Тернова Доля

– От сьогодні. Сьогодні вже й скажу, – вирішила
подумки Ганка, переступаючи поріг Петрової хати.
Петро був дома. Це кольнуло дівчину. У хаті,
недивлячись на звичний вже настрій хвороби, панувало ще
щось незвичайне, але Ганка не могла ніяк вловити, що саме.
Якась урочистість чи що. Ніякого свята ніби не було, а на столі
– чистий обрусок… Але дивуватися не було часу: роботи було
багато. Петро їй допомагав і час від часу кидав на неї якісь
дивні погляди, від котрих дівчина паленіла. Стара теж дивилася
на Ганку якось особливо.
Впоравшись, дівчина хотіла вже йти, відкладаючи знову
свою рішучу розмову. Але Петро її перепинив:
– Почекай, поговорити треба.
Серце у Ганки зайшлося, і вона й сама не знала, чи від
радості, чи від тривоги. Вони вийшли з хати, завернули за ріг і
сіли на лавчину, що була якраз під застільним вікном. Було вже
холодно. Навпроти них саме була вишня. Вона вже скинула
свій лист, стояла тиха і, здавалось, безборонна. Десь на гілці
затримався одним один листочок і ніби чекав, що ось-ось має
впасти.
– Ось так і я, – подумала Ганка, щулячись від холоду і
підкулюючи під лавчину босі ноги.
Мовчання затягнулося. Нарешті, прокашлявшись, Петро
заговорив:
– Ось що, Ганко, ти мене знаєш. Я хлопець
господарський, не те, що якесь ледащо. Та й ти дівчина робітна.
Надивився вже, як ти по хазяйству увиваєшся. А що, якби нам
разом? Розумієш?
Ганка розуміла і не розуміла. Розуміла і не вірила, –
Петро її сватає! Хіба це можливо? А Петро вів далі:
– Словом, виходь за мене заміж…
Ганка не могла не те, що говорити, а й дихати.
– Весілля робити не будемо – не до того: твоя баба
померла, та й у мене… шпиталь… Словом, візьмемо шлюб та й
по всьому. То як?
Ганка мовчала. Вона не могла осмислити почуте. Але
щось її муляло. Все ж ніби добре, то що ж?
А-а! Вона чула від дівчат, як воно буває… Хлопець
обійме дівчину, цілує… А вона пручається, а самій так любо, що
аж дух захоплює…
– Ти чому мовчиш, Ганно?
– Та… – нарешті спромоглася дівчина видобути з себе
хриплий голос. – Ти ніби підбираєш коня для супряги…
– А ти ж як думала, – засміявся Петро. – Сім’я – це
упряжка. Коли одне тягне, а друге ні, то сама знаєш, як воно
буває. Одне слово – супруги… Зрозуміла?
– А як, коли любляться?..
– А-а! Ти он про що! Це, Ганно, потім, само прийде…
– Е, Петре, ні: коли нема, то вже не прийде…
І їй раптом так чомусь сумно стало. Петро розсердився:
– Дурна ти, скажу тобі. Ну й що з того, що вистоюють
під вербами та виціловуються? Потім полишають з животами:
ні дівка, ні молодиця. Я тебе по честі беру.
Ганка зачервонілася, як мак: ще, крий Боже, не так її
зрозуміє…
– Ну, ти ж знаєш, Петре, що я бідна, що нічого в мене
нема…
– То пусте, – перебив Петро. – Будемо робити, то все у
нас буде.
– А ти знаєш, Петре, що у мене діти, – невгавала Ганка.
Петро якось недоладно засміявся:
– Якби тебе не знав, то подумав би, що своїх уже
встигла надбати.
– То однаково, – суворо мовила дівчина.
– А ми їх, Ганно, в дєтдом оформимо. Там їх і
годуватимуть, і вдягатимуть, і вчитимуть… А в нас з тобою
будуть свої діти: ого-го, скільки наплодимо! Чи не так?
Тут він вперше взяв дівчину за плечі, але вона
випручалась і встала. Тільки тепер відчула Ганка, що зовсім
замерзла. Ноги задубіли, і вона ледве на них стояла. Але голос
був міцний, ніби видобувався десь із самих грудей.
– Ні, Петре, шукай собі іншої жінки. Я дітей своїх в
дєтдом не віддам.
І пустилася йти. Але Петро вхопив її за руку:
– Чекай, Ганно! Хіба ж ти сама не розумієш, що ніхто
тебе з твоїм виводком не візьме! Їм же там буде добре!
– Бувай, Петре! – кинула Ганка через плече і, вирвавши
руку, пішла собі.
Пішла, щоб більше ніколи не переступати поріг цієї
хати. І саме в цей час останній листочок на вишні підхопив
вітерець і жбурнув на землю.
Ніхто не міг достеменно сказати, чи Петрових мізків це
справа, але якось наїхали до Палажчиної хати з Лановець (наш
райцентр), були тут і з сільської ради. Приїхали дітей у дитячий
будинок оформляти. Плач стояв у хаті.
– Не дам, – плакала, аж заходилася Ганка. – Не дам
дітей, – падала, мліла. Та на неї ніхто не зважав. Лише хтось
кинув:
– Дурна дівка! Та ж тобі руки розв’язуються. Може, ще
хтось заміж візьме.
Ганка голосила, як на похороні. Кричали діти. Плакали
сусіди.
– Там в дєтдомі буде їм добре. Будуть чисті і
нагодовані.
– Ай, не кажіть, – похитала головою інша. – І не кажіть.
Дома – воно дома. Кому потрібні чужі діти!
Дітей забрали. Усі порозходилися. Лише Ганка мліла і
голосила в своїй хаті, що стала раптом пусткою.
Змарніла Ганка, схудла, ніби аж постаріла. А їй же
шістнадцять… Яка там старість. Хату свою вона тепер не
любила. Свій смуток гамувала в роботі – в чужій, бо своєї
поменшало.
Люди говорили:
– Де ж то видано, щоб така молода дівчина так
побивалася. Та ж живі вони.
– Не дивуйте: вона ж їм за матір була.
Не витримала Ганка: саме вербували, чи то в
Азербайджан, чи у Вірменію – словом, завербувалася та й
поїхала, нікому й не сказавши куди.
Петро шаленів. Бігав по селі, розпитував. Та ніхто
нічого не знав. Парубок ледве волосся на собі не рвав. Та що
вже тут…
Тільки груша у Палажчинім садку раптом зародила
рясно-рясно, ніби на гостей очікувала. Та гості вже не йшли. І
ронила груша свої плоди, мов сльози. І падали вони, і не було
кому їх збирати.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

fifteen + seventeen =