Тернова Доля

КУДЛАЙ

Я сиділа на зупинці і чекала автобуса. До мене підійшов
собака і попросив: “Погладь мене”. Ну, звичайно ж, не словами
попросив, а всією своєю істотою, собачими відданими очима. Я
погладила… Раз… Потім ще… Ну чому ж не зробити приємність
комусь і собі?
– Ти чий? – спитала я.
– Нічий, – відповіли мені худі ребра і весь його
закудланий вигляд.
– Їсти хочеш? – спитала я (досить безглузде запитання).
“Їсти!” Собака знав це слово, але забув, як це робиться.
– Булочку будеш? – запитала я.
Ну, звичайно ж, буде: і булочку, і залишок ковбаси. Жаль, що
більше нічого нема… Собака віддано вклався біля моїх ніг.
– Розумієш, – сказала я, – зараз прийде автобус – і я
мушу йти. Зрозумів?
Собака розумів, але вперто лежав. Автобус явно затримувався.
Я нервувала і врешті – решт зрозуміла, що спізнилася і вже
нікуди не встигну. Я встала, щоб іти додому. Собака злякано
глянув на мене і також встав.
– Пішли? – запитала я.
– Пішли! – радісно відповів мені верткий хвіст, вуха і
вся собача постава.
Я відімкнула двері. Собака запитально зупинився біля
порога.
– Заходь, – запросила я.
– А можна? – спитали собачині очі.
– Заходь, заходь… Тільки де ж у нас буде твоє місце?
“Місце! Місце!” Собака знає це слово! Це, коли дім, тепло,
їжа… Боже мій, що я роблю? Хіба я збиралася заводити
собаку?.. Ну, однаково… вже пізно. Я стелю маленький
килимок. Собака втомлено і якось замріяно лягає.
– Е, почекай, ще будемо купатися, – кажу я.
“Купатися!” Це також собака знає. Це, коли тепла вода і мило.
Тепла вода – це добре, а от мило… А ще потім буде трохи
холодно…
– Не бійся: я тебе обгорну маленькою дитячою
ковдрочкою… Ось так.
Собака засипає.
– Послухай, а як тебе звати? – раптом питаю я.
Цього собака не розуміє.
– Ім’я твоє яке? – пояснюю я. – Ну, скажімо,
Джульбарс, Дік, Лорд, Пушок… – почала я перебирати собачі
імена. Собака, здавалося, зрозумів. Дивився на мене розумними
очима, але серед названих імен його імені явно не було. Я
вешталась по кухні і час від часу називала все нові і нові собачі
імена., що приходили мені до голови.
– Тузик, Джек, Рекс, – називала я, але вгадати було
важко, майже неможливо. Собака дивився на мене уважно, ніби
знав, як це важливо.
– Бім, Пірат (прийде ж таке в голову). Бобик, Шарик…
І раптом собака якось дивно вискнув і загавкав. Я зупинилась.
– Шарик? – здивовано запитала я. Відповідали мені і
хвіст, і вуха, і вся собача істота.
– Шарик… Ну і вбога ж фантазія у твоїх колишніх
господарів. Ну який же ти Шарик? Ти… – я задумалась. – Ти…
Кудлай. Зрозумів? Кудлай.
Собака спантеличено дивився на мене.
– Нічого, звикнеш, – запевнила я.
– А зараз, Кудлайчику, підемо гуляти.
Тут почалося щось незвичайне.
Кожна собака любить і знає це слово.
Знав його і Шарик, тобто Кудлай. Так, він знав це слово.
З ним його колись вивели з дому, завезли кудись і лишили. І з
того часу він більше не мав ні свого дому, ні свого місця, ні
своєї миски. Собака злякався того слова і почав… плакати. З
очей котилися великі сльози, на обличчі… ні, ні, я не
помилилася: не на морді, а на розумному собачому обличчі
була розпука, відчай і приреченість. Собака став. І тут я все
зрозуміла. Зрозуміла те, чого не вміло розказати це розумне
створіння. Я сіла на собачий килимок, обняла обома руками
собачу шию і теж заплакала. Ми плакали обоє: собака і я.
Плакали за людською добротою, бо ні собака, ні я не розуміли,
куди вона часом дівається…

СКАЖИ МЕНІ ПРАВДУ

– Скажіть мені правду, бабуню, а Ви і справді були
колись молоді?
Онука Улянка сиділа на колінах у баби Зоні і дивилася на неї
цікавими оченятами. Баба Зоня посміхнулася і погладила
дівчинку по голівці, а потім трохи сумно зітхнула.
– Була, дитино. Почекай, я зараз тобі покажу…
І дістала родинний альбом з фотографіями. Вони обидві деякий
час мовчки гортали сторінки альбома, вдивляючись в рідні
обличчя.
– А це хто? – зацікавлено спитала дівчинка.
– Це твій дідусь.
– Дідусь? Та який же він дідусь? Це хлопець якийсь.
– Просто він не встиг постаріти – помер швидко. Так
завжди буває, Улясю: спершу людина маленька, потім вона
росте, а вже потім старіє.
– І я так буду?
– І ти, аякже!
– І я колись стану бабунею?
– Неодмінно станеш. Тільки це буде дуже нескоро.
– Не хочу бути бабунею.
– А чому? Це дуже цікаво. Матимеш таку онучку, як ти,
і вона тебе ось так питатиме, як ти питаєш мене.
– Нехай тільки спробує. Я їй як дам ляпця.
Баба Зоня засміялася.
– От тобі й маєш! Я ж тобі ляпця не даю.
– Бо Ви в мене добрі.
Дівчинка пригорнулася до бабуні.
– І ти будеш доброю. Аякже! У нас в роду недобрих не
було.
Улянка побігла собі бавитися, а баба Зоня схилилася над
альбомом і її огорнули спогади.
Баба Зоня ще не дуже й стара, та всякого набачилася на
своєму віку. Вона добре пам’ятала, хоч була тоді ще зовсім
мала, як Львів став радянським. Їх тоді зібрали якісь дядьки,
вдягнуті не по-нашому, і сказали, що їх нарешті визволили і що
вони тепер всі вільні. Зоня тоді ще нічого не розуміла, хто кого
і від кого визволив. Тато чомусь з того визволення не радів, а,
прийшовши додому, сказав:
– А най то шляк трафить! Ой, стара, побачиш, ще нам те
визволення боком вилізе.
Зоня тоді у те все не дуже вникала. Їй що? Бігала собі з
дітьми. Мешкали вони тоді на Личаківці, та часом їздили
старим трамваєм до бабусі, що жила в підвалі, тому, певно, і
вулиця так називалася – Підвальна.
А потім була війна. Падали бомби – і це було дуже
страшно. Тата забрали на фронт, і Зоня жила тепер з мамою. А
потім до них пересилилася і бабуся. Тепер вони вже нікуди не
їздили. Хіба що мама або бабуся ходили що-небудь міняти.
Спершу вони визбирували всякі симпатичні порцелянові
дрібнички, а замість них приносили хліб, муку або вузлик з
крупою. А коли все з’їдалося, хтось вирушав знову. Мама
зітхнула – і зняла свої кульчики, що їй колись подарував татко.
А потім почали міняти одяг: татові чоботи, мамині сукні,
хустки.
– Мамо, а що буде, коли у нас вже нічого буде міняти? –
спитала Зоня.
Мама вдавано засміялася.
– О, до того часу вже наш тато повернеться.
Замість тата у Львів ввійшли німці. Стало ще
страшніше. Тепер їх знову зібрали, і німець через поліцая
сказав, що їх нарешті визволили, і вони тепер будуть жити по-
новому. Але по-новому вони не зажили. Хіба що з харчами
стало ще сутужніше, бо витикатися щось міняти боялися.
Знайомий поліцай запропонував мамі влаштуватися прибирати
в комендатурі, та вона відмовилася: була ще молода і гарна і
боялася зайвий раз потрапляти німцям на очі.
Але несподівано їм поталанило: з села приїхала далека
їхня родичка тітка Марія. І як вона добралася – один тільки Бог
знає. Згадала-таки про них! Привезла трохи яєць, муки,
солоного сиру, а головне – хліба.
– Німаки, бодай виздихали, всіх курей вирізали, –
скаржилася.
– Я якось в хлівчину дві курки сховала – ото й уціліли.
А потім була Перемога. Стрілянина, салюти. Але
страшно не було, бо всі раділи і посміхалися. Декотрі плакали,
але також посміхалися. Аж чудно Зоні було таке дивитися.
І нарешті повернувся тато. Він трохи накульгував на
праву ногу і був увесь сивий. Та то було пусте – добре, що
живий повернувся. Так казала Зонина мама. І знову всі плакали:
і мама, і бабуся, і навіть тато. Того вже Зоня ніяк не розуміла:
радіти треба, а вони плачуть.
А потім їх знову зібрав дядечко, вдягнений не по-
нашому і сказав, що їх нарешті визволили. Коли прийшли
додому, Зоня спитала:
– Тату, доки нас вже будуть визволяти?
– Доти, донечко, доки так нам шиї мотуззям не
позатягують, що ми й гикнемо.
Зоні стало страшно: і що тато таке каже? Втрутилася
мама:
– Нащо дитині дурне говориш? Вона ж ще мала. Бачиш,
як перелякалася.
– Нічого, доню, не лякайся. Ти ще доживеш до інших
часів. Ми з мамою вже ні. А ти доживеш. Ти ще побачиш, як
замає наш жовто-синій прапор. Запам’ятай: жовто-синій – це
наш, Український прапор.
– І знову ти… нащо їй те знати? Ще комусь щось скаже.
– Не скаже. Правда, мала, не скажеш?
Зоня кивнула.
– Вона ж розумних батьків дитина, не те, що другі…
І зовсім серйозно до мами:
– А знати мусить. Бо хто їй потім розкаже, коли нас не
буде? Ніколи чекати, доки подорослішає. Часи такі настали,
що…
І скрушно махнув рукою.
Наш тато, наче у воду дивився. Ми з мамою та бабусею
ледве вибралися на село – провідати тітку Марію. А коли
повернулися… а коли повернулися, татка не було: його забрали.
Згадали, що він у німецькому полоні був. Хіба ж то була його
вина? Вини ніхто не питав. Забрали – і все. Ще трохи
потримали у Львові, а потім – на Сибір. Чи доїхав батько до
того Сибіру, не знали. Може, десь помер у дорозі, а може й
розстріляли, бо до роботи він не годився: мав поранення та й
здоров’я вже було надірване. Звістки від нього вони так і не
дочекалися. А може й не везли його нікуди, а тут десь у Львові
закатували та й закопали в котрійсь із тюрем. Он які розкопки
було зроблено, он скільки болю та мук людських було
розкопано. Баба Зоня теж туди ходила, дивилася на ті кістки. Та
хіба по кістках впізнаєш?..
Відплакали, відсумували. Зоня ходила до школи. Носила
піонерський галстук, крокувала в піонерських колонах. Про
батька, щоправда, ніхто їй не нагадував. Росла і вчилася, як
сотні інших. Та ніяк не могла збагнути, чому в школі всі
наперебій кажуть, що Бога нема.
– Як це нема? – пробувала заперечити Зоня. – А Паска?
А Різдво?
– Вигадки все це, – запевняла вчителька і чомусь ховала
очі.
– Мамо, а чому вони всі брешуть? – питала дівчинка у
мами, прийшовши додому.
– Хто бреше? – дивувалася мама.
– Та всі вчителі.
– Фе, Зоню. Встидайся. Не можна так казати. Та ще про
вчителів. Вчителі не можуть брехати, бо вони – вчителі.
– А чому вони кажуть, що Бога нема?
– Ну… – мама зітхнула. – Так вони мусять казати, бо їх
звільнять з роботи.
– Хто звільнить?
– Влада.
– То виходить, що влада бреше? Це та сама влада, що
розстріляла нашого татка? Як я її ненавиджу!
– Цить, дитино, цить. Ніколи і нікому не повторюй тих
слів.
– Та я знаю, мамо. Але скажіть мені правду, за що
розстріляли нашого татка?
Мама заплакала.
– Хто його знає, дитино. Хіба ж я знаю? Він нікому
нічого поганого не зробив. Кажуть, нібито за те, що в полоні
німецькому був. А хіба ж він зі своєї волі в той полон попав?
Війна ж яка йшла. Та чи йому там солодко було? Повернувся
хворий, поранений, а тут – на тобі!.. А я так думаю, Зоню… а
може його ще й не розстріляли. От колись несподівано
об’явиться наш тато…
Бідна мама. Вона й досі все ще сподівається.
– А чому він тоді не пише?
– Ну… може, йому не можна… А про вчителів, дитино,
ти більше ніколи так не кажи. Їм також нелегко. Пам’ятай про
це.
Вона пам’ятала. Але ж декотрі з них вже так старалися:
не за страх, а на совість. Ну, скажімо, хто заставляв їх хрестики
у дітей зривати? Образливо. А розганяти на Великдень дітей
з-під церкви? Декотрі вчителі робили вигляд, що їх взагалі не
бачать, а декотрі… ні, мама не права. Серед вчителів багато
перекинчиків.
Зоня більше вже не сперечалася з учителями, не доводила, що
Бог є. Вона якось заховалася у собі, стала потайною. Іноді мама
питала:
– Ну, як там в школі?
– Блазнюємо потрохи.
– Зоню, перестань. Ну що ти таке говориш? Школа ж не
цирк.
– То й що? Однак блазнюємо. Вчителі роблять вигляд,
що вірять у прихід комунізму, а ми робимо вигляд, що віримо
вчителям.
– Зоню!
– Мамо, я вже не маленька. Давайте хоч вдома не
будемо блазнювати.
Мама скрушно зітхала і думала: “І що воно буде з тієї дитини?
Хотілося, щоб далі вчилася. А чи то вдасться?..”
З навчанням не вийшло. Спробувала в інститут –
завалили. І всім було зрозуміло, що навмисне. Більше не
пробувала. Не хотіла принижуватися. На юному дівочому личку
звідкілясь раптом взялася сувора зморшка – не за віком сувора.
Пішла на завод, де працювала її мама. Вранці гули гудки.
Кожен робітник безпомилково міг вирізнити гудок своєї
фабрики чи свого заводу. Зоня – також. Вона злилася з масою
робітниць, стала такою ж, як і всі. Завод якось вмів їх
нівелювати, робити сірими, безликими, ніякими. Здавалося, що
навіть голоси в них стали однакові. Робота – дім – робота.
Спробувала піти в кіно, але там теж була робота. Солодких
“переживатєльних” індійських фільмів дівчина не любила. От і
сиділа вдома або в бібліотеці.
– Якась ти в мене, Зоню, не така, як усі, – журилася
мама.
– Так це ж добре, – посміхалася дівчина, але якось
сумно посміхалася.
– Це ж добре, мамо. Бо хіба краще – як усі?
– Але ж, Зоню, ти молода. І гарна, мушу сказати. Треба
б тобі з молоддю. Треба заміж вийти, щоб я онуків діждалася.
– Заміж? За кого? Де, мамо, той хлопець, в котрого
можна закохатися? Все, як не п’яниця, то дурень. Окрім
матюків, від них нічого не почуєш.
Якось Зоня прийшла з роботи розпашіла і схвильована.
Вона довго вагалася, знічено ходила з хати на кухню і назад,
наче хотіла щось сказати, а потім передумувала, щоб знову
пориватися.
– Мамо, – таки зважилася. – Скажіть мені правду… а
Ви… любили мого тата?
– Отакої! – мати покинула, що там робила, і мрійно
задивилася… либонь у своє минуле. Вона зараз не бачила ні
доньки, ні кухні. Вона бачила себе, струнку гімназистку, і його,
Андрія, високого, дужого студента університету. Вона бачила
його так виразно, що, здавалося, якби простягла руку, то
доторкнулася б до нього. І пісню чула. Що це за пісня? А-а, це
вони з Андрієм співають у два голоси.
Скажи мені правду,
мій любий козаче,
що діяти серцю,
як серце болить?
– Мамо, – вона повернулася, повернулася зі свого
минулого, наче вигулькнула з води, і знетямлено подивилася на
свою доньку.
– Зоню, скажи мені правду: у тебе хтось є?
– Ви не відповіли мені.
– Ти про що?.. А-а, чи я любила твого батька? Знаєш,
дитино… важкі то були роки… Але я б хотіла, аби ти зазнала
того щастя, що зазнала я з твоїм батьком… Скажи мені правду,
моя дитино, у тебе хтось є? Бачу, бачу. Можеш не казати. Слава
Богу.
– Мамо, я виходжу заміж.
– Заміж? Так відразу? Хто ж він? Чи ти давно знаєшся з
ним?
– Знаюся? Ні, мамо, то не те…
– Я хотіла сказати… ти його любиш?
– Ну… не знаю ще. Я, напевно, його полюблю. Він
хороший. Але заміж я мушу вийти вже.
– Мусиш? – мати пополотніла.
– Ні, мамо, ні, не лякайся, – Зоня почервоніла ще більше
і розсміялася.
– Не треба мене так лякати.
– Ні, мамо, нічого такого. Просто… Василь повернувся з
Сибіру. Політичний він. У Львові його не приписують. А де ж
йому ще жити, як не у Львові? А без приписки і мови не може
бути хоч про яку-небудь роботу. Я вийду за нього заміж, і ми
його припишемо до себе. От і все.
– Це ти сама придумала? Чи хтось розумний допомагав?
– А що, зле придумала?
– Чи ти, дівко, з глузду з’їхала? Хлопець з тюрми, а
вона заміж! Ще й приписати! Щоб потім самим опинитися на
вулиці?
– Мамо, він не злочинець, він політичний. Як наш тато.
– Цить мені! Знайшла до кого рівняти! Так от що я тобі
скажу: не смій і думати. Все. Більше ніяких розмов.
– Мамо, Ви ж у мене добрі, – і Зоня заплакала.
– Хліб добрий, дівонько.
– Ви ж всіх жаліли, всім допомагали.
– Але ж не до такої глупоти, щоб приписати до себе до
хати якогось пройдисвіта та ще й дочку йому свою віддати. Ти
просто божевільна. Твоє місце на кульпарківський.
– Може. Скорше за все – так і є. Та я все одно вийду
заміж. За Василя.
– Чи тебе зачаровано? Чи обморочено? Чи тобі щось
пороблено? – плакала мати. Зоні було жаль її, жаль було і
Василя, і себе. Серце рвалося в неї з грудей, а що робити, чим
зарадити, дівчина не знала. Вона знала лише, що мусить
допомогти Василеві, бо він був у скруті. І хоч мати сердилася,
Зоня ставила Василя десь на одну плашку з своїм батьком –
політичний. Хоч Зонин батько, власне, і політичним не був. І за
що його?.. Зітхнула. Мати все ще плакала, а Зоня не знала, як її
розрадити.
Раптом розчинилися двері – і на порозі став їхній
приятель дядько Юхим. І тут-таки загримів його могутній бас.
– Добрий вечір або що! Вечеряти нема що… А ви чого
це сидите поночі? Чому світла не світите?
Зоня кинулася до вимикача.
– Ага! Спіши! Нема лєтрики. Я вже стукав, стукав у
двері, коли дивлюся – аж відчинено. От я і зайшов.
– Це знову ти, дівко, двері не зачинила, – крізь сльози
дорікнула мати.
– Може й я, – якось байдуже сказала Зоня.
– Певно, що так. Колись без останньої сорочки
лишимося.
– Ну, годі тобі, Олено, не сварися вже, – заспокоював
маму дядько Юхим.
Юхим жив собі самотою. Жінка йому померла, другої не
брав. Дітей Бог не дав, то віддавав своє тепло чужим людям. От
хоча б Олені з Зонею. Та й то сказати: які вони чужі? Ще в
студентські роки Андрій, Юхим і Микола Кравців були собі
нерозлий-вода. Майже одночасно й поженилися. Подружбували
на весіллі Андрія з Оленою – та й самі поженилися. І
Миколиного сина Василя Юхим хрестив… Тільки нема вже ні
Андрія, ні Миколи. Таке життя. Нічого не поробиш. Юхим умів
розрадити чи порадити, або й так чим допомогти. Ось і зараз,
здається, вчасно прийшов…
– А що тут у вас трапилося? Бачу, в обох очі на
мокрому місці.
– Біда у нас, Юхиме.
– Біда? А я й не туди… з своїми жартами… Ну, що там у
вас?
– Моя дівка заміж зібралася.
– Нарешті. Так хіба ж це біда? От, їй-Богу, зроду
п’яницею не був, а вже на твоєму, Зоню, весіллі нап’юся. Чи не
покличеш, га?
– Та… яке там весілля? – скрушно зітхнула Зоня, – он
бачите…
– Перестань, Олено, що ти справді? Не буде ж вона вік
біля тебе сидіти.
– А ти вже розказуй, дочко, розказуй до кінця, нехай
знає… – спересердя крикнула мати та й ну знову плакати.
– Е, почекайте, почекайте… за кого йдеш, дівко?
– За Василя… – та й опустила голову.
– За якого Василя? А-а, я вже либонь знаю. Чи не за
Кравціва?
– Так, за нього.
– Так, за того сибіряку. Ще й приписати його
збирається. Чи ти чув таке?
– Цить, Олено, не кричи. А ти його хоч знаєш?
– Не знаю і знати не хочу. Добре, що он вона знає.
– А це ти даремно. Варта було б познайомитися з
майбутнім зятем. Що ж ти, Зоню? Нехай би був прийшов, щоб
все офіційно…
– Та… я знала, що так буде. Я згоріла б від сорому.
– Ну, от що, Олено: Василь – хлопець хороший.
Журналіст, літератор. За те його і той… вони там серед
студентів роботу проводили. Українську газету підпільно
видавали, з-за кордону українські книжки діставали, тут
розповсюджували. Наших авторів за кордоном видавали. Сама
розумієш, за таке по голівці не гладять. Словом, наш хлопець.
Василь, між іншим, мій хрещеник. Та ти й батька його маєш
пам’ятати. Микола. Ще у вас на весіллі дружбою був. Він і я.
Василь – сирота. Мати померла, коли він ще був маленьким, а
батько помер, коли сина заарештували – не витримав. Хату
забрали, а тепер хлопцеві ніде жити. Ніби реабілітували, а у
Львові не приписують. А що на Сибірі був… що ж… це тепер не
дивина. Якби живий був Андрій, він би радий був такому
зятеві. Молодець, Зоню.
– Хвали, хвали її. У неї й роги виростуть. Я все життя
вдовою пробідувала, а тепер ще й для неї долю таку уготувати?
Здавалося, маминим сльозам краю не буде. Зоня розгублено
теребила свої пальці. Юхим посуворішав.
– Ти, Олено, не кричи. Я на правах давнього друга
Вашої родини скажу тобі так… Добру доньку ти виховала,
справжню. Розумієш, я і сам Василя приписав би. І не побоявся
б. Та до мене не припишуть. Його можуть приписати тільки до
жінки. І то трудно буде. Так що…

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

4 × five =