Тернова Доля

І народився у Химки син – маленький, крикливенький
хлопчик. І тішилася Химка з його народження, що й про сором
забула. А люди? Що люди? Переговорили та й облишили –
набридло. Та якщо вже на чистоту, то не всі й осудили її. Це не
те, що колись… А про Вадима Химка не те, щоб забула – просто
не думала про нього. Та й ніколи було: вся в клопотах. Дитина
росла, а Химка тішилася: не самотня, є для кого жити. Коли
дитина підросла, носила у ясла, а сама знову працювала у
Семена Харитоновича. Тільки Семениха, як було за щось
розсердиться, то все більше Химці докоряє:
– Блудниця! Привела байстрюка та й шваниться! Було б
чим!
А ще почула якось Химка ненароком розмову Семена
Харитоновича з приїжджим (певно, з району).
– То це та? Вадимова?
– Так. Влип чоловік.
– А вона нічого, гарна молодичка.
Обидва пересміхнулися.
– Банальна історія, – сказав Семен Харитонович.
– З ким не буває…
– Так то воно так. Але Вадиму добряче дісталося. І від
жінки, і по партійній лінії.
– То моя роздзвонила.
– Ну вже ті баби! Пробачте.
Почувши ту розмову, Химка довго не відважувалася зайти в
кабінет Семена Харитоновича, та мусила. Увійшла – нічого. То
й заспокоїлася: нехай собі говорять.
А Сергійко ріс. Вже й до школи пішов. Не було у Химки
з ним клопоту: вчився добре, та й на поведінку ніхто не
скаржився. А як школу закінчував, раптом Химку в район
викликали – по пошті папірця одержала: зайдіть, мовляв, у
такий-то кабінет. І що б це мало бути? Чого б то? Їхала в
автобусі і ламала собі над тим голову. Так нічого й не
придумала. Аж коли відчинила двері вказаного в папірці
кабінету, серце наче спинилося, а потім впало кудись: за столом
сидів Вадим… Вадим Миколайович. Вона відразу й впізнала
його, хоч років пройшло… був лисуватий, розповнів. Встав їй
назустріч.
– Проходьте, проходьте. Сідайте.
Химка сіла. Пауза затягнулася.
– А Ви… – Вадим Миколайович запнувся, – така ж
гарна…
Химка мовчала.
– Я дуже завинив перед Вами. Самі розумієте…
Молодість, Ваша врода…
Химка перебила:
– Кажіть вже, чого викликали.
Вадим Миколайович прокашлявся.
– А викликав я Вас ось для чого. Сергій, здається, в
цьому році школу закінчує?
– Так, закінчує.
– То я хотів би йому допомогти…
Химка хотіла сказати: ”Не треба”, та спинила себе. Він же ж
таки батько. Може, совість заїла, а може… та Химка не встигла
додумати.
– У Москві є такий університет… на Ленінських горах.
Чули про такий? Хоча… словом, є можливість туди хлопця
влаштувати. Адже він добре вчиться?
– Відмінник, – тихо сказала Химка. Звісно, де ж вона
може таке для свого сина? То добре, якщо Вадим допоможе. Та
не чужий же…
– То коли закінчить школу, нехай приїде до мене. Я з
ним поговорю. Лади? От і добре. А за минуле… не тримайте на
мене зла.
А Химка й не тримала. Додому йшла – як на крилах летіла: її
син, її Сергій буде вчитися. Аж у Москві! Ото вже спасибі
Вадиму Миколайовичу. Таки, видно, совість його замучила –
батько ж… Нікому нічого не казала. Тільки спитала у сина:
– Ти хочеш вчитися?
І побачила, як у хлопця засвітилися очі.
– А що?
– Та так, нічого. Є один чоловік… словом, в Москву
поїдеш…
І не знала Химка, що готує собі довгу-предовгу розлуку
з сином. Не знала, а то б не тішилася, а плакала б в гіркий
кулак.

Збирала сина в ту Москву, як на вічне поселення: що
бачила, клала у валізу і містку торбу.
– Мамо, ну куди стільки всього! – пробував
протестувати Сергій.
– Ти бери. Кажуть, там у Москві страшні морози. Як
закрутить, як притисне, то й не питатимеш, чи модне, чи гарне,
– все одягнеш.
– А їсти стільки! Можна полк нагодувати. В Москві ж
не голод.
– Е, дитино, воно то так. Але там все купити треба, а тут
– своє, домашнє.
Потім плакала: єдиний же син… і буде далеко від неї…
І тут-таки потішала себе: зате вчитиметься.
А Сергій їхав собі в поїзді, вперше в житті їхав так
далеко від дому, від матері. Все ж ніби добре: він їде вчитися, у
саму Москву їде. І мріяти про таке не міг. Та щось в’ялило
хлопцеві душу.
Що? Певно-таки та розмова з його благодійником, з Вадимом
Миколайовичем… Він казав не розповідати матері – то Сергій і
не розповів.
– Поговоримо, – сказав Вадим Миколайович, – як
мужчина з мужчиною…
То де ж би Сергій після того розповів щось матері? А тепер-от
думав, чи добре він вчинив, що не розповів… А ще Вадим
Миколайович сказав:
– Знаєш, що я тобі скажу… ти вже дорослий і нема чого
тобі за мамину спідницю триматися. Я правильно кажу?
– Та… правильно. Я й не тримаюся.
– От і добре. Я в твоєму віці вже самостійний був. Я
маю на увазі от що… будуть канікули, зимові, літні… Я б на
твоєму місці роботу на канікулах роботу собі знайшов би. Сам
подумай: приїдеш до матері – їй же зайві витрати. А їй і так не
легко. Правильно я кажу?
– Та звичайно.
– От бачиш. Мужчиною треба бути, а не тюхтієм. А
село – воно село. Ти тепер хлопець столичний, жити маєш по-
іншому. Не можна переривати навчально-виховний процес. А
то і не відвикнеш бути селюком. Що за навчальний рік засвоїш,
те за літо забудеш.
Сергій хотів щось заперечити, але він не звик сперечатися зі
старшими, а цей чоловік, мабуть, був дуже великим
начальником. Та й допомагає Сергієві. Сергій не погоджувався
з Вадимом Миколайовичем, але нехай собі говорить. Хлопець
потім сам у всьому розбереться. Не буде він і справді з ним
сперечатися.
А тепер їхав і думав, що мабуть-таки треба було трохи
посперечатися. Це якось гнітило. Але незабаром хлопець
відігнав від себе поганий настрій і надокучливі
розмірковування. А з часом і зовсім про них забув.
Химка одержувала від сина листи. Носилася з ними
ледве не по всьому селу. Яка ж то для матері втіха, коли у сина
все гаразд. Спершу писав, що важко з мовою, бо тут все тільки
по-російськи. А потім, видно, звик, бо і в листах своїх почав
подекуди російських слів докидати. Та Химка в тому не бачила
лиха: звісно, дитина на чужині, не чує рідної мови то й
відвикає. Чекала вже тих канікул, як божого змилування. Та син
написав, що не приїде: робота йому підвернулася. Грошей
заробить – то й одягнеться трохи, бо тут ходять не так, як у селі.
А він же не хоче бути гіршим за других. Боже борони! Хіба
Химка що?.. Просто бачити його дуже хочеться. Але якщо вже
так треба… і заплакала. А потім написала сину, що, якщо йому
так ніколи, то може б вона до нього приїхала. Візьме сала,
муки, кілька курок заріже, ще там чого. Там же все купити
треба. Відповідь прийшла дуже швидко. Здавалося, хлопець аж
перелякався, щоб мати і справді не надумала приїхати. Він
писав їй, що вона тут загубиться, що тут сила-силенна людей і
машин, і ще таке метро, що попід землею йде. Куди їй! І Химка
скорилася. Жила листами. Сперщу Сергій писав часто, потім
все рідше і нарешті зійшов до привітальних листівок: з
Жовтневими святами, з Новим роком, Днем 8-го Березня, з
Святом 1-го Травня і Днем Перемоги. На листівках були все ті
ж троянди та маки, що й важко було їх відрізнити. З листівок
Химка знала, що її син живий і здоровий. Сперщу Химка часто
плакала, а потім звикла, бо кажуть, що людина до всього
звикає. Мусила жити, хоча й не знала, для чого їй те життя,
якщо синові вона не потрібна.
А то якось таки одержала листа. Син писав, що вже
закінчив науку, але його лишають у Москві для ще вищої
науки. А ще син писав, що женився і що в них незабаром буде
дитина. Боже мій, Химка вже так плакала, ніби лихо яке її
спіткало. Женився! Без матері! А тепер у неї буде онуча, якого
вона також не побачить. Просила сина, щоб приїхав з невісткою
в гості, та сину явно було не до неї.
А роки йшли. А Химка старілася разом із своєю хатою.
Обидві вони наче й розуміли одна одну і вже давно скорилися
своїй долі – доживали віку.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

4 × two =