І вийшла сарна. Вона стояла неподалік і слухала. З очей її котилися сльози, справжні людські сльози.

–  Чого ж ти плачеш, голубонько? – запитав Сидір.

–  Ой, не ятри мою душу. Краще скажи, для чого кликав? Адже кликав?

–  Кликав.

І розказав Сидір про свій задум.

–  Це ти добре придумав. Я покажу тобі дерево, що квітне круглий рік, що має смачні і поживні плоди, а в тих плодах – ці коштовні насінинки.

–  А чаклун про це дерево знає?

–  Ні. Воно росте в іншому лісі. То не його володіння.

–  Це добре. Тоді ходімо.

–  А скажи мені, як ти заставиш ту нечисть проковтнути хоча б по насінинці?

–  Ну, про це не турбуйся. Я ж чумак, а чумаки, знаєш…

–  Та знаю…

І Галя знову заплакала.

–  Не плач. Ходімо. І знай, якщо треба, то я й самого чорта одурю.

Дорога була далека. Всі потомилися, та таки дісталися до того дерева, що як жар горіло своїм яскравим цвітом. На одній гілці – цвіт, а на іншій – плід.

–  Дякую тобі, добре дерево. Та ще дай нам трохи жовтого протичаклунського насіння. І вибач, їстимуть його на цей раз зловмисники. Та це лише для того, щоб подолати їх.

–  Добре чиниш. Щасти тобі.

Ледве на ранок повернулися вони до двору, втомлені і забрьохані. Та відпочивати було вже ніколи: господар уже не спав.

–  Де це ти швендяв усю ніч? – накинувся він на Сидора.

–  Та в лісі заблукав. Ледве вибрався.

Це було дуже схоже на правду.

–  Ти знаєш, що тебе ще сьогодні робота чекає?

–  Та знаю.

–  То ходімо – покажу.

Прийшли на узгірок. Там була вкопана в землю величезна бочка. Господар хитро так примружився:

–  Оце до вечора наповни її водою. Гляди ж мені, не ледачкуй.

Та й пішов собі геть. Обійшов Сидір навколо бочки. Кінь його тут-таки травичку пощипує.

–  Де ж тут заковика? – задумався Сидір. – Якщо б все було так просто, то і роботи мені такої не дав би.

Аж тут пташина на гілці защебетала, промовляючи:

– Бочка без дна. Бочка без дна. Скільки би ти в неї не лив води, вона ніколи не наповниться. Вода з неї витікає струмком, он там, у долині.

–  Ах, ти, пройдисвіте, – вилаявся спересердя Сидір.

–  Покажи мені те місце, де вода  витікає, – звернувся він до пташки.

І пташка полетіла, а Сидір пішов за нею. Незабаром він усе зрозумів: бочка була вкопана в землю, і вода мала вихід і спокійнісінько витікала.

–  Так, – сказав Сидір. – Доведеться полагодити кляту бочку.

І він почав тягати важке каміння, колоди, щоб загородити витік. Підпряг до роботи і коня. Працювали довго і вперто. Аж потім Іван зітхнув:

–  Нічого не вийде, треба нашу гать ущільнити, бо вода однак витікатиме.

–  Так, – погодився Сидір, – але у нас нічим, ну, хоча б глини. Але ж нема.

–  Я спробую вам допомогти, – прощебетала пташечка. – Чекайте мене тут.

І вона полетіла.

–  Що ж вона може? – розмірковував Сидір.

–  Певно, щось може, – сказав Іван.

Не встигли вони договорити, як у небі, наче хмара дивовижна з’явилася.

–  Ластівки, – сказав Сидір.

Так, тьма ластівок. Вони прилетіли їм на допомогу. Пташки заклопотано літали і старанно замуровували кожну щілинку, навіть щонайменшу.

Сонце вже пекло по-полудневому, як пташина робота була скінчена. Тепер взявся до роботи Сидір, бо бочка була ще порожня. Та це вже були дрібниці. Щиро подякував Сидір своїм помічникам, бо що б він і справді без них робив.

Добре довелося Сидору лоба загріти, бо клята бочка була таки велика. Але тішило те, що вода з неї тепер не витікала, і бочка поступово наповнювалася.

Сонце вже хилилося до вечора, коли Сидір вилив останнє відро і сів нарешті трохи відпочити.

Аж тут і господар не забарився і відразу накинувся на Сидора:

–  Ти чого тут розсівся? Хіба роботу зробив, що відпочиваєш?

–  Та зробив.

– Як?

Господар не повірив і заглянув у бочку: вона була повна. Він не вірив сам собі. Стояв і спантеличено дивився на Сидора. Сидір усміхнувся.

–  Я думав, ти і справді добрий господар, а ти – так собі, тьху.

–  Що ти мелеш!

–  Та хіба буде у доброго господаря така дірява бочка, як у тебе? Довелося лагодити.

Господар понуро стояв і мовчав.

–  Ну, все, – сказав Сидір, – я три дні прослужив. Тепер мені належить платня.

–  Зараз одержиш, – зі злістю мовив чаклун і почав чаклувати. А Сидір стоїть собі і посміхається. А потім і каже:

–  Даремно стараєшся. Нічого у тебе не вийде.

Чаклун би і не слухав Сидора, та в нього і справді нічого не виходило. І він ніби зм’як, зменшився і на виду змінився.

–  Скажи мені, Сидоре, – звернувся ніби лагідно господар. – От ти ніби простий чоловік, а насправді ж воно не так. Ти обійшов уісі мої хитрощі. Як це тобі вдалося? Відкрий мені свою таємницю.

–  Е, – сказав Сидір, – умови у нас такої не було. Ти ж мені свої таємниці не відкриваєш.

–  Та в мене і таємниць нема. Ти вже знаєш, що я – чаклун. То це вже й не таємниця. А от ти … І не чаклун ніби, а не можна тебе ні розгадати, ні подолати.

–  Та я з чумаків – у тому вся розгадка.

–  Е, ні, не тільки в тому. Знав я і чумаків, та ніхто з них не був схожий на тебе.

–  Ну, гаразд, – ніби повагавшись, сказав Сидір. – Я відкрию тобі свою таємницю. Та за це я в тебе нагороду попрошу.

–  Проси, що хочеш. Я згідний. Бо вже мене дуже цікавість розбирає.

–  Сидить у тебе в темниці дівчина Настуня.

–  Сидить, клята. То й що?

–  Випусти її.

–  Ти що, з глузду з’їхав? Та я її краще в сарну оберну.

–  Як хочеш. Тоді моя таємниця при мені і залишиться. А вона б тебе могла зацікавити. Ну що тобі з того, коли ще одна сарна по лісу бігатиме? А таємниця …

–  Ні, вона вперта, і я мушу її в сарну обернути.

–  І не обернеш!

–  Оберну!

–  Давай так: якщо ти Настуню не обернеш в сарну, то віддаєш її мені. А я тобі за те таємницю свою розкажу. Згода?

–  Згода. Але ти програв, бо оберну я її в сарну.

Привели Настуню. Вона й справді була гарна, але сумна і бліда. Довгі коси спадали до пояса, брівки чорненькі, наче намальовані, а очі – великі та карі, а в них смуток і по сльозі в кожному. Глянув на неї чаклун – і ніби скам’янів. Та недовго отак постоявши, сказав:

–  Востаннє тебе прошу: виходь за мене заміж. Багатою тебе зроблю, найбагатшою в світі.

Кінь несамовито рив копитами землю.

–  Не піду я за тебе, сказала ж, – тихо відповіла дівчина.

–  Жаль мені, але доведеться тоді обернути тебе на сарну.

–  Та що вже хочеш зі мною роби.

І чаклун почав чаклувати. Так ретельно він уже давно не чаклував. Та марно: нічого в нього не виходило. Тоді гукнув він спересердя:

–  То забирай її з очей моїх! Тільки скоріше, поки я не передумав.

–  Сідай, дівчино, на он того коня і нічого не бійся, – сказав Сидір до Насті. – Кінь той знає, куди тебе везти.

А коневі шепнув:

–  До мудрого дерева.

Кінь мотнув головою: ні, мовляв.

–  Не сперечайся, – сказав тихо Сидір, – роби, як велю. Рятуй дівчину. І чекай там на мене.

Дівчина сіла на коня, і кінь поніс її швидко і прудко до мудрого дерева, далі від володінь злого чаклуна.

–  А тепер розказуй мені свою таємницю, – втомлено опустився на землю чаклун.

–  Тепер розкажу… Є у мене такі насінинки, що роблять людину мудрою.

–  Давай, давай їх мені! Скоріше! Хочу бути наймудрішим!

–  Добре, – сказав Сидір. – Але ж і синів своїх поклич, і дракона, і ще хто там у тебе є.

–  Ні, я один хочу бути розумний, найрозумніший.

–  То добре. Але ж, уяви собі, як тобі буде важко щось робити, коли довкола тебе будуть самі дурні. Навіть поговорити про щось розумне ні з ким буде. Загинеш з нудьги. А тепер уяви собі, які загадки зможе загадувати твій дракон, якщо він буде ще мудріший.

–  Це правда, але тоді так: вони нехай будуть розумні, а я – найрозумніший.

–  Ну, гаразд, – погодився Сидір, – клич їх.

Чаклун свиснув, та так, що з дерев листя посипалося. До них тут-таки з’явилися його сини, дракон, що знову був із шістьма головами, і ще якесь гаддя. Сидір дістав протичаклунські насінинки.

–  Але спершу ти, – сказав чаклун до Сидора, – щоб ти нам часом якоїсь пакості не дав.

–  Із задоволенням, – сказав Сидір, ковтаючи насінинку.

–  А тепер – усім! А мені найбільше.

Сидір ходив поміж отою осоружною нечистю і в кожну пащу кидав по насінинці. Він лише пильнував, щоб нікого не пропустити. Решту ж насінин проковтнув сам чаклун.

–  Ти знаєш, – сказав він Сидору, – я так і відчуваю, як збільшується мій розум.

–  От і добре, – усміхнувся Сидір. – То може ти все-таки заплатиш за мою роботу?

–  Е, – сказав чаклун, – то це треба було б, щоб я геть дурним був, щоб живим пустив тебе звідси. Я один маю бути найрозумнішим. Хапайте його!

Але Сидір був напоготові. Він вихопив свою шаблю, що з нею в дорозі не розлучався. Всі злякано зупинилися. Сидір звернувся до повзучого змія – одного з синів чаклуна. Він добре пам’ятав, що казала йому сарна.

–  От ти, приміром, хто? Ящірка ти, от хто!

І диво, – той і справді став ящіркою і заховався в траві.

–  А ти хто? – звернувся Сидір до летючого змія. – Ти всього-на-всього жук, справжнісінький жук.

І той справді став жуком і сів на листочку.

–  А ти? – звернувся до змія, що дихав полум’ям. Ти – світляк, світитимеш вечором у темряві – хоч така користь з тебе буде… А ти? – звернувся Сидір до дракона. – Я ж тобі вже казав, що ти – павук. Павук і є.

І дракон відразу ж став павуком.

Чаклун з усіх сил махав руками, чаклував, щоб повернути своїм підданим їх попередній вигляд, але в нього нічого не виходило.

Тоді він упав перед Сидором навколішки:

–  Не губи мене, Сидоре! Буду тобі за побратима. То ми з тобою…

–  Цить, капосний! Не було такого і не буде, щоб чумак з нечистим братався. Але от… Що мені з тобою робити? Ти… мухомор – ось ти хто! І шапочка у тебе яскрава, щоб здалеку видно було.

І тут-таки перед очима у Сидора ніби щойно виріс яскравий мухомор. Сидір обійшов його гидливо, підійшов до бочки, що була заповнена водою, умився і сів відпочивати. Та не сиділося йому тут, де щойно він подолав зло. І Сидір пішов до чаклунової господи.

–  Золота його мені не треба, хоча й заборгував мені господар за службу. Візьму лише фляги для води та харчів трохи. От і все.

І пішов, не зачинивши воріт за собою. А для чого? Вийшов Сидір на знайому галявину і заспівав, та так лунко і розкотисто, що, певно, і в сусідньому лісі чутно було:

Ой, вийди, вийди,

Серденько, Галю…

Не доспівав він і рядочка, як сарна вже тут стояла.

–  Я була тут неподалік, – сказала вона, – і все бачила.  А що тепер?

Вона була в тривозі.

–  А тепер, Галю, веди мене до мудрого дерева, бо я сам далебі дорогу не знайду.

І вони пішли. Сидір ішов легко, немов не він сьогодні так натрудився. А сарна йшла понуро, опустивши голову.

–  Ти чому така сумна? – нарешті звернув увагу на неї Сидір.

–  Та… – і звела очі, повні сліз.

–  Чи не рада, що ми всю нечисть понищили?

–  Рада, ще й як рада!

–  Щось не видно.

–  Та я журюся не про те.

–  А про що ти журишся, ясочко?

–  Та журюся, що сарною, мабуть, на світі проживу весь свій вік.

–  Та ти що! – сполохався Сидір. – Хіба ти мені не віриш? Чи Івану не віриш? Та ми ж ідемо шукати степову Мавку, а вона вже нам підкаже, як вас розчаклувати.

–  А як не підкаже? А як не знайдете? А як забудете про нас?

–  Е, дівчино, не знаєш ти чумака Сидора. Чекайте нас, ми повернемося.