Кіт Мурко, або Приблуда
Жив та був собі хлопець на ім’я Трохим. Красивий та дужий, тільки
що дуже вбогий. Такий вже вбогий, що дивно було, як він і жив.
Єдиний його скарб – хатина престара, що від діда-прадіда йому дісталася. Самотою жив собі. Роботящі руки мав той хлопець, та хіба серед такого убозтва щось заробиш? Полатає, скажімо, чоботи вдові – а бачить, що вона і так безталанням своїм журиться, то й нічого з неї не візьме.
Одного разу чує господар, аж у нього під дверима кіт нявкає. Відчинив двері, захотів подивитися, що це за такий сміливий кіт, що до його бідної хатини надумав приблудитися. Відчинив – а кіт і до хати, ніби тут і народився.
– Ти куди? – посміхнувся Трохим. – Чи ти, коте, при розумі, що хати собі кращої не знайшов? Та в мене жодна миша не втримається: з голоду втече.
А кіт нічого. Скрутився собі калачиком біля печі та й заснув.
Тут тітка Горпина саме чоботи старі принесла.
– Полагодь, – каже, – Трохиме, а то зовсім розваляться. Тільки ти один можеш таке дрантя полагодити.
Тітка Горпина – самотня та бідна, грошей з неї не візьмеш. Та є у тітки Горпини корівчина. Молока з неї не дуже, та все-таки хвіст у дворі. От Трохим і зметикував:
– Добре, – каже, – полатаю я ваші чоботи. А ви зате принесіть кухоль молока. А то я собі ось кота придбав, а нагодувати нічим.
Тітка Горпина засміялася:
– То для чого ж тобі кіт, коли годувати нічим?
– Та він сам до мене приблудився – то ж не вижену – гріх. Та воно, якщо подумати, то вдвох і веселіше, хоч би й з котом. Якось уже будемо. Правда, приблудо?
Кіт, немов зрозумів, що йдеться про нього: встав і підійшов до господаря.
– Який мудрий кіт, – здивувалася тітка Горпина.
– Звісно, мудрий, якщо мою хату собі на домівку обрав.
От і стали вони жити, Трохим і кіт-приблуда. Щось Трохим ремеслом своїм заробить – багатіти не багатіють, а їсти є що. Якщо й не дуже ситно, то не дуже голодно. А Трохиму і справді з котом веселіше: говорить до нього, радиться з ним. А Приблуда – котик нічогенький, хитрий собі, либонь, геть усе розуміє.
Одного ранку і каже Трохим до кота:
– Послухай-но, Приблудо, що я надумав: піду-но я до нашого пана – може, на роботу найме. Як ти на це?
Кіт невдоволено махав хвостом.
– Та ти не сердься. Я й тебе з собою візьму. Удвох підемо. Думаю, на панській кухні і для тебе ласий шматочок знайдеться.
Кіт повеселішав і потерся об ноги господаря.
Вийшли з хати та й до пана йдуть. Дорога не близька. Розмовляють собі. Звісно, розмовляє Трохим, а кіт слухає.
– Я, брат, стільки у житті горя зазнав. Змалку сиротою залишився, по наймах тинявся. Така, коте, доля. У людей вона іноді не краща, ніж у котів.
А кіт раптом і каже людським голосом:
– Нічого, вдвох не пропадем.
– Це ти сказав, Приблудо? Чи то я вже потрохи з розуму сходжу?
– Я сказав. А що ж тут дивного? Живучи серед людей, хіба важко людської мови навчитися? То ви, люди, думаєте, що ми, коти, тільки мишей ловимо, – та й усе. А серед нас справжні таланти є. Пригадати хоча б кота в чоботях.
– Та я розумію. Тільки дивно воно трохи.
– Розумієш, кажеш? А ім’я мені яке придумав? Приблуда! Це навіть дуже образливо.
– А як же ти хотів би називатися?
– Ну, хоча б… таке звичайне котяче ім’я – Мурко. Звучить, як музика.
– То нехай. Мені що? Правда, я вже до Приблуди якось більше звик. Та нічого, і до Мурка звикну.
– Слухай, господарю, що буду казати. Ти мене нікому не продавай.
– Не продавай! Та хто тебе, сухореброго, купить?
Кіт ображено відійшов.
– Та ти не ображайся. Я жартую. Та де вже я тебе продам! Я вже звик до тебе. З тобою воно якось веселіше.
– Так-от… – продовжує кіт, – продавати – не продавай, які б гроші тобі за мене не давали. А от поміняти можеш. Ну, скажімо, на коня.
– Чи ти, коте, бува не здурів? Ну де ж таке видано, щоб хтось за кота та коня давав?
– Поживемо – то й побачимо, – сказав Приблуда, що відтепер мав ще й ім’я Мурко.
Прийшли до пана. А пан сердитий такий. Та до Трохима:
– Ну? Чого прийшов?
– Та … хотів би, паночку, до якоїсь роботи стати.
– А сім’я ж у тебе є?
– Та є, паночку.
– Жінка? Діти? Де живуть?
– Та ні, паночку … ось…
І показав на кота.
– Чи ти, хлопе, здурів, що кота за родину маєш?
– Е, це не простий кіт, а особливий.
– А чим же він такий особливий?
– Та він взимку мене зігріє, а влітку остудить, а в скруті розважить.
– А як же це?
– А так. Коли взимку холодно, мій Мурко ляже мені замість коміра на плечі, – та й так гріє, що й шуби не треба. А влітку, коли дуже спекотно, мій Мурко хвостом вліво, вправо махне – і наче вітер прохолодою повіє. А коли сумно мені чи скрута яка і спати, скажімо, не можу, то мій кіт як замуркоче, як заведе свою пісню, незчуєшся, як і заснеш.
– Слухай, хлопче, продай мені свого кота.
– Е, ні, цей кіт не продається.
– Та я тобі за нього тридцять червінців дам.
– Ні, не продам.
– Даю п’ятдесят. Ти тільки подумай: п’ятдесят червінців!
– Хоч і сто – не продається кіт.
– А знаєш що, – пан увійшов в азарт, – я дам тобі за нього коня. Добрий кінь. Погодься.
– Ну…
Трохим для годиться трохи повагався.
– Шкода мені кота, але на коня – згода, міняю.
От поміняв Трохим кота на коня та й думає:
– Що мені з тим конем робити? У мене його і поставити ніде, і годувати нічим. Продам я краще його циганам.
А неподалік саме цигани табором стояли, хлопець до них. Добре, що встиг, бо табір саме знявся і в дорогу мав вирушати. Продав Трохим коня циганам. Добрий жеребець був, то й ціна йому славна. Цигани вже на конях знаються. Взяв Трохим грошей чималенько, їжі всякої накупив, сидить Трохим, тараню жує. Аж чує, – хтось у вікно стукає. Коли дивиться – а то пан. Кличе його Трохим до хати, таранею пригощає. Пан у хату ввійшов, але від тарані відмовився. Сів й каже:
– Ото, Трохиме, подумав я собі: ну для чого мені цей кіт? Коли холодно, у мене шуби є, які хочеш і скільки хочеш. Коли жарко, слуги мене віялами обвіватимуть. А коли сумно, музик найму, а при безсонні лікарів покличу. То скажи, для чого мені той кіт? А кінь – він же таки кінь. Давай краще ми назад розміняємося: ти мені повернеш коня, а я тобі твого кота.
– Е, паночку, пізно: торг відбувся. Пропало. Та й не маю я вже того коня.
– А де ж ти його подів, бісова личино?
– Циганам продав.
– А гроші?
– Та й грошей катма.
– А де ж гроші?
– Та от… одежину собі сяку-таку справив та і їжі якоїсь трохи купив.
Плюнув пан спересердя та й геть пішов. Сидить Трохим біля теплої грубки, кота свого згадує – і аж сльози йому на очі навертаються.
– От дурний я, дурний, що кота свого проміняв. І ситий тепер, а кота нема. Я вже звик до нього. Сумно тепер без кота в хаті. Де ж ти, мій котику? Бач, образився, що я його Приблудою назвав. Такий розумний кіт. Кому розкажи – не повірить.
Аж чує Трохим – щось у двері наче лапкою шкряботить.
“Вчувається”, – подумав Трохим і зітхнув. Коли ж ні, таки шкребеться. Відчинив – аж його кіт під дверима.
– Ой, котику, друже мій, де ж ти тут узявся?
– Та де ж мені взятися? Звичайне котяче діло – втік.
– От лиха година! Пан же тебе шукатиме.
– Звісно, шукатиме. Та хіба я вже такий дурний, щоб від пана не заховатися?
Аж тут і пан у вікно стукає.
– Відчиняй, Трохиме.
Кіт шмиг на горище – та й заховався. А Трохим двері відчиняє та пана в хату запрошує. А пан сердитий такий:
– Ти знаєш, утік твій кіт! Чи не приходив бува до тебе?
– Утік! От халамидник! Та ви, паночку, самі казали, що він вам не потрібний. А коли так, то чого й жалкувати? Утік, то й нехай собі. Кіт – він такий, його не прив’яжеш, він волю любить. А вам одно нараджу: коли він вам не потрібний, то нехай собі біжить.
– Та воно так, але хай би вже був. Я ж таки за нього коня віддав – такий славний жеребець був!
– Та вже що, пане, шкодувати: що з воза впало, те пропало.
Поїхав пан. А Трохим з котом зажили собі мирно та в злагоді.
Та якось кіт і каже:
– Я б хотів тітку свою провідати. Вона тут у сусідньому селі живе, в панському маєтку влаштувалася. То чи не пішов би ти зі мною?
– Ходімо, подивлюся, яка там у тебе тітка.
– Та гарна кицюня, з ангорських.
От пішли вони до Муркової тітки. Приходять до панського маєтку, а там, звісно, сторожа. Трохима не пустили, а кіт – на те він і кіт: шмигнув сторожі попід ноги – та й у дворі. А там вже і тітку свою, Мицю, знайшов. Привітався чемненько, а вона йому:
– Ти так погладшав, такий гарненький та чистенький став. Я тебе спершу і не впізнала. Як же ти живеш?
– Погано, тітусю Мицю.
– Чом так?
– Тим погано, що не можу я свого хазяїна прогодувати.
– А він у тебе що, такий ненажера?
– Та ні, він просто дуже бідний. Та він у мене добрий, і мені б хотілось йому за його доброту якось віддячити.
– Чим же ж тобі зарадити?
– Ти думай, тітусю Мицю. Ти ж у мене розумниця. Щось та придумаєш. А поки що ходімо зі мною, я покажу тебе своєму хазяїну. Він зумисне прийшов на тебе подивитися.
– Розумний, видно, чоловік твій господар.
Знайшли щілину в садовій огорожі та й вийшли на дорогу. А там і Трохим чекає на свого Приблуду, тобто Мурка. Перед тим, як показатися на очі Трохиму, Миця вмилася і була зовсім гарненька і пухнаста киця. Звісно, голодна вона не була, та Трохим, погладив її і сказавши кілька гарних слів про її котячу вроду, пригостив Мицю добрячим шматком ковбаси, від котрого Миця із ввічливості не могла відмовитися. Розмовляли про те, про се. Кумедно було спостерігати за Трохимом: він поводився з Мицею, як і справді з панею. Миці це явно подобалося. Раптом вона сказала:
– Придумала.
– Що, тітусю, придумала?
– Придумала, як допомогти вам, і не тільки вам, а ще одній маленькій мишці. Я вас зараз познайомлю.
– А вона смачненька?
Це вже Приблуда.
– Ти ось не дурій, а то скуштуєш моїх пазурів. А вони у мене гостренькі, ти знаєш.
– Ого! Тітонька Миця за мишей клопочеться? Де ж це видано?
– А я думала, ти порозумнішав. Так, я дружу з мишами. Їх не завжди ловити треба. А для чого? Я не голодна, а в панському дворі добра того стільки, що й не гріх, коли якась мишка чим поласує. Я їм тільки кажу, щоб на очі моїй пані не потрапляли – вона їх дуже боїться. А мишкам підкажу, де і чим можна смачно поласувати. Отак і живемо, дружно та весело. Вони мене зовсім не бояться, в гості запрошують.
– А можна мені до них у гості?
Вигляд у Приблуди хижий і хитруватий. Миця вдарила його своєю могутньою лапою. Мурко аж закрутився на місці. Та Трохим перебив суперечку, що вже готова була спалахнути.
– То кому там допомогти треба і чим саме?
Миця забула про Мурка і потерлася об Трохимові ноги.
– Розумієш, донька королеви Мишанди VII потрапила в пастку. Її зловив один чоловік. Він наче і добрий, тварин лікує і називається так чудно якось… Вен… вете… не пам’ятаю.
– Ветеринар?
– Так, правильно, ветеринар. Так він на тій мишці… вона така біла-біла, тому її Сніжкою зовуть. То він на Сніжці вирішив проводити цей… ну, як його?..
– Дослід, підказав Трохим. – Білі миші для цього годяться.
– Так, дослід. А це боляче?
– Думаю, що так.