А дітей розкидали по різних дитбудинках. І серце
комусь-то не здригнулося – розлучати братів і сестер. Скільки
то дитячих сліз пролилося. Та що тії сльози!
Незабаром пройшла чутка, що у Збаражі в річці
втопився Пепа. Купався – і втопився.
Минали роки. Ніхто про Палажчиних дітей нічого не
чув. Аж раптом у село приїхала Воля. Пам’ятала всіх своїх
товаришок. Зайшла і до сліпої Тетянки, що саме була на
канікулах. І наговорилися, і наплакалися. Розповіла Воля,
скільки сил доклала, щоб познаходити всіх. Настуню хтось узяв
за свою – то й слід її згубився, Іван став моряком.
– А Ганка? – запитала Тетянка.
– Ганка вийшла заміж. Дуже хоче приїхати в село, та
чоловік не пускає: боїться, що залишиться тут і не повернеться
до нього. А куди їй, коли двоє дітей…
Воля й у гості до Ганки їздила.
– Я б там ніколи не жила, – вдарила себе кулачком у
груди. – У них там свої звичаї, жінка там, як рабиня. Ні, таки у
нас найкраще.
Потім у село приїжджав Іван – гарний, стрункий моряк:
приїхав подивитися на село, де народився, де проходило його
дитинство. Казав, що нічого і нікого не пам’ятає, лише сліпу
дівчинку, що з нею колись бавився.
Я іду по селу. Ось тут місце, де стояла колись
Палажчина хата. Хати нема. Лишилася тільки груша. Вона
знову рясно зародила. Невже й досі чекає? Хто зна, може й
чекає… Може, дерева вірніші від людей. Бо люди, хоч і мають
пам’ять, та вміють забувати. А дерева, мабуть… Ні.
ГОРЛИЧКА
Туркотіла горличка
на зеленім дубі –
нема того голубонька,
що так її любить.
Туркотіла горличка,
сумно туркотіла,
бо другого, нелюбого,
вона не хотіла…
Пісня так і роїлася в Наталчиній голові, подумки
співалася, витискаючи з очей сльози. Наталка б заспівала її на
повний голос, як співали вони ту пісню удвох з чоловіком, та
була ніч, спали діти, а довкола – тиша, хоч вовком вий. Наталка
була ще молода і гарна, дарма що у неї аж троє дітей – три
сини, як соколи… Іван колись називав її горличкою. Це було для
них обох магічне слово, що стало ключем до їхнього кохання. А
тепер…
Нема того голубонька,
котрий її любить…
Здавалося, що сліз вже нема, що всі вже виплакала, а
вони все були та й були, все капали та й капали на подушку.
Наталка й не витирала їх. А навіщо? І так ніхто не побачить:
довкола – глуха ніч. Темна – ні зірочки на небі, ні вогника в
селі. Темна ніч, як Наталчине життя. Сопли у запічку діти –
Кирилко і Данилко. Найменшенький, Грицуньо, спав на печі –
там, може, хоч трохи тепла залишилося, що за день прокинула
кількома віхтями соломи та оберемком-другим сухих прутиків.
І то не для тепла палила, а щоб яку страву зварити дітям. Як
далі жити – не знала Наталка. І ніхто того не знав, бо такі часи
настали. Тяжкі часи. А коли вони легкі були? Для неї – ніколи.
А тепер полегші й не чекала. З тих пір, як загинув Іван… вже
скільки часу пройшло, як ту “похоронку” одержала, а все ще
плаче, як згадає. А як його не згадаєш, коли троє дітей?
Сиротятами ростуть… Що з того, що мати є… Та й сама молода
ще. Не нажилася, не налюбилася з своїм Іванком, що був для
неї добрим чоловіком, бо таки любив її. Ох, як же любив!..
Наталчині думки обірвав легенький стук у шибку…
Либонь причулося… Ні, не причулося. Стук повторився, тихий,
вкрадливий. Хто б це міг бути?.. Ой, вже набоялася вона тих
стуків у вікно, ой, набоялася – аж досі лячно. Тепер наче й
боятися нічого, та все ж…
Накинула спідницю та блюжчину, підійшла до вікна.
Світла не світила.
– Хто там? – спитала тихо, до самої шибки, аби не
побудити дітей.
– Це я, відчини, – тихий чоловічий голос.
– Хто це “я”?
Бо й справді не впізнала.
– Та я, Микита… відчини, тоді й впізнаєш.
Це був їхній бригадир Микита Цвіркун. Тепер вона либонь і
впізнала. Та чого йому треба серед глупої ночі? А може, щось
трапилося? Бо чого б тоді він?..
– Я зараз, – метнулася до сіней. І навпомацки відчинила,
стала на порозі.
– Що трапилося? – тихенько спитала.
– Та нічого… – усміхнувся Микита і дихнув їй в лице
самогонним духом.
– Ішов повз твою хату – дай, думаю, зайду…
І він безсоромно вхопив молодицю за груди, а потім міцними
руками обхопив її всю і притиснув до себе. Наталка шарпнулася
у злості – та де там! Тоді вона вивільнила руку і з усієї сили
вліпила Микиті намордника. Той явно не чекав такого і
отетерів, а тим часом молодиця вирвалася з його цупких
обіймів і вскочила у сіни. Хотіла хутенько і двері зачинити, та
не встигла – Микита ногу свою підставив.
– Ні, голубонько, почекай. Микиті ляпаса? Мені ляпаса?
Я не такий. Я, знаєш…
– Сам винен. Нема чого по ночах ходити. Випив – то
йди спати.
Наталка взялася за сінешні двері, та Микита знову вхопив її за
стан і злісно вп’явся слинявими губами в її губи. Молодиця
заборсалася, запручалася, та руки в Микити були сильні – бика
втримував…
Зганьблена, спаплюжена, знівечена і розчавлена,
зачинила нарешті сінешні двері і лягла на свою подушку, що ще
не просохла від Наталчиних сліз і була холодна та неприємна.
Знадвору почула, як п’яний Микита доспівував свою пісню:
На зеленом ковре мы сидели,
целовала Наташа меня …
Що їй робити? Ні, жити вона більше не може, не хоче. А
гріх? А такою жити хіба ж не гріх?.. А дітки? Що з ними буде?
Заберуть в дєтдом? А хіба той дєтдом може замінити матір? Не
може. А Грицуньо ще зовсім маленький… І плакала, і билася об
подушку головою, затискала лице в подушку, щоб не чули діти
її плачу, а то ще поперелякуються. Ледве дочекалася світанку.
А як дочекалася, то й встала. Наче заморочена, не знала, що їй
почати. І по воду до криниці лячно було йти: здавалося, всі уже
знають… Пересилила себе і таки пішла по воду, потім
розпалила – і теплий дух пішов по хаті. Та він не міг зігріти
Наталчину душу. Понакривала дітей. Мусить жити. Бо що вони
без неї?..
Лиш розвиднілося – на порозі став Микита. Наталка
здригнулася. Вся підібралася, відступила в кут до рогачів.
– Ти чого наче боїшся мене? Я ж не вовк.
Мовчала. З ненавистю дивилася в його набрякле від випитого
вчора обличчя.
– Боятися не треба. Ти жінка ще… ого! Та й мене чорт
не взяв…
Микита бридко хихикнув.
– То ми собі… ладком…
– Іди геть, – сказала тихо, щоб не побудити дітей. –
Чуєш? Іди геть, бо розвалю тобі голову.
І Наталка почала озиратися довкола, ніби й справді шукала, чим
би Микиті розвалити голову. Стояла, бо нічого підходящого під
руками не було. Лише обіперлася на лопату, котрою саджала
хліб у піч, і пильно зорила за Микитою.
– Ти що, здуріла? – ніби аж здивувався той.
Тепер при вранішньому світлі Микита ніби й не здавався таким
дужим. Наталка прикидала, чим би й справді його огріти, якби
прийшлося. Та, окрім лопати, нічого такого не було. Та він наче
й не збирався до неї підходити. Лише словами, як багнетом у
груди.
– Ти думаєш, я не бачу, як ти бідуєш?
– Не твоє діло.
– А чом не моє? Я – бригадир – то й виходить, що моє.
– Іди звідси – просичала, ледве стримуючись, молодиця.
– Кажи, що треба по роботі, та й іди.
– Та я піду. Чого ти й справді?.. Соломи тобі привезу,
дров. Ніхто й не скаже нічого – вдова погиблого.
– Геть, – закричала Наталка і, вхопивши лопату, рушила
до Микити. Данилко спросоння відкрив очі і виглянув із
запічка.
– Мамо, що таке?
– Спи, спи, сину. Ще рано.
– Ага, з вами заснеш, – буркнув хлопчик, натягуючи на
себе рядно і стару кожушину.