Казка діда Карпа

Маленька Тетянка з самого ранку все смикала та й смикала маму:
розкажи та й розкажи казку. А мамі ніколи – робота: треба біля худоби
порати, їсти зварити та й на город іти, а то бур’яном усе позаростало. А дівчина своє:

– Ну, мамо, одну казочку! Ну, будь ласка!

Ну що тут робити? Та мама таки придумала:

–  Ти от що, донечко, біжи до діда Карпа. Він мудрий і геть усі казки знає: і ті, що в дитинстві розповідали, і ті, що потім читав, – усі запам’ятав. А вже нових скільки? І де він їх тільки бере?

От пішла Тетянка до діда Карпа. Він сидів під хатою на ослінчику і щось витісував. Дівчина до нього:

– Розкажіть, діду, казку!

–  Казку? Тобі страшну, чи смішну?

–  Та… Чи страшну, чи смішну, – аби лиш цікава була.

А треба вам знати, що дід Карпо був не байдужий до дітей і до казок. Отож і зрадів, що Тетянка за казкою до нього прийшла.

–  Сідай зручненько, та слухай гарненько.

Дівчинка вмостилася на маленькому стільчику навпроти діда Карпа, а той і почав:

– Котилася торба

з високого горба.

А в тій торбі сало,

люлька та кресало.

З’їм я кусень сала

та й візьму кресало:

викрешу вогню –

й казочку почну.

Жив та був собі в одному селі парубок. Був ні вбогий, ні багатий, та зате майстер на всі руки, – другого такого і не знайти. Чи скриню молодій для посагу змайструвати, чи ліжко, чи воза полагодити, чи з лози щось виплести, – всі йшли до Степана, знали: краще від нього ніхто не зробить. Робив він і більш тонкі речі. Зробив якусь таку пташку, що вона, мов жива, літала і пісень співала. А одного разу придумав ляльку, яка, взявшись у боки, до танцю йшла. От такий майстер був той Степан.

А ще він був неабиякий музика. У вільний час, або тоді, коли скінчено якусь важливу і складну роботу, або, коли хлопець був уже до краю втомлений, він брав до рук свою сопілку – і лилась дивовижна музика… Підходили люди тихенько, ставали і слухали. І мала та музика чудодійну силу. Від неї ставало кожному краще і легше. От яким був той Степан.

–  Дідуню, а то не ви часом були? – запитала дівчинка, хитренько так на діда поглядаючи. – Ви теж такий майстер, що другого такого нема.

Дід посміхнувся у вуса:

–  Ти слухай і не перебивай. Якщо то і був я, то було це дуже давно. Бо тому майстру років так із двадцять було, а мені вже цілих сімдесят. А до сімдесяти ти ще й рахувати не вмієш.

–  Вмію. Я вже до ста рахувати вмію.

–  Ну, добре, це ми потім перевіримо. А зараз … Чи тобі не цікаво?

–  Ні, дідусю, дуже цікаво. То що той Степан?

–  А сталося так, що проїжджав через те село один чужоземний король. І треба ж такому трапитись, що саме в тому селі зламалося щось у королівському повозі. Почали королівські слуги майстра напитувати.  І напитали, таки ж Степана. Сам король до його господи прийшов: захотілося йому подивитися, як той майстер буде його повіз лагодити. Та й не сидіти ж, справді, королю серед дороги. Степанова мати пригостила короля свіжим молоком від корови і свіжим пахучим хлібом. Король пополуднував і признався: в своєму королівстві нічого подібного не їв і що дуже смачно. А тим часом розглядав усі дива, зроблені руками великого майстра. Особливо сподобалась королю Степанова сопілка. Як заграв на ній Степан сумної, то в короля, хоч він і король, а королі, звісно ж, не плачуть, аж сльози на очі навернулися. А як заграв веселої, то аж у танець повело. Королівські коні – і ті стали копитами перебирати, ніби танцювали.

–  Бачу я, – сказав король, – що ти – великий майстер. Послухай-но, чи не хотів би ти поїхати зі мною в моє королівство?

–  Ні, я зі свого села нікуди не поїду. Тут земля медом пахне.

Наказувати тут король не міг, бо не його то були володіння. Він міг лише вмовляти.

–  Ти у мене будеш жити в палаці, їстимеш всякі пундики, золото матимеш.

–  Вибачай, володарю чужоземний, але, якщо я захочу, то сам собі можу палац збудувати. А щодо пундиків, то ти сам сказав, що молоко з житнім хлібом – смачніше. А щодо золота… Сам подумай: для чого воно мені? Що я з ним
роби­тиму?

Задумався король.

–  Та воно то так… Та от маю я вдома халепу. То хотів би тебе попросити, чи не виручив би ти мене… А ми б тим часом з вашим королем вигідну угоду та й під­писали б…

–  Та виручити я завжди готовий. Тим паче, що справа набирає, так би мовити, державної ваги. А що там у тебе таке?

–  Та, розумієш, є у мене дочка, тобто принцеса. Ще коли вона народилася, одна добра фея подарувала їй золоту прядку. Коли принцеса підросла, то почала на тій прядці срібні нитки прясти, – і це стало її улюбленим заняттям. А тепер прядочка поламалася і ніхто не може її полагодити. Вже яких тільки майстрів не кликали – даремно. Бачу я, що ти б із тією роботою впорався. А то принцеса нудиться, су­
мує, вередує – аж захворіла, бідолашна.

–  А чому вона чим іншим не займеться? – здивувався Степан. – У вас що, немає домашнього господарства?

–  От простота! Так я ж король! А донька ж – принцеса! Яке там господарство!

–  Ну завели б для вашої доні хоча б курей. Це ж так цікаво.

– Нічого ти, бачу, в принцесах не розумієш… Так ти мене виручиш?

–  Та виручити можна. Але потім я мушу повернутися додому.

–  То це вже обов’язково. Ми тебе з почестями і нагородами проведемо.

Хлопець погодився, не довго і збиралися. Степан узяв інструмент, харчів трохи та ще сопілочку свою прихопив.

–  Так ти той… про ту вигідну угоду з нашою державою не забудь, – нагадав хлопець королю.

–  То це вже неодмінно. Негайно міністрів своїх пошлю.

Та й поїхали. Дорога була далека, та коні добрі були, а головне – майстер під рукою. Заскрипіло щось – він і подивиться, і полагодить.

Отак і приїхали у те далеке чужоземне королівство. Всі вийшли зустрічати короля, а він і хвалиться доньці:

–  Ось я тобі майстра привіз – миттю твою прядку полагодить.

–  Пхе, – закопилила губи принцеса, – отой селюк? Полагодить? Гляди, щоб ще гірше не поламав!

–  Припини, дочко. Я бачив його роботу.

І до Степана:

–  Не зважай: звичайні дівочі примхи.

–  Ви мені даруйте, пане королю, але вона у вас просто невихована. Та моя б мама за таке… – Та й запнувся: згадав, що він не вдома.

Принесли прядку. Хлопець довго її розглядав. Річ була цікава, тонкої роботи. Всі по черзі прибігали дивитися, чи ще не полагодив. Нарешті майстрові це набридло, і він наказав прогнати всіх і замкнути двері, щоб йому не заважали. Робота була дуже делікатна, тим і цікава. Не їв Степан і не пив, і нікого до себе не пускав, аж доки не ожила прядка: замуркотіла, закрутилася, виводячи рівну і тоненьку срібну нитку. От тоді відчинив хлопець двері і велів покликати принцесу. То позбігалися всі. Дивилися, дивувалися, майстра хвалили. Навіть принцеса всміхнулася. А потім сказала:

–  Ти тепер житимеш у нас і, якщо прядка ще раз зламається, то ти знову полагодиш її.

–  Ні, принцесо, твій батько обіцяв негайно відпустити мене додому.

–  Що? Ти мені смієш заперечувати?

–  А я не твій підданий, принцесо.

–  Так знай, – тупнула ніжкою королівська донька, – ти житимеш у нас і нікуди не поїдеш! Мало чого наобіцяв тобі мій батько. Буде так, як я захочу.

Принцеса зачинилася у спальні і нікому не відчиняла двері. І на свою улюблену прядку наче й уваги не звертала. Ніхто не розумів, що сталося з принцесою, не могла ж вона справді сказати, що закохалася в того майстра, того селюка, що не був схожий на інших і був такий гарний.

А Степан звернувся до короля: так і так, мовляв, я вас виручив, прядку полагодив, а тепер мені пора додому. Король трішки знітився:

–  Розумієш, принцеса щось дуже розвередувалася: не хоче, щоб ти їхав, – і край. То може б ти погостював у нас ще трохи. Ми з тобою на полювання з’їздимо, бал влаштуємо.

–  Та яке ж полювання влітку? Законом заборонено.

– Та я ж – король. Які закони для короля?

–  Ніяк я не доберу, що у вас за держава. Я думаю, що король в  першу чергу повинен закону дотримуватись.

–  Ні, хлопче, закон – він для підданих. А королю все можна.

Умовив король Степана залишитися ще на якийсь там час. Від полювання хлопець відмовився категорично. Хотів був відмовитись і від запрошення на бал, та подумав, що це буде не дуже ввічливо.

До балу готувалися всі. Були запрошені принци і принцеси із сусідніх королівств, а також усі придворні зі своїми доньками і синами. Всі прибрані, коштовності так і сяють, запропонували і Степану підібрати собі одяг до смаку, та він відмовився. Одягнув свою вишиванку, що матуся йому вишивала, – тай гарно. Всі горді та й пишні, як павичі. А Степан собі ходить, розмовляє з усіма – і байдуже йому, що вони знатні та й багаті. З усіма він ввічливий, привітний, знає кому яке слово сказати. А принцеса тільки на нього і дивиться. Постеріг це Степан і думає собі:

–  Е, справи мої кепські. Не збираюся я до короля в зяті. Треба скоріше тікати, тікати звідси.

От і закінчився бал. Гості декотрі роз’їхались, а декотрі спати пішли. Не спиться Степанові. Взяв він свою сопілку та й вийшов у сад. Ніч тепла, на небі зоряно, а квіти пахощі свої розливають на все довкілля. Гарно тут. Але в його селі ще краще, там пахне матіола, там дівчата і хлопці на вулиці співають. А тут і сміху дівочого не почуєш: неначе ляльки, та й ті від недбалого майстра, бо у нього і ляльки веселі, аж око тішать.

Дістав хлопець свою сопілку – та як заграє, сумно-сумно, аж дерево росу зронило. Аж чує Степан – двері рипнули. Хтось іде, прямісінько до нього. Придивився – принцеса. Хлопець знітився: от халепа! Ще й попаде, що розбудив її. Та принцеса була на диво тиха і привітна. Такою Степан її ще не бачив.

–  Пробач, принцесо, що я збудив тебе.

–  Ні, не збудив, бо я й не спала.

–  Чом не спиться тобі, принцесо? Адже клопотів у тебе ніяких.

–  А в тебе є клопоти?

–  Авжеж, є.

–  Які? Хіба у нас чогось тобі бракує?

–  Бракує, принцесо. Ще й як бракує!

–  Чого бракує? Ти тільки скажи моєму батькові – і все у тебе буде.

–  Бракує мені, принцесо, мого краю.

–  Що ж це за край такий? Мабуть, дуже гарний, якщо ти за ним так сумуєш.

–  Цей край називається Україна.

–  Це ти про Україну грав на своїй сопілці? Тоді вона й справді гарна.

–  Так, я про край свій грав на сопілці. Але всього не може розказати сопілка.

–  Тоді розкажи ти. Яка вона, твоя Україна?

–  Сонце влітку встає рано-рано, ще коли роса спить. Сонце будить росу – вона блищить, як найкращі діаманти.

–  Ой, як ти цікаво розповідаєш …

–  Прокидається вся живність. Біжать кури до моєї мами, а вона їм їсти несе… Потім мама доїть корову, і молоко дзвенить, падаючи у дійницю. А птаство співом аж заходиться… Та ти, принцесо, того не зрозумієш.

–  Чому?

–  Тому, що ти – принцеса.

–  І це дуже зле?

–  Ні, чому ж…

–  Яка ж я нещасна! – Раптом заплакала принцеса.

–  Ти чого? – Аж злякався хлопець. – Хіба я скривдив тебе?

–  Ні, я нещасна тому, що я принцеса. І я ніколи не побачу твою Україну і тих курей, що годує твоя мати.

–  Ну, це не біда. Ти до нас у гості можеш приїхати. Гостював же у нас твій батько. Та й тут у вас також гарно. Просто кожному найдорожче те місце, де він народився. От бачиш, який у тебе гарний сад.

–  Але ти про нього не зможеш заграти на своїй сопілці.