Тернова Доля

Отак жив собі Федір у своїй хатині і з своєю родиною.
Землі у нього не було, худоби також. Старий хлівчик біля хати,
а в ньому з п’ятеро качок, а на вишках з десять курок.
Аж гульк – до колгоспу прийшли записувати. Спершу
до Федора і заходити не хотіли: вже така голота, що колгоспу
від таких користі ніякої. Та уповноважений гарикнув:
– Ви що, не розумієте політики партії? Поголовна
колективізація.
Зайшли. А він – нізащо! Хоч ти його ріж. Вже і
агітували, і сварили, і просили, і сміялися з нього – ні та й годі.
– Дітей пишіть, жінку пишіть, якщо хочете, а мене ні.
– Та, Федоре, – урезонював його Максим Заєць, що мав,
певно, бути за голову. – Та що ж ти втрачаєш? Ні крови в тебе
нема, ні коня, ні плуга, ні рала, ні землі. Та саме для таких, як
ти, і є колгосп.
– Ні. Ще мої мама казали: ”Сину, як ото прийдуть
записувати, то перший раз – можеш записатися, другий раз – не
варта було б, але ще можеш, а третій раз – нізащо не записуйся,
бо то погибель, то – на все життя!” В піонерах я вже був, до
комсомолу мене записали, хоч я і не хотів. А тепер – нізащо!
– Так то твоя мама, певно, про партію говорила, –
посміхнувся майбутній голова. – А ми тебе не в партію, а до
колгоспу записуємо.
– А мені один біс, що ваша партія, що ваш калхоз.
Сказав ні – значить, ні. А жінку і дітей можете писати. Ей, бабо,
в калхоз хочеш?
– А я що в тому знаю? Ти – голова, от і рішай.
Федір засміявся.
– Тепер не я голова, а он Максим. Правда, Максиме?
– Та то ще не відомо. То ти як, Федоре?
– Сказав же – ні.
– Так ти нам поголовну колективізацію зриваєш. Ну, що
тобі стоїть?
– Ви краще мене не сердіть, люди добрі, а йдіть собі з
Богом та в добрий час.
І пішли ні з чим.
Через кілька днів викликали Федора в сільську раду.
Пішов. Щось довгенько не повертався. Варка вже хотіла йти за
ним. Та Федір повернувся, понурий, неговіркий, наче по дорозі
розгубив усі свої жарти. Хлопи казали, нібито його там били,
але сам Федір не признавався, певно, боявся, аби гірше не було.
Сказав до Варки тихо:
– Знаєш, жінко, як нас тепер будуть називати?
– А як?
– “Індусами” – от як!
– А що то таке ті “гиндуси”?
– Не “гиндуси”, а “індуси”, дурна ти бабо. А що то
таке, я й сам не знаю. Так називають тих, хто в калхоз не
записався.
– А може б ти, Федоре, записався до того калхозу?
Дивися, другі позаписувалися – і нічого.
– Побалакай мені.
– А що, коли в Сибір або ще куди нас запроторять?
– То й що? І там люди живуть. І наших, між іншим,
чимало.
І Варка замовкла. Мовчав і Федір. Сказав лише, що має
багато роботи, то щоб Варка нікого не пускала, і чобіт нікому
він зараз ладити не буде.
– Скажеш, що у мене – терміновий заказ.
Цілий тиждень робив Федір. Робив і при лампі. Аж
Варка сказала:
– Стільки гасу спалиш, що й не заробиш на нього.
– Цить, стара, – гарикнув Федір і продовжував свою
роботу.
В неділю дуже раненько побудив Федір свою челядь:
– Вставайте, лежні, вже до церкви дзвонять.
Діти, заспані, здивовані, стояли посеред хати, щулячись
від холоду і не знаючи, навіщо батько їх так рано побудив. А
Федір пішов до своєї комірчини і виніс з неї аж шість пар
новеньких чобіт. Сім’я отетеріло дивилася на свого господаря.
А він був якийсь усміхнений, просвітлений, як на Великдень.
– Ну, чого повитріщалися? Тримайте. А то не годиться
сім’ї “індуса” босій ходити.
І поставив перед кожним пару нових чобіт.
– І ти, жінко, тримай. Ти у мене також не з гірших!
“Індуска”! І щоб всі мені сьогодні в церкві були. Ми ж не
безбожники якісь. І я піду. А я що, не господар? Господар,
“індус”, і собі чоботи зробив, щоб не казали, що швець завжди
без чобіт ходить. Дурна примовка.
Чоботи всім прийшлися якраз. Діти дивувалися, як це
тато без примірки так вгадали. Федір задоволено посміхався:
– Що я ваших ніг не знаю? Надивився вже…

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

3 × one =