Іван заново вчився ходити. І це було зараз для нього
найголовніше. Це було дуже нелегко – керувати не своїми
ногами. Ні, в хаті він вже ходив, а от на двір ще не потикався –
слизько було. Дуже чекав весни, коли вже нарешті просохне. І
таки дочекався. Завесніло, зазеленіло.
– О тепер вже й можна, – сказав про себе Іван і почав
збиратися.
– Ти куди? – нажахано спитала Наталка, спостерігаючи
те збирання.
– Маю одну пильну справу…
І те, як він це сказав, впевнило Наталку, що він іде до Микити.
– Іване, не треба, благаю тебе.
– Що? Шкода? – грізно запитав. І Наталка зблідла і
залилася сльозами.
– Як ти можеш так говорити? – плачучи казала вона. – Я
б і сама його… та дітей шкода, і своїх, і Микитиних.
Іван рушив до дверей.
– Почекай. Я піду з тобою. Як же ти сам?
– Не заваджай, Наталко. І не сердь мене, бо я й так
сердитий. Я сам…
І пішов. Повільно, важко, налягаючи на милиці. Ішов довго,
старанно вибираючи, куди йому ступити. І таки прийшов. У
дворі загавкав пес, але на той гавкіт з хати ніхто не вийшов.
– Невже нема? – з жахом подумав Іван. Він підійшов до
вікна і голосно затарабанив у шибку:
– Гей, комахо, виходь, я прийшов.
І Микита вийшов. Білий, як стіна, стояв на своєму порозі і
дивився на Івана.
– Знаєш, чого прийшов? – спитав той.
– Знаю.
– Значить, все було так, як мені розказала Наталка?
– Так.
– Значить, вона не збрехала?
– Ні, не збрехала.
– Ну… тоді прощайся зі своїми і молися Богу.
– Прощатися не буду, а то здіймуть лемент, а молитися
також не буду, бо в Бога не вірю.
– Ну, як хочеш.
– Тільки не тут. Ходімо звідси, а то діти полякаються, –
попросив Микита і ще більше збілів.
– Я не збираюся тут з тобою розгулювати.
– Ну, ходімо хоч в садок.
– Добре, ходімо.
Микита йшов попереду, а за ним – Іван, суворий, спокійний,
наче мав виконати неприємну, але конче потрібну справу.
Стали під яблунею.
– Отут… – тихо сказав Микита і подивився довкола.
Садок вже квітував, але ще не на повну силу. Та ця яблунька,
рання, викохана Микитою, вже стояла у всій красі, пишаючись
своїм цвітом, ніби кажучи:
– Що це ви надумали? Дивіться, яка краса…
– Як гарно, – прошепотів Микита самими лише губами.
Та й Іван на якусь часинку сам замилувався тією красою, наче
забувши, навіщо сюди прийшов. А потім, ніби згадавши,
зітхнув і знехотя почав цілитися в Микиту, повільно, старанно.
– Та скорше ти, таку твою… – не витримав напруги
Микита. Але тут почувся жіночий і дитячий лемент.

Наталка кидалася по хаті і не знала, що їй робити.
– Господи, він накоїть лиха, неодмінно накоїть.
Накинувши одежину, запнувшись хусткою, вона побігла до
Микитиної хати, навпростець, через городи, що ще чорніли в
чеканні людських рук. Наталка бігла, нічого не бачачи перед
собою: аби тільки встигнути. Мала встигнути, мусила
встигнути, бо ж Іван таки йтиме повільніше.
Встигла. Причаїлася за рогом будинку. У скронях
гупало, серце калатало так, що, здавалося, його мали почути.
Вичекала, коли чоловіки пішли у садок. Метнулася до хати.
Наталка вбігла в хату, розпашіла, очі їй страшно горіли, хустка
злетіла, волосся маяло. Як навісна. Марія поралася біля плити,
двійко дітей доїдали свій сніданок.
– Маріє, скорше, летімо, біжімо, може ще встигнемо,
може ублагаємо. І ви, діти, біжіть. Вони пішли в садок. Скорше.
Марія було подумала, що Наталці щось зробилося. Чи не
занедужала молодиця? Може, тому Іван Микиту викликав?
– Добридень, Наталко! – намагалася бути спокійною. –
Сядь та спочинь, та й розкажи толком, що тебе так налякало.
– Ой, швидше, бо він його уб’є.
– Хто уб’є? Кого?
– Та Іван твого Микиту.
– За що б він мав його убивати?
Та Наталка тих слів вже не чула. Вона чимдуж вибігла з хати,
Марія з дітьми за нею, хоч нічого з Наталчиних слів так і не
зрозуміла. Вже добігали, як угледіли страшну картину: під
яблунею стояв білий, як полотно, Микита, а Іван цілився йому в
груди. Марія так і кинулася Івану до ніг, яких у нього не було.
Вона обливала слізьми Іванові милиці і голосила, і заводила,
наче Микита лежав уже мертвий, аж страшно було:
– Іване, лебедику, пожалій дітей, не сироти. Чи ще мало
сиріт війна наплодила? Пожалій, лебедику. Що він таке тобі
зробив? Ой, не вбивай.
Лементіли діти, плакала Наталка, під яблунею все ще стояв
білий, як полотно, Микита, але Іван вже в нього не цілився. Він
опустив свій пістолет і дивився на знепритомнілу Марію. Потім
плюнув, розвернувся і пішов геть, кинувши на прощання
Микиті:
– Живи, комахо.
Наталка кинулася допомагати Марії, заспокоювала
переляканих дітей. Під яблунею все ще непорушно стояв
Микита. Наталка побігла наздоганяти свого чоловіка, що вперто
і наполегливо долав свою важку дорогу. Наздогнала, пішла
поруч. Він глянув на неї і втомлено посміхнувся. З його
обличчя зникла суворість і напруга, воно знову ставало
молодим і гарним. В Наталки потепліло на душі. А навколо
квітували сади, і весна кликала людей до праці, до життя, до
любові. Десь неподалік туркотіла горличка.

БАНАЛЬНА ІСТОРІЯ

Химка вже й забула, як була вона молодою. Це було так
давно, що Химка вже й не вірила, що й було колись. І скільки
літ їй, вона теж забула. Жила собі та й жила. Хатина її стояла на
краю села, старенька, як сама Химка, а може, й старша, аж в
землю вгрузла від старості. Хатка була чисто вибілена, біля
хати обметено, зілля всяке росте, а онде й моріжок із споришем.
Але не все забула стара Химка: пам’ятає, як у панів
служила, – сперщу у старих, колишніх, польських, а потім вже
у нових, у тих, що й панами себе не називали, а все
“Семенович”, “Степанович”. От вона теж в одного такого
служила. Тільки забула вже, як його звати було… Либонь…
Семен Харитонович…Так, так, таки Семен Харитонович. Вона й
тоді забувала. А щоб чого не наплутати, то казала, як і раніше:
“Пане”. Тоді Семен Харитонович злегка докоряв їй:
– Казав же тобі, не “пане”, а Семене Харитоновичу.
Невже так важко запам’ятати? А то ще хтось почує, на язиках
носитимуть, сорому не оберешся. Зрозумій, панів тепер нема.
Товариші тепер. От я, приміром… можеш казати мені: товаришу
Лапшин.
Химка колись ох, бідова була, не те, що тепер… зітхнула… і на
язик гостра. Ще й зараз… та зараз ні з ким язикувати. Все
більше сама… А тоді аж приснула зо сміху та й каже:
– Та який же Ви мені товариш, коли я Ваші городи
пораю, свиней годую, а Ви на машинах їздите?
– Зате до колгоспу не йдеш, дурна! І взагалі, менше
пашталакай.
То була правда: до колгоспу Химка не ходила. Вона не
знала, що таке норма буряків чи робота доярки. Рахувалася
посильною, а насправді була служницею у Семена
Харитоновича. Гроші їй платили справно – як посильній
належалося, та й Семен Харитонович, гріх би був скаржитись, і
від себе час від часу щось їй докидав. Бо Семениха – то та скупа
була: ніколи нічого, навіть старої фантини не кинула. Хоч там
того манаття стільки було, що й дівати не знала куди. Страх
скупа була. А Семен Харитонович – нічого: і гроші давав, і
продукту якогось не раз підкинув. Химці добре було. А що
роботи багато – то роботи вона не боялась.
А ще пам’ятає Химка отого приїжджого… Гарний був, з
чорним вусом… верхня губа ніби трішки припухла. Вадим
Миколайович. Вадим… І досі сниться. І жалю на нього не має
Химка, хоч і скривдив він її, тяжко скривдив.
Літо було у розпалі. Трави медом пахли… У Семена
Харитоновича гуляли – святкували день народження його
дружини. Колись бувало все більше іменини шанували, а тепер
все по-новому – день народження. А панам що? Їм що-небудь,
аби лише святкувати. Ой, знову вона тих товаришів панами
називає. Та бо хіба ж не пани?.. Пам’ятає Химка… Ой, ще й як
пам’ятає…