– Дякую вам, добродію, – сумно мовив рибалка, – та мені вже ніхто не допоможе. Виловив я сьогодні з моря біду на свою голову. От і журюся…
– А що це за така біда?
– Та… Не повірите. Я б і сам не повірив, якби не бачив на власні очі…
– Та чому не повірю? За своє життя я всього набачився. Та розказуй же. Розказане горе меншає.
– Та де вже там поменшає, – зітхнув рибалка, – та вже розкажу. Витягнув я з моря сьогодні чарівний перстень…
– У коштовній скриньці? – поцікавився дід. І додав: – І закривачка там така хитромудра. Довго поморочився, поки відкрив? Гарний перстень.
Рибалка здивовано дивився на старого. Спершу, аж не знайшов, що сказати.
– А ви звідки знаєте? – нарешті спромігся він.
– О, я багато чого знаю. Бачиш, який я сивий? То моя мудрість у голові не вмістилася і на волосся висипалася… – І старий посміхнувся.
– Я б також сміявся, якби мені не до плачу було, – аж розсердився рибалка.
– Не гарячкуй, – заспокоїв його старий. – Лишень скажи, чи то твій замок височить над морем?
– Ні, то не мій, а лише моєї дружини, – гірко зітхнув рибалка.
– Далі можеш не розповідати. Я і сам твою пригоду розповісти можу. Ти мені лишень скажи, чи жаль тобі, що замок не тобі належить? Чи хотів би ти сам володіти чарівним перснем?
Рибалка злякано замахав руками:
– Що ви! Навіщо мені той замок? У мене такий гарний будиночок був… А перстень я б і справді хотів мати, щоб закинути його на середину моря.
– Гай-гай, – сумно зітхнув старий. – Воно й видно, що ти ще молодий, але молодість, на жаль, минає, – знову зітхнув старий, – а горю твоєму я мушу допомогти, бо і я причетний до нього.
– Ви? – здивуванню рибалки не було меж.
– На жаль… – сумно мовив дід.
– П’ятдесят літ тому було у мене весілля з моєю старою. Ну вона тоді, звичайно, не була стара, а молода та гарна, як, скажімо, я, – дід кашлянув. – Ну не зараз, звісно, а п’ятдесят років тому. Хоча я і зараз ще… ну, річ не в тім…
Рибалка навіть не посміхнувся на дідові жарти. Він уважно слухав. А дід продовжував:
– Хтось із гостей на нашому весіллі подарував цей перстень моїй жінці. Ну, і далі ти й сам знаєш, що почалося. Жінки мабуть усі однакові. От розсердився я, викрав той клятий перстень і закинув у море. І, як бачиш, нічого доброго не зробив. Прибило його через стільки років до твого берега.
Обидва помовчали.
Потім старий рішуче сказав:
– Піду я в замок.
– Та ви що! Там сторожа, вас не пустять.
– А я під виглядом… ну, скажімо, купця, що продає ювелірні вироби. Адже твоя жінка не може не любити всякі брязкальця?
Аж тепер посміхнувся рибалка.
– На купця ви зовсім не схожі. А тих брязкалець моя жінка матиме, скільки захоче, за допомогою свого персня.
– І справді… – зажурився старий. – Е-е! Бачу я, що сивина – не знак великого розуму… А в тім… Здається, придумав. Послухай, твоя жінка любить казки?
– Казки? Надзвичайно любить. Може, тому і заміж за мене пішла, що я гарно казки розповідав. Тільки до чого тут казки?
– А от до чого, – дід аж помолодшав. – Я в замок піду під виглядом казкаря.
– Ну, а далі що? – не на жарт тривожився рибалка.
– А далі побачимо.
Дід повеселішав і, здавалося, мав задоволення від пригоди, що йому несподівано випала.
– А як і справді казки доведеться розповідати? – непокоївся рибалка.
– О, чоловіче, – засміявся старий, – я їх знаю стільки, що й не переслухаєш, так що не хвилюйся. Ну, а коли що… то згадуй добрим словом діда Мусія.
Вони обнялися.
– Дякую вам, що моє горе прийняли, як своє власне.
– Ще б пак, – засміявся дід Мусій, – бо таки й власне… Та ти не сумуй: я у всяких бувальцях бував.
Вони попрощалися, і старий попрямував до замку. Доповіли королеві про старого казкаря, що проситься до неї.
– Чудово, – зраділа королева, – я вже втомилася від цілоденної метушні і хочу відпочити. Кличте казкаря.
Увійшов дід Мусій і відразу побачив у королеви на пальці знайомий перстень.
– Я втомилася, казкарю, розваж мене і розкажи казку. Тільки, щоб цікава була, а то… сам знаєш.
Було видно, що вона королевою недавно і їй незручно вимовляти такі слова, як скажімо, “відтяти голову”.
Старий посміхнувся і почав:
– Десь далеко за морем жив собі принц, та такий гарний, що ні в якій казці такого не зустрінеш. І була у принца чарівна флейта. Як заграє на ній, то яке б не було в людини горе, забувається. Хворий одужує, безсилий, боягуз стає міцним і сміливим. Одного разу…
– Почекай, казкарю, – зупинила його королева.
– Що, – здивувався старий, – казка вам моя не подобається?
– Ні, казка твоя гарна, але почекай трішки, – сказала королева і почала знімати з пальця свій перстень. Дід Мусій ніяк не міг догадатися, що вона хоче робити. А королева знову одягнула перстень на палець – і три парубки як з-під землі з’явились.
– Хочу, – сказала повелителька, – щоб був тут принц зі своєю чарівною флейтою.
– Який принц і з якою флейтою? – здивувались хлопці.
– А той, що такий гарний, що ні в якій казці його не зустрінеш. А його флейта недугу знімає і смуток проганяє.
– Ну, якщо того принца в казках не зустрінеш, то ми безсилі. Ми ж з казки.
– Та що це тоді за чарівний перстень? – знесамовитіла королева, – та я вам зараз… – і запнулася на словах “накажу стяти голови”. Ще не звикла. Хлопці перезирнулися.
Тут утрутився дід Мусій:
– Дозволь, твоя величносте, я з хлопцями пройдуся в сад і все їм достеменно поясню, де того принца шукати. Я ж казкар все-таки.
– Спасибі, казкарю. Я тобі…
– Пусте, пішли, хлопці.
І ті невпевнено вийшли за дідом Мусієм.
– Як це вас, хлопці, вгараздило на таку службу стати? То ж справжня морока.
– Та це все наш король, – боязко озираючись, мовили хлопці.
– Який король? Де він живе?
– Та живе він у казці, як і ми. Король Гречкосій.
– Чудасія та й годі, – здивувався дід Мусій.
– Уперше чую, щоб гречкосій королем був.
– У казках ще й не таке буває. А загалом, чому б і ні? Він у нас трудяга: і не тільки гречку сіє, а всяку пашницю вирощує. А по сусідству з нами живе другий король – Тертюх.
– Тертюх? Ну й ім’я! Зовсім не королівське, – підсумував дід Мусій.
– Та це тому, що він цілими днями каменем об камінь тре.
– Навіщо? – здивувався дід.
– А просто так, забавляється. Тре собі та й тре – аж гуркіт довкола. Сам він багатий та сердитий. А ще над усе в карти любить грати. Він ніколи не програє, бо грає нечесно – махлячить. Має завжди запасну колоду і з неї бере собі карти, яких йому бракує. І все робить дуже майстерно: кому хочеш, голову заморочить.
– Мені б не заморочив, – сказав дід Мусій.
– Таке скажете! Наш король теж не дурень, а от…
– Що? Програв? – здивувався дід.
– Ще й як програв! Запросив його якось Тертюх: ходи, мовляв, по-сусідськи посидимо, в карти пограємо. Наш і пішов. Програв. Хотів відігратися – знову програв. Так захопився, що мало все королівство не перейшло до Тертюха.
Що тут робити? Вліз у борг наш король. Трохи віддав золотом, а на решту боргу придумав Тертюх цей чарівний перстень. Хто ним володіє, того волю ми мусимо виконувати. П’ятдесят років тому, Тертюх подарував його на весіллі одній молодій. Але недовго вона каверзувала: розумний чоловік її пожбурив той перстень у море, там він і лежав аж досі.
– Ой, хлопці, – признався старий, – то був я.
Хлопці спантеличились.
– Де ж нам тепер того принца взяти, – знову зажурилися вони.
– То пусте, – заспокоїв їх дід, – ви мене мусите з собою взяти у вашу казку.
– Для чого?
– Хочу я аж дві добрі справи зробити: вас від цієї служби звільнити і допомогти рибалці, якого дурна баба, сівши на королівський трон, з хати вигнала.
– А як це ви хочете зробити? Це вкрай небезпечно.
– Дурниці, – засміявся дід Мусій, – я вже старий. Чого мені боятися? Я з Тертюхом у карти зіграю.
– Та ви що! – замахали хлопці руками, – він же махляч!
– Та що там! Нема на світі такого махляча, щоб мене перемахлячив.
– Ой, ми, либонь, забарилися: он слуга біжить, видно, за нами.
А слуга біг, махав руками і злякано кричав:
– Ідіть скоріше в замок, а то королева гнівається.
Дід Мусій засміявся:
– Йдемо, йдемо. Та не махай так руками, бо полетиш.
Королева була сердита:
– Чому так довго? Я вже думала, що ви кудись утекли.
– Що ти, твоя величносте! – поспішив дід Мусій випередити хлопців. – Просто хлопці дуже нетямущі трапилися. Я їм пояснював, пояснював, де той заморський принц живе, а вони, крім своєї казки, казок більше не знають. Так нічого і не зрозуміли. Доведеться мені з ними за принцом піти.
– Добре, казкарю, – дозволила королева, – іди. Але не барися, бо я хочу твою казку дослухати.
– Та тобі вже її сам принц розкаже, – засміявся старий.
Хлопці взяли діда попід руки – і всі зникли. Хоча зникли вони лише з очей королеви, а насправді перенеслися в казку. Хоча, правду кажучи, дідові Мусію здалося, що і не в казці вони зовсім – настільки все тут було, як у звичайному світі. Навіть горобці так самісінько цвірінькали. Лише було чути якийсь гуркіт.
– Що воно таке? – прислухався старий.
– Та це Тертюх. Сьогодні у нього добрий настрій.
– А ви звідкіля знаєте?
– По тому, як він каменем об камінь тре. Сьогодні тихо, ніби знехотя. А часом буває, ніби грім гуркоче: це вже або злий або радий. Коли на весіллі перстень подарував, то такий був радий, скелю об скелю почав терти, що аж земле
трус почався.
– Ну й серйозний він у вас… ну, хлопці, я пішов. А ви мене тут чекайте.
Пішов дід Мусій прямо туди, де скреготало каміння, і незабаром побачив Тертюха. Був то бородатий дідок в брилику, з міцними жилавими руками, весь обсипаний скалками з тертого каміння, аж виблискував проти сонця. Дід Мусій підійшов ближче.
– Здоров був, господарю, – привітався дід Мусій.
– І ти будь здоров, – відповів Тертюх, припинивши свою роботу і пильно придивляючись до прибульця. – Звідки ти прийшов і чого? – спитав Тертюх не надто люб’язно.
– Прийшов я здалеку. Втомився. Поки відпочину, хочу з тобою в карти пограти.
– В карти? – Тертюх аж підстрибнув з радості. – Це справа добра. Сідай ось на камінь.
Дід Мусій сів.
– А на що грати будемо? – запитав Тертюх, оглядаючи старого, – ти що ставиш?