Подарунок від святого Миколая

В одному місті жив собі чоловік. Ні родини в нього не було, ні дітей, а
лише саме багатство. А що того багатства в нього було – не міряно, а що
вже тих грошей в нього було – не лічено. Жив собі та й жив і думав, що завжди йому так буде. Та мав той чоловік одну біду: був він страшенно скупий. А якщо добре подумати, то не одну біду мав, а цілих три, а може, й більше, бо, окрім того, що він був скупий, мав ще й зле серце і черству душу. А деякі люди казали, що душі у нього і зовсім не було. Ніколи він не пожалів ні собаки бездомного, ні злидаря безхлібного. Ото жив він собі так і казав:

– От який я багатий. Що мені ті люди, коли вони бідніші від мене? – І посміхався спогорда.

 

Зима цього року видалася люта. Хурделиця трусила снігами, видуваючи з убогих хат останнє тепло. Мороз був такий, що у сміливців, котрі наважилися надвір вийти, аж сльози з очей витискав. Саме в ту пору Святий Миколай по світу ходив, додивляючись, хто з дітей залишився ще без подарунка, прислухаючись до дитячих думок і бажань.

– Ніби всіх обійшов, – задоволено сказав сам до себе Святий Миколай. – Всіх дітей обійшов і всі подарунки розклав. Жодного не залишилося.

Аж дивиться – дівчинка маленька біля вікна сидить, у сніговицю заглядає.

– Ай-ай-ай! Це ж вона мене виглядає. Бідна сирітка, що в наймах у багатих людей служить. Як же це я її без подарунка залишив? – Бідкався старий дідусь. – Старий, видно, став. Що ж робити? І, як на лихо, всі подарунки закінчилися. А дівчатко чекає. Вірить, що я прийду. Бач, як у віконце дивиться. Зайду-но я он до того багатія, попрошу щось у нього для тієї сирітки.

Та й постукав у ворота.

– Хто там? – питає багач.

– Та то я, перехожий один. Пустіть погрітися.

– Ще чого! Вештаються тут всякі…

– Пусти, чоловіче добрий, бо замерзну.

– То й замерзай. А мені що до того!

Тут Святий Миколай вже більше не чекав, бо він і сам міг у дім увійти, не потребував чиєїсь допомоги. Бо як же він інакше дітям подарунки під подушки розкладав би? Став Святий Миколай перед тим чоловіком та й каже:

– Я – Святий Миколай. Прошу у тебе щось для бідної сирітки. Не може ж вона залишитися без подарунка.

– Мені однаково, хто ти такий і як тебе звати. Мені байдуже, чи ти святий, чи грішний. Багатство моє таке велике, що я можу ні з ким не рахуватися. Я наймогутніший, бо я – найбагатший. А найбагатший я тому, що у своєму житті я ще нікому нічого не дав.

– Але багатство не вічне. Вічне тільки добро, яке ти зробиш людям. Бо добро породжує інше добро, ще більше. З твоїм багатством часом може щось трапитися.

– Нічого з ним не трапиться. Я сторожу надійну поставив, вона пильно береже мої скарби.

Пішов Святий Миколай, шкодуючи того нещасного чоловіка, що, надбавши багатство, забув про душу. Тихенько підійшов до вікна, де чекала на нього бідна дівчинка. Заснуло дівчатко, поклавши голову на підвіконня.

– Ти не залишишся без подарунка, дитино моя, – промовив тихенько. І вклав в уста дівчинки пісню.

Прокинулася вранці дівчинка і заспівала, та так гарно, що аж сама здивувалася.

– Ой, – засміялася радісно, – а я думала, що Святий Миколай забув про мене.

Не забув.

Минув час. Дівчинка виросла і стала відомою співачкою. Вона їздила по світу і несла людям пісню. І де тільки лунала її пісня, люди посміхалися і ставали добрі­шими. Дівчина та стала багатою, але ніколи не забувала, як їй колись було важко та гірко в її сирітстві. Допомагала бідним, жаліла бездомних котів і собак, була до всіх доброю і раділа від того. А ще вона шанувала Святого Миколая і його свято.

Одного разу, саме в той зимовий вечір, коли Святий Миколай, припасши подарунки, провідує сонних дітей, поверталася вона додому і побачила біля дороги бідного нужденного чоловіка, що просив хоча б кусник хліба, тремтячи від лютої стужі. Пожаліла дівчина старого. Взяла його в свою оселю, обігріла, нагодувала, дала чисту одежину. Тут став перед нею Святий Миколай і сказав:

– Цей чоловік пожалів колись для тебе малу дещицю від свого багатства. Чи й тепер будеш доброю для нього?

– Так, буду, – сказала співачка, – бо він вдвічі нещасніший за найбіднішого бідняка, бо в нього немає душі.

Заплакав тут старий і сказав:

– Святий Миколаю, я згадував часто у своєму безталанні твої слова. Так, багатство не вічне. Вічне тільки добро, яке зробиш ти людям. Моє багатство пропало від злодіїв і пожежі. І більше у мене нічого не зосталося, бо добра на світі я не зробив нікому. – Сказав так і заплакав ще дужче.

– Якщо ти плачеш, то ти не такий вже й пропащий, – промовив Святий Миколай. – Молися, чоловіче. Бог милосердний, то, може, й простить тобі.

 

 

 

Новорічна казка

У маленької Орисі не було ні татка, ні матусі. Вона їх майже не пам’ятає.
У їхній старенькій хатині поселилася така ж старенька тітонька Уляна.
Вона й доглядала дівчинку. Добра була, любила Орисю і називала її своєю донечкою. Тільки жили  вони дуже вбого. Тітонька була вже в літах, а Орися ще маленька. От коли вона виросте, тоді… А зараз надворі зима. Всі діти бігають, втішаються санчатами, ковзанами і білим снігом, ліплять сніговика, а Орися в хаті сидить. Ні, вона здорова, і нічого в неї не болить. Просто у дівчинки порвалися черевики. А як без черевик на сніг підеш? От і сидить, і зі смутком дивиться у вікно, як бігають по снігу діти.

А незабаром Новий рік. У їхньому містечку на майдані стоятиме прибрана ялинка, а Орися й далі сидітиме в хаті. Це просто нестерпно. І дівчинці хочеться плакати. Але вона не плакатиме, бо тітонька побачить і буде дуже переживати та бідкатися, а може, ще й сама заплаче. А Орися того не хоче. Вона вже щось сама придумає: не така вже вона й маленька. А що ж вона придумає? І в Орисиній голівці заклубочилися, завирували якісь думки, химерні і чудні. Вона навіть про свій смуток забула.

Дівчинка дуже любила казки. І не просто любила, а вірила, що все це – правда… От кажуть, що в Новорічну ніч збуваються всі бажання. Невже ж таки всі? Невже і в Орисі будуть нові черевички? Чи можна в таке повірити? Але ж кажуть. От треба тільки… І дівчинка гарячково почала будувати якісь химерні задуми. Ну, звичайно, коли вона отак сидітиме в хаті, то звідки ж Новий рік буде знати про її  бажання? Треба зустріти Новий рік і сказати йому. А як вона на площі при всіх скаже, що вона хоче новенькі черевики? Ніяк не скаже, бо соромно при всіх. Треба його перейняти десь по дорозі. А кудою ж він йтиме? Звісно, кудою: через ліс. Ітиме лісом, а потім вийде на дорогу і попрямує до їхнього містечка, на майдан, де стоїть ялинка. Значить, Орися повинна перестріти його в лісі і там, коли їх ніхто не чутиме, вона і попросить собі нові черевички. Для нього ж це, мабуть, дрібниці. Тільки в чому ж їй у той ліс піти? В чому?.. Ага, вже знає, в чому. Там у комірчині стоять шкарбуни тітоньки Уляни. Правда, вони також подерті. Але це нічого. Орися намотає на ноги онучі,  як це колись робили, і взується. Шкарбуни, правда, дуже великі, але це не біда: якось вона вже дійде до того лісу. Її стареньке пальтечко ще можна вдягнути. А зверху дівчинка запнеться великою хусткою. Тітонька на неї не розсердиться, коли потім довідається, для чого вона її взяла. А може й розсердиться. Бо тітонька не дозволяє Орисі самій відходити далеко від дому. Але, коли Орися повернеться у нових черевичках, то й тітонька пересердиться, посміхнеться і похвалить її. А може… а може ще й для тітоньки щось попросити? Ні, це вже буде занадто. Але як воно буде: Орися матиме новенькі черевички, а  тітонька Уляна – нічого? Ні, так не годиться. Орися попросить для тітоньки… ну… хоча б нові рукавиці, а то її вже зовсім порвалися. Увійде в хату – і довго на руки хукає: зовсім замерзли без рукавиць. От і добре. І це вона придумала. Але ж як їй іти в той ліс? Треба ж пізніше, щоб не довго там чекати. А якщо вовки? Ой, аж мороз поза плечі. Але кажуть, що вовків тепер у їхньому лісі немає. І справді, які там вовки! Хіба собака який вирветься. Та для собаки Орися припасе кусник хліба.

Усі готувалися до Нового року. І в їхній хаті було чистенько прибрано, запахло ялинковими гіллячками, що стояли у вазі на столику. Тітонька напекла смачних пиріжків з картоплею і капустою, наварила смачного борщу. От і повечеряли. Тітонька сказала:

– Ти, Орисечко, лягай спати, а я до ялинки перейдуся, подивлюся, що там робиться. Я довго не буду. Ти спи. І нікому не відчиняй.

І тітонька поцілувала дівчинку, попідтикавши їй ковдру.

Коли затихли  тітоньчині кроки, Орися вилізла з-під ковдри й почала збиратися. Було трохи  лячно, але вона відганяла той страх і намагалася думати тільки про новенькі черевички. Поклала в кишеню кілька ще теплих пиріжків і кусник хліба. Та й пішла. Дорогу знала, бо вони з тітонькою влітку часто ходили до лісу по гриби та по ягоди. Але ж тоді був день. А зараз зовсім темно та ще й сніг. Ішла поза будинки, щоб менше зустріти знайомих, а то ще почнуть питати, куди вона та навіщо. Довго йшла. Вона б побігла скоренько, та заважали величезні і важкі шкарбуни. Вийшла на дорогу. Попереду бовванів ліс. Десь майнула думка: “А може, вернуся? Там у хаті тепло. Кіт Мурко вмостився на плиті, спить собі, муркоче. А черевички?”.

І Орися йшла далі. Вона тільки боялася спізнитися і розминутися з Новим роком. Та була впевнена, що іншою дорогою він ніяк не міг пройти.

Увійшла в ліс, засніжений і страшний. Почала пригадувати казки про те, що в Новорічну ніч і звірі добрішають, і дерева розмовляють. Ставало дедалі холодніше. Мороз набирав сили. Спершу був слід від санчат: видно, по ялинку хтось приїжджав. А далі – тільки сніг: ні дороги, ні стежки.

– Ой, а кудою йтиме Новий рік? А може, сісти отут на оце повалене дерево та й чекати його? Е, ні, так не можна. Тітонька розказувала, що так можна й замерз­нути.

Дівчинка вже пошкодувала, що, не спитавши своєї дорогої тітоньки, пустилася у такі мандри. А може б і тітонька з нею пішла? Ні, не пішла б. Дорослі чомусь не вірять у казки. Холодно, нестерпно холодно. А що, коли вовк? Та ж казали, що нема вовків. А що, коли якийсь один-єдиний забрів із чужого лісу? І Орисі стало страшно і захотілося плакати.

І раптом дівчинка почула ніжні, мелодійні дзвіночки. Вони наближалися. Лісом їхали сани, розкішні, великі, запряжені двома гривастими кіньми, а на санях – юнак.

– Це Новий рік, – крикнула дівчинка і побігла з усіх сил до саней, плутаючись у своїх великих і важких шкарбунах. Новий рік зауважив її, але він не міг зупи­нятися: часу ніхто не може зупинити, навіть найсерйозніші події. Він просто нахи­лився і на ходу підхопив дівчинку. Шкарбуни так і залишилися у снігу.

“Нехай залишаються, вони старенькі”, – подумала Орися. Не могла ж вона зупиняти час через якісь старі подерті шкарбуни.

– Ти зовсім замерзла! Як ти сюди потрапила у такий пізній час? – запитав юнак, кутаючи дівчинку у своє хутряне пальто.

– Я… я хотіла зустріти Новий рік.

– А чому ж ти не чекала його вдома?

– Я хотіла у нього попросити для себе черевички, бо мої зовсім порвалися. А для тітоньки – рукавиці. Вона у мене дуже хороша.

– Оце так пригода! – посміхнувся хлопець і дістав свій “мобільник”. Орися такий вже бачила у їхнього сусіда. Тільки цей був кращий.

– Алло! Мені потрібна швидка допомога.

– Я не хочу в лікарню, – заплакала Орися. – Я не хвора.

Та юнак її заспокоїв:

– Цить, не плач. Це не лікарі, а чарівники. Розумієш, я поспішаю і не можу затримуватися. А вони вже тобі допоможуть.

– То я не зустріну Нового року?

– Ти вже його зустріла, маленька,  скоріше від інших зустріла. Тепер усе буде добре, не хвилюйся.

І знову взявся за свій “мобільник”.

– Як ви сказали? Всі на виклику? Нічого не знаю. У мене дівчинка, боса, в лісі. Що? Кіт у чоботях? Ні, він не годиться. Пришліть мені чаклунку з Синіх гір. Що? Нема? Розшукайте і пришліть.

І раптом щось у повітрі зашуміло, завихорило.

– Ой, літаючі сани, – здивовано вигукнула Орися. – Хіба таке буває?

– Буває, маленька, ще й не таке буває. Хіба ж ти не віриш у казку?

– Вірю, дуже вірю.

– Та звичайно, що віриш, бо інакше ти і в ліс у таку пору не пішла б.

– А це казка? – все ще не вірила Орися.

– Щонайсправжнісінька.

Літаючі сани порівнялися з їхніми і сповільнили швидкість. Орися глянула – і сама собі не повірила: і коней не було, а вони їхали. Самі! На санях сиділа… справжня красуня. Довге волосся вибивалося з-під хутряної шапочки і розвівалось від швидкого руху. І шапочка, і чобітки, і шубка, і навіть волосся були засипані срібними та золотими блискітками. Орися так задивилася на красуню, що й про черевички забула.

– Ти чого це такий галас здійняв? Твій час ще не настав, а ти вже хочеш владу свою показати. Не гоже так.

– Справа дуже пильна: дівчатко могло замерзнути.

– Та я розумію. Ну, давай дівчинку.

І юнак передав Орисю чаклунці з Синіх гір, а та швидко закутала її у велику хутряну накидку, і їхні сани піднялися в повітря.

– До побачення! – гукнула Орися.

– Приходь на майдан, – радісно прокричав у відповідь хлопець.

Через коротку мить Орися була вже в якомусь дивовижному палаці. Вона такий вже десь бачила, але не могла згадати, де саме. “У якійсь казці. Але от в якій?”

Та Орисі не дали згадати, а поставили перед нею… чай з малиною.

І чаклунка лагідно сказала:

– Пий, дівчинко, це чудовий напій.

– А на ялинку?

– Встигнемо й на ялинку. Ти пий.

І Орисі стало тепло і гарно.

– Але я хотіла попросити для себе нові черевички, а для тітоньки – нові рукавиці.

І зашарілася. Чи то від гарячого чаю, чи від своєї сміливості.

– То добре, Орисю, що ти за тітоньку свою не забула.

А довкола вже метушилися русалки, принцеси, снігуроньки. Вони складали у велику валізу одяг: новий, гарний, для Орисі і для її тітоньки. Одна сукня дівчинці особливо сподобалася. Вона була ну зовсім, як у Попелюшки. І черевички до неї.

– Ой, – не витримала дівчинка, – а можна…

– Ні, Орисю, валізу ми відвеземо додому. Це ти одягнеш потім, у теплі. А зараз…

І Орися побачила одяг із справжнього пуху – легенький і теплий. А ще… чобітки, новенькі, блискучі, з хутром у середині.

– Це мені?

– Тобі, тобі. Одягайся швидше. Ми мусимо встигнути на свято, на зустріч Нового року.

Вишиваний кожушок і хутряна шапочка довершили Орисине вбрання.

– А ці рукавички ти сама своїй тітонці подаруєш і неодмінно скажеш: “З Новим роком!”.

Це були чудові хутряні рукавички, прикрашені вишиттям і блискітками. Незважаючи на те, що дівчинка була зовсім ошелешена, вона все ж не забула сказати:

– Я Вам щиро дякую і за себе, і за тітоньку.

 

Коли годинник на ратуші пробив дванадцяту годину і всі стали вітати одне одного з Новим роком, над площею пролетіли повітряні сани і опустилися біля самісінької ялинки. А з тих саней зійшла чаклунка Синіх гір і Орися.

– З Новим роком, – сказали вони і приєдналися до загального свята.

Добра чаклунка почала роздавати дітям і дорослим новорічні подарунки. Орися підбігла до тітоньки Уляни, що дивилася на все це диво і думала: “Як жаль, що немає тут моєї Орисі. От би пораділа дівчинка”. І зітхнула. Аж тут до неї підбігло прегарне дівчатко та й защебетало Орисиним голосочком:

– Ой, тітонько, тільки не сваріть мене. З Новим роком! А ось Вам подарунок.

Тітонька Уляна довго дивилася на ту прегарну дівчинку, на її пишне вбрання і не могла повірити, що це її Орися. За ними спостерігав Новий рік і посміхався, бо яка ж це приємність робити людям добро.

– Тепер Ви, тітонько, вірите у казку? Ну, що казки – це правда?

– Вірю, моя дитино. Давай будемо вірити з тобою тільки у добрі казки.