– Не продаєш, то я й так заберу, ти мені заборгував.
– Та немає в мене перед вами ніяких боргів.
– Нема, то будуть.
Та й наказав слугам зловити козеня. Благали діти, аж плакали, і дружина просила – не помогло. Забрав пан козеня.
– Не журися, – заспокоювала жінка чоловіка, – як прийшло, так і пішло.
– Ой, жінко, – каже Сидір, – чує моє серце, що без твого язика тут не обійшлося.
Полягали спати. Не спить Сидір: все за козеня думає. Аж чує, щось під вікном тихенько замекало. Вибіг він з хати – аж козеня стоїть, від холоду трясеться.
– Сховай, – каже, – мене. А то завтра пан прийде мене шукати. Як знайде, то й забере.
– Куди ж я тебе сховаю? Панські слуги такі пронирливі: вони скрізь шукатимуть.
– Стану я тополиною. А ти посади мене біля свого двору, та не забудь кожного дня підливати.
Посадив Сидір тополину та й спати пішов. А жінка пита спросоння:
– А що, Сидоре, щось ніби мекнуло під нашими вікнами?
– Спи, це тобі наснилося.
На ранок пан і справді прийшов козеня шукати. Шукали слуги, шукали – не знайшли.
– Вмів узяти – треба було вміти ще й тримати, – сміявся Сидір.
Так і пішли ні з чим.
А Сидір кожного дня тополину свою підливає, лагідно з нею розмовляє. Спостерегла те жінка та й питає:
– А що це там за деревина біля нашого двору росте?
– Так… Тополина собі.
– А чому я її раніше не бачила?
– Не знаю. Уваги, мабуть, просто не звернула.
– А чому ти її підливаєш щодня?
– Щоб не засохла. Хай росте собі.
– Е, Сидоре, тут щось не те. Давай краще ми її зрубаємо та й спалимо.
– І чого, жінко, ти така навісна? – розсердився Сидір. – Козеня тобі заважало, і ця безмовна деревина – також.
– Бо користі від неї ніякої нема. Один лише затінок.
– Ні, вже як собі хочеш, а тополину цю я зрубати не дам.
Вичекала жінка слушну годину, коли Сидір у поле поїхав, взяла сокиру та й зрубала тополину. Порубала вона її на шматки і в печі спалила. Приїхав Сидір з поля – а деревини нема. Здогадався він, що сталося лихо.
– Що ти, вража жінко, наробила? Нащо ти тополину спалила?
– Спалила – от і все.
Засумував Сидір. Вибрав він попіл, пішов у садок та й закопав його в землю, а сам став і гірко заплакав:
– Прости мені, мій товаришу, не зберіг я тебе.
Аж гульк – а перед ним козеня скаче, живісіньке! Зрадів Сидір.
– Ну, – каже, – друже мій, тепер у нас з тобою одне залишилося: обертайся ти конем – та й помандруємо світ за очі. А то клята баба нас обох зі світу зведе.
Як вирішили, так і зробили. Зібрав Сидір харчів у торбу і сказав до дружини:
– Не вміла ти, жінко, мене шанувати і до моїх порад дослухатися, то залишайся здорова: їду я світ за очі. Поживеш сама – дізнаєшся, по чім ківш лиха, то й може порозумнішаєш.
Сказав отак Сидір, сів на свого коня та й поїхав. Їде собі, з конем своїм розмовляє. Їде день, їде другий. На третій день опинився він у негустому лісі.
Якось по-особливому гарно було тут. Сонце просвічувало між деревами. Дерева кидали свої тіні, і вони здавалися живими, немов би жили окремо від дерев.
– Отут і спочинемо, – сказав Сидір.
Не встигли вони і по шматку хліба з’їсти, коли йде якийсь пан. Іде собі, ніби прямісінько до Сидора:
– Здоров був, чоловіче добрий.
– І ти здоров будь.
– А чого це ти по світу без діла вештаєшся?
– А хіба цей світ тобі належить, що й повештатись по ньому не можна?
– Та можна. Але ти краще от що: наймайся до мене на роботу.
– А яка ж у тебе робота? – запитав Сидір.
– Як для тебе, то якраз підходяща. Розумієш, є у мене три сини. Норовисті хлопці. Шукаю я їм наставника. Як витримаєш з ними три дні, виконуватимеш усе те, що тобі загадаю, нагороду дістанеш, а коли ні, то… то візьму я тоді твого
коня.
– Е, ні, – сказав Сидір, – на таке я не пристаю. Бо що я вартий без коня? Краще тоді відразу голову мені зітнеш.
– То й згода. Як я твою голову зітну, то й так кінь мені дістанеться. А ти які умови ставиш?
– Ет, які там умови! Миску каші та й кусник хліба. Але коню, щоб гарне стійло і харч, щоб добрий був.
– Е, то ти за свого коня більше журишся, ніж за самого себе, – хитро примружився пан. – Ну, то й пішли – тут недалеко.
Не зважив Сидір на коня. А той якось сумно плентався, понуривши голову.
Прийшли. Широкий двір просто серед лісу. Простора оселя. Увійшли в оселю. Тут тільки Сидір зрозумів, куди він потрапив. І йому стало лячно.
– Ось мої три сини, – гордо сказав господар.
І Сидір побачив трьох велетенських зміїв, у кожного з них по три голови. Один змій – повзучий, другий змій – летючий, а третій змій – полум’ям дихає. Усміхнувся господар:
– Ну, як тобі мої хлопці?
А Сидір йому:
– Хлопці, як хлопці: нічого особливого.
І змії від тих слів, ніби якось поменшали.
– І тобі не страшно? – здивувався господар.
– У страху очі великі. А в мене ж звичайні.
– Ходімо, я покажу тобі, де ти спатимеш.
– Та, що там, – відмахнувся Сидір, – де мій кінь, там і я.
– Не гоже, щоб наставник моїх синів та спав на конюшні.
– Та я чоловік простий, звик уже з конем одною попоною накриватися. І розуму від того, уявіть собі, не меншає.
Було видно, що господар з того був не дуже втішений. От настала ніч, всі поснули. Не спить лише Сидір та кінь його.
– Ех, вляпалися ми з тобою, – сумно сказав Сидір.
– Ще й як! – погодився кінь. – Чому ти на службу став, мене не спитавши?
– Та як же я мав тебе питати, коли ми були не самі?
– Воно то так… Але це і є той чаклун, що обернув мене на коня. Тільки й того, що можу іншу подобу приймати.
– А за що він так тебе?
– О, то довга історія.
– А коротко можна?
– Та можна, чом би й ні! Був я собі хлопцем, от, скажімо, як і ти. Та була в мене дівчина – гарна, як зоря вранішня. На моє лихо зайшли ми з нею у цей ліс і сподобалася вона злому чаклунові. От і…
– Отуди к бісу! Якого ж ти лиха завіз мене сюди, якщо ти знав?
– Винюся, брате, винен. Але так захотілося на свою зіроньку хоч краєм ока глянути.
– Розумію тебе, ще й як розумію… А де ж вона, твоя дівчина? І чому ми її ще й досі не бачили?
– Він її у темниці держить. Он чуєш, співає …
І справді, почулася тиха дівоча пісня. Голос був предивний. Від тієї пісні, здається, зорі плакали, і роса падала на землю і ліс.
Якби мені полинути
За високу гору,
Якби мені та й почути
Милого розмову.
Нема мого миленького.
Нема та й не буде.
Ізв’ялили моє серце
Чужі лихі люди.
Кінь тихо заіржав. Раптом почувся гнівний голос господаря:
– Зараз же перестань! Спати по ночах не даєш!
– Вже мені і поспівати не можна?
– Не можна. Виходь за мене заміж – то й будеш співати, скільки заманеться.
– Не вийду я за тебе, не вийду! – У голосі дівчини розпука й сльози. – Ось прийде мій Іванко і визволить мене.
– Аякже! Чекай! Його вже і в живих нема.
– Ні, він є, і чує моє серце, що він десь зовсім близько.
– От клята дівка!
І почувся посвист батога, і удар, і легкий зойк.
– Не можу! – тихо зітхнув кінь, що відтепер для Сидора мав ім’я Іванко.
Раптом відчинилися двері і вбіг розлючений господар. Він почав несамовито шмагати коня батогом.
– Е, ні, господарю, – прискочив до нього Сидір, – такої умови у нас не було.
Той різко розвернувся і пішов геть.
– Що робити будемо? – тихо спитав Сидір.
– Не знаю, брате, – відповів Іван, – знаю лише одне: я не піду звідси, доки не звільню її, або ж не загину. От жаль мені лише, що й тебе в цю халепу втягнув.
– Не жалкуй, брате. Вдвох воно легше, ніж одному.
Вранці повів Сидір свого коня напувати. Аж бачить – на дереві сільце, а в тому сільці пташка заплуталася.
– Зараз я тебе звільню, бідолашна, – сказав Сидір і обережно вивільнив пташку. А та пурхнула на вищу гілку та й заспівала. Та так, що Сидір з Іванком і слова розібрати могли.
– Ой, знаю я вашу біду, та допомогти вам не можу. Та чим, можу, допоможу. Ось нате вам по три насінинки: одна порятує вас від зміїної отрути, друга – від полум’я, а третя – від сили злих чаклувань. – Кинула пташка ці насінини та й полетіла собі.
А Сидір з Іванком ще трохи постояли, зачудовано дивлячись їй услід, та й повернулися до двору. Господар уже на них чекав. Думав – утекли.
– Поїдеш із синами в поле. То гляди мені, за хлопцями наглядай, але й сам не ледачкуй.
Поле було серед лісу. Змій, що полум’ям дихав, дихнув – і спалив увесь бур’ян і деревця, що насіялися на полі. Змій повзучий проповз полем – тай зорав усю нивку. А змій летючий пролетів над полем, засіваючи його насінням. От і впорались. Сидір аж подивувався, як це у них вправно вийшло.
– А тепер ти на своєму коні води навози та полий нивку, бо щось дощу давно не було, земля суха.
– Ще б не суха, – зауважив Сидір, – не треба було її своїм полум’ям так палити.
– Чи ви чули, хлопці? Що це за комариний писк?
– Провчимо його?
– Провчимо.
– Хто візьметься?
– Та я, – зголосився повзучий змій. Та й кинувся на Сидора з конем. Ужалив одного, вжалив другого – а ті й нічого: стоять собі.
– Що за дивина? – здивувалися змії.
– Дай-но я, – сказав той змій, що полум’ям дихає.
Дихнув раз – нічого, дихнув удруге – нічого. Дихнув утретє – а ті стоять собі.