на око вчителям. Дома я також вчилася танцювати, але в клубі – ні за що на світі, бо певно, все село дивилося б, як то сліпа танцює. Було трохи сумно від того, що я добре усвідомлювала: жодний сільський хлопець на мене не гляне. Мені це нібито байдуже, тим більше, що в мене є Фелікс, але все–таки… Я була сліпа – і цим сказано все. Але я про це тут–таки забувала, бо дівчатам якось ніби й байдуже було до моєї фізичної вади. Ми йшли собі до клубу, а іноді… а іноді ішли до котроїсь з дівчат. А там вже сідали за хатою та й співали – аж луна по селу йшла. А надто Зіна. От мала гарний голос і слух також. Ото ми вже душу собі відводили. А вечори літні в селі тихі, м’які, а пісні тоді співаються наймелодійніші, найкращі.
– Дівують дівчата, – зітхали поміж собою наші матері.
– Пора їхня прийшла. А колись і ми…
– Гай–гай! Де то вже наше? Минулося, відшуміло, як і не було.
А вечір спадав на землю, голубливо обіймав за плечі, сіяв росу…