І тут підійшли вони до мудрого дерева, де на них з нетерпінням чекали. Спершу була безмежна радість. Раділи з перемоги. Дякували мудрому дереву, дякували одне одному. А потім почалися сльози. Плакала Настуня, бо ні за що не хотіла розлучатися з Іваном.
– Я поїду з вами, – говорила крізь сльози дівчина.
– Та зрозумій ти, – переконував Сидір, – кінь у нас один. Тобто… – Сидору стало ніяково, що він заговорив про коня при Настуні. Та того ніхто не помітив.
– Я пішки піду, – плакала дівчина.
– Поживи у чаклуновій оселі, – умовляли її Сидір з Іваном.
– Та ні за що! Ні однієї хвилиночки!
– З нами тобі не можна. І треба тобі тут нас чекати, щоб ми тебе потім знову не шукали. Тут ти будеш у безпеці, всі лісові мешканці будуть з тобою.
Настуня мусила змиритися. І хлопці вирушили в дорогу.
Дорога була довга і трудна. Підбилися в коня ноги, зазнали обидва холоду і голоду. Мали ще чимало всіляких пригод. Та не про те сьогодні мова.
От дісталися вони нарешті до тих розлогих степів, по котрих чумаки з Криму сіль везуть.
Сонце тут смажить, ніби на гарячу пательню потрапили, – ні тобі хмариночки!
– Ой, брате, пропадемо ми тут, – благально сказав зморений вкрай Іван.
– Назад вороття нема, – відповів Сидір. – А ти, брате, про Настуню свою думай. Ти ж любиш її?
– Ой, люблю!
– То терпи. Вони ж там на нас чекають.
– То дай же хоч води напитися.
– І води не дам. Хіба що трохи, губи змочити. Напоїмо Мавку, а решту – самі!
Сидір і сам ледве здобувся на голос. Змочили губи – і рушили далі. Аж тут десь опівдні, саме, коли сонце вже їх, здається, досмажувало, з’явилася дівчина. Вона йшла їм назустріч. Та гарна ж, у вінку з польових квітів. Квіти свіжі, ніби щойно зірвані, ніби і сонце їх не пекло. Дівчина йшла прямісінько до них. Хлопці і про спрагу забули. А дівчина чинно привіталася і попросила, звертаючись до Сидора:
– А чи не маєш ти, козаче, часом води напитися?
– Є у нас вода, пригощайся, красуне!
І подав їй Сидір флягу з водою. Дівчина відпила трохи, а решту вилила коневі під ноги. Сидір з Іваном остовпіли, а дівчина зареготала:
– Що? Жаль води?
А Сидір поспішно:
– Ні, красуне, не жаль.
– Знаю, знаю, що мене шукаєте, і знаю, для чого.
– Допоможи нам, коли твоя ласка.
– Авжеж допоможу. Ви ж мені і води не пошкодували. Повертайтесь до мудрого дерева. Відміряйте від дерева три кроки і копайте криницю. Вода в тій криниці буде цілюща і благодатна. Нап’ється хворий – одужає, нап’ється немічний – міцнішим стане, нап’ється сильний – сили йому примножаться. І зніме та вода всі злі чари та наговори.
А за ваші добрі серця скорочу я вам дорогу. Так що не жалійте води – незабаром матимете її вдосталь. А зараз… – І вона вирвала квітку із свого вінка і подала Сидорові. – Візьми цю квітку і обоє закрийте очі.
Квітка була в руці у Сидора, друзі закрили очі, лише на мить закрили, ще у вухах дзвенів чарівний голос степової Мавки, а вже були вони у своєму лісі біля мудрого дерева. Ніхто не сподівався, що повернуться вони так швидко.
Напившись досхочу джерельної води та добре відпочивши, взявся Сидір за роботу – криницю копати. Недовго і копав – як благодатне джерело забило. Наповнилась Сидорова криниця цілющою водою, і всі, хто того хотів, могли пити її, вмиватися нею. Напився кінь – парубком-красенем став, напилася сарна – стала прегарною чорнявкою з довгою косою. А пташина мала пити не стала:
– Полечу перше й оповіщу всіх мешканців лісу. Бо як вони знатимуть? А вже потім …
І полетіла. І, випереджаючи її, линула радісна пісня про цілющу воду з криниці, що викопана чумаком Сидором біля мудрого дерева.
Приходили, прибігали, прилітали звірі і птахи. Вони пили цілющу воду і ставали людьми – спадали з них злі чари.
Скільки ж їх, врятованих! І всі вони дякували чумакові Сидору. А Сидір сказав:
– Не мені дякуйте, а всім: і мудрому дереву, і сарні … – і запнувся, – Галі, і Іванові, і маленькій пташині …
Повів очима, шукаючи пташку, та її не було. Вродлива невеличка блакитноока дівчина посміхалася до чумака:
– Ось де я!
І Сидір також посміхнувся.
– А ще дякуймо Мавці степовій, що нарадила нам цю криницю викопати.
Сидір підійшов до криниці і кинув у воду квітку з вінка степової Мавки:
– Хай твоя квітка ніколи не в’яне!
– Я чую тебе, – долинув здалеку ніжний дівочий голос.
– Невже із степів її голос долинув аж до нас? – здивувався Сидір.
І почув далекий загадковий дівочий сміх.
Та раптом зашумів вітер-верховинець, листя з дерев посипалося, крони понахилялися. І на галяву просто згори опустився зелений трон, уміло змайстрований з гілок і заквітчаний усіляким лісовим зіллям.
– Лісовий цар, – загуло довкола.
На троні сидів невеличкий зелений чоловічок. На голові в нього була корона з дубового листя. Всі схилилися перед ним. Лише чумак Сидір стояв собі та й спокійненько розглядав лісового царя.
– А ти, чумаче, чому переді мною не схилиш свою горду голову? – озвався після привітання цар до Сидора.
– Бо не чув ще нічого про твої вчинки, царю, і не знаю, чи добрі вони, чи злі.
– Я дбаю про всі ліси на землі, про всі дерева, кущі, зілля, про всю живність. Я слідкую, щоб усе росло і цвіло в свій час, щоб усі законів лісових дотримувалися.
– Тоді я схиляюсь перед тобою, царю, – і Сидір вклонився цареві. – Але дозволь запитати тебе, як же так сталося, що допустив ти в свої володіння злого чаклуна?
– Скажу. Щоб цінувалося добро, мусить бути і зло. Боротьба із злом гартує і єднає всіх.
– Ні вже, царю, придумай щось краще для єднання. На те ти й цар, – сказав Сидір.
– Гаразд. А тепер скажи мені, Сидоре, як я маю тебе нагородити за те все, що ти зробив?
– Коли твоя ласка, – сказав Сидір, – то я б хотів мати коня, бо без коня мені не добратися додому.
Цар плеснув у долоні – і на галяві з’явився кінь: грива – як жар, копита – місяцем підковані. Подякував Сидір за такий дарунок.
– Проси ще. Що хочеш, проси, – сказав цар.
– А мені більше нічого не треба. Силу маю, руки вмілі, захочу – все матиму.
– Гордий ти, чумаче. Та я все ж нагороджу тебе. На ось тобі батіг. Кого вдариш ним – покірним тобі стане: чи то звір, чи людина.
– От дякую тобі, царю. Для дружини моєї це те, що треба.
– Ну-ну, це не для жінок.
– Та я легенько, люблячи, щоб розумнішою була.
Усі засміялися.
– А ще… На ось тобі гаманець, котрий ніколи не буде порожнім, скільки б ти з нього не брав. А ще… Перстень. Бо яка ж казка без чарівного персня? Як сутужно тобі буде, поверни камінчик на ньому – і я до тебе на допомогу прийду.
Подякував Сидір цареві, поклонився на чотири боки, сів на свого коня та й поїхав додому. А в лісі ще довго тривало свято. І всю ніч там соловейки співали, хоч їм і не час був співати, бо літо стояло у розпалі.
Чарівний перстень,
або Як дід Мусій у казку ходив
Жив собі рибалка, молодий та гожий. Про вроду його казали, що такого
і в казці не зустрінеш. А ще той рибалка грав на флейті, та так, що
аж подих німів. Сидить бува на березі, рибу ловить. Та як заграє на своїй флейті, то позад нього хороводи дівчат збираються, а в морі риба витанцьовує.
Та сього дня якось йому не до флейти було. Сидів рибалка на березі моря і ловив рибу. Та щось не дуже-то йому таланило. Закинув невід раз – нічого не зловив, закинув удруге – витягнув дві маленькі рибини. Подивився – а вони геть-таки маленькі. Сплюнув рибалка та кинув їх у море. Закинув він невід втретє… ви вже чекаєте, що він витягне золоту рибку? Ні, не вгадали. Він витягнув якусь річ. Спершу навіть не міг зрозуміти, що це таке. Очистив свій здобуток від водоростей та дрібних раковин і… побачив маленьку, очевидно, дуже коштовну скриньку. Поморочився, поки відчинив її, і – завмер. Ніби світло дивовижне вдарило йому в очі – аж заплющив їх рибалка. А коли знову відкрив, то побачив перстень небаченої краси. Він ніколи не бачив чогось подібного. Особливо камінчик – здавалося, що це клаптик сонця горів у його руках.
– От так дива, – сказав сам до себе рибалка. – Гарний подарунок моїй жінці буде. От зрадіє.
А треба вам знати, що жінка того рибалки красуня була. Окрім того, добра, лагідна та й господиня неабияка. І жили вони неподалік. Біля самого моря була їхня оселя, то він зараз-таки пішов додому.
– Дивись-но, жінко, що я тобі зловив, – похвалився рибалка ще з порога.
Жінка ще не оцінила його “вилов”, а тому сказала:
– Я не знаю, що ти там зловив, але риби, бачу, немає…
Та й замовкла, бо рибалка відчинив скриньку, і вона побачила перстень.
– Диво, – тільки й спромоглася вона сказати. – Звідки це?
– З моря виловив.
І почав розповідати. Але вона вже його не чула: вона роздивлялася перстень. Ну що б ви зробили на її місці? Ну звичайно ж! Поміряли! Тільки вона одягнула перстень на палець, як перед нею, наче з-під землі, стали три статних парубки.
– Що накажете? – дружно запитали вони.
– Ой, – зойкнула жінка, – а що можна? – розгубилася.
– Все, що захочете. Перстень чарівний, – відповіли хлопці.
– А чого ж я хочу? Чого ж найбільше? Суконь! Найгарніших… П’ять… Ні! Десять суконь і … – але хлопці вже зникли.
– Ой, дурепа ж я ! Та ж треба було золота! – І жінка гірко заплакала.
– Заспокойся, – сказав чоловік, відчиняючи шафу, – дивись краще, яке диво тут висить.
Жінка подивилась – і очам своїм не повірила: у неї в шафі висіло десять розкішних суконь. Мабуть, і королеви таких не носили. Забувши про все на світі, вона почала їх приміряти. Всі були їй до лиця, як на неї шиті. А коли вже в кожній покрасувалася перед дзеркалом, мовила:
– А все-таки треба було золота.
– Дивна ти жінка, – сказав рибалка якось сумно.
– Перстень же у тебе. Загадай нове бажання.
– А й справді, – зраділа та. Зняла з пальця перстень і знову його вдягнула. Ті ж хлопці знову стали перед нею.
– Золота! – гукнула жінка, не давши їм відкрити рота.
– Скільки? – спитали хлопці.
– Багато!
– Ми не зрозуміли. Скільки?
– Кілограм… Ні, пуд…
– Жінко, вгамуйся, – попросив чоловік.
– Відчепись, – відмахнулася від нього і знов почала знімати перстень з пальця, щоб знову ж таки одягнути і загадати нове бажання.
– Замок! Королівський замок, – гукала несамовито жінка.
І вже замість їхньої простої оселі височить пишний королівський замок.
А жінка все вигукує та й вигукує:
– Хочу бути королевою!
І вже стоїть королівський трон, а на троні сидить красуня-королева. А кругом слуги бігають, метушаться. Лише рибалка стоїть у старенькій одежині, отак, як прийшов з риболовлі.
Жінчин погляд ковзнув по ньому:
– Ти ще тут, – крикнула вона. – Хіба ти не бачиш, що найгірший мій слуга елегантніший за тебе?
– Жінко, – благав рибалка, – я ж твій чоловік!
– Не смій! Не смій нікому про це говорити! Іди краще звідси, а то оберну тебе на якусь звірину. А що, може, й справді для забави обернути тебе, скажімо, на носорога? – І вона злісно засміялась.
Пішов бідолашний рибалка, сів над морем і зажурився. В одну мить він позбувся всього: і дружини, і свого дому. І як йому далі жити? Отак сидів і журився. Хтозна, скільки часу пройшло.
Аж іде старий сивий дід. Здивувався він, побачивши рибалку, сумного такого, що, здавалося, останні хвилини у його житті спливають. Старий підійшов ближче і спитав:
– Скажи, чоловіче добрий, чого ти такий сумний? Яке лихо тебе спіткало? Може, чим допоможу, чи щось пораджу.