Тернова Доля

Микита вже давно вийшов, грукнувши спересердя
сінешніми дверима, а Наталка все ще стояла посеред хати з
лопатою в руках, забувши, що збиралась робити. Півдня
молодиця не сміла на люди витикатися: їй здавалося, що всі все
знають. Але мусила – то й пішла. І нічого. Все як завжди.
Заспокоїлася потрохи. І що це вона справді? Микита не буде
пашталакати: у нього жінка і двоє дітей. А Бог… Бог все бачить
і знає, що Наталка не винна. Проклятий Цвіркун (так дражнили
Микиту). Треба було скорше забути ту нічну пригоду та й жити
своїм життям. Наталка спершу так і зробила, та… спочатку
молодиця і не зважила на затримку. Не дуже й пам’ятала свої
цикли – потреби такої не було. Та й вік вже підходив. “Може,
минається” – подумала. Та не минулося. І коли Наталка це
зрозуміла, то жахнулася. І було від чого. Чоловік загинув на
фронті, все село знало, як Наталка за ним побивалася, і – на
тобі! Четверта дитина… жалю не було б, якби і справді згрішила
Наталка з кимось путнім із своєї вини…
– Господи, за що ти так тяжко караєш мене? Ти ж бачиш, ти ж
знаєш: і дня не минає, щоб не плакала я за своїм Іваном, щоб не
молилася за упокій його душі. За що, Господи?
І плакала гірко. І ніхто не міг її потішити. Та й кому про те мала
казати? Само скаже. Кілька разів у вікно крадькома стукав
Микита – видно, тверезий був. Не обізвалася. Ламала голову:
що їй робити? Намірилася піти до бабки Козихи, кажуть, вона в
таких випадках знає, що робити. І не могла. Що вона їй скаже?
Так, мовляв, і так: я так побивалася за своїм чоловіком, що з
горя завагітніла. Допоможи, бабо Козихо. Чи як? І потім
знатиме ціле село… Ні, Наталка не піде. А село? Село і так
знатиме. Ось ще трохи – і знатиме… І опускала голову, йдучи
повз людей, наче завинила перед ними. А вона не завинила. І
перед чоловіком своїм не завинила, і перед Богом. Цікаві
молодички намагалися у Наталки якось що-небудь вивідати: і
сяк, і так підходили, і добрими, і співчутливими прикидалися, а
вона мовчить – анітелень… А якось дорогу їй заступив Микита:
– Що, Наталко, кращого знайшла? Я, значить, тобі не
прийшовся? Не такий, значить? От би я хотів знати, з ким же ти
злигалася.
– Відійди, бузувіре. Ні з ким я не злигалася.
– Ну, молодице, у святого Духа я не вірю.
Микита зло сміявся і не давав Наталці пройти.
– Ступися, лукавий чоловіче! Ще й смієшся? Щоб ти на
кутні сміявся! Не займай мене!
– Що? Ти ще й сердишся? На мене? Я ж хотів по-
доброму… І поміг би…
Наталка розвернулася і пішла у протилежний бік, аби лиш
відчепився від неї її лютий ворог. Якби вона могла, то, певно,
убила б його, а так… а так матиме від нього дитину. Як же вона
зможе ту дитину пестити? Зможе. Що воно винне? Микита
перебив її думки, бо наздогнав Наталку і вхопив її за плечі.
– Ні, почекай. Ти скажи, я хочу знати, кого це ти
знайшла кращого за мене.
Наталка обернулася і з тої люті і від свого безсилля плюнула
йому в лице. На таке Микита не сподівався і аж розгубився.
– Ти що, здуріла?
– Ступися. А як вже так дуже хочеш знати… це – твоє…
– Е, не треба. Не вішай на мене. Щоб з того одного разу,
ще й так… і дитина? Це ти брешеш.
– Брехала твоя мати і тебе навчила! Облиш мене і не
чіпляйся. Я ж тебе не займаю.
Прийшла додому, розпашіла і люта, мов вовчиця. Як їй
тепер жити? Та жити мусила, бо діти…
Родила Наталка вдома. Тоді ще породіть до лікарні не
брали. Роди приймала баба Козиха.
– Хлопчик! Жвавенький такий, нівроку. Хай здоровий
росте.
– Син, – прошептала Наталка і заплакала.
– Чого плачеш, небого? – спитала стара. – Тобі тепер не
можна, бо й воно плакатиме. Не плач. Добре, що здоровенький.
Такий твій талан. Нічого, дасть Бог, виросте. І хай росте, бо
стільки вже того люду на війні перебили, не при дитині
згадуючи… хай росте. А як назвеш?
– Ще не знаю.
– Е, треба знати. І з хрестинами не тягни: хай дитина
має свого ангела-хоронителя, то й буде ним опікуватися.
Наталка довго думала, як назвати свого четвертого сина,
що прийшов у цей світ некликаним і небажаним. Спершу хотіла
було назвати Іваном, та схаменулася: як можна! Таки ж гріх…
– От вийду на дорогу, кого першого з чоловіків
зустріну, так і назву.
І першим зустрівся Наталці Кривий Петро.
– Добридень, – привітався лагідно. – Чи дужа?
– Та, Богу дякувати…
– Як сина назвеш?
– Петром і назву.
– А… чому Петром?
– Бо тебе першим зустріла.
– Та воно… ще хтось собі щось подумає…
– Чого б думати мав! Всі тебе знають, як облупленого, –
в’їдливо кинула Наталка та й пішла геть. Всі справді знали
Кривого Петра, що у нього дітей не було. Та й жінка його не раз
плакала і тихцем скаржилася бабам на Петрове чоловіче
безсилля: що є чоловік, що нема… І дивись, також боїться, аби
хтось часом на нього не подумав. Цур тобі, пек!
І знову приходили на вивідки цікаві молодички. Нічого
не вивідали: ще маленьке, що в ньому розбереш? Прийшов і
Микита. Приніс гелетку муки, поставив на лавці:
– Новонародженому. Нехай галушки їсть та росте
здоровий.
– Дякую, – крізь зуби процідила Наталка. Саме діти
були в хаті. Що мала сказати?
– Ану, дай гляну, – просвітлено усміхнувся Микита.
– Не можна. Ще зурочиш. Ми ще у виводі не були.
– Що я відьмак який чи що?
– Гірший від відьмака. Ти – упир, не при дитині
згадувати.
– Перестань, – відмахнувся Микита і ступив до колиски.
Довго і прискіпливо дивився на дитину, а потім сказав:
– Знаєш… а може й моє. От чортова баба!
– Ну-ну мені! Біля колиски дурне молоти!
– Та я нічого… хлопчик. Гм! І ми чогось варті! Ще ого-
го! Як той казав…
Вдома у Микити росли дві доньки. А він же так хотів сина. Та
чи ж можна вірити тій клятій молодиці? Так ніби нічого такого
про неї не чути. Та хіба ж вона признається? Запала клята баба
Микиті в душу, ой, як запала. Ще коли дівкою була. Та вона
Івана вибрала. А тепер-от…
Хлопці вже гайнули на двір. Микита сів на лавку і тихо,
щоб не розбудити дитину сказав:
– Ну, чого ти дивишся на мене, як Ленін на буржуазію?
– Сказала ж: не мели дурне при дитині.
– Так я ж нічого.
– Слухай, Микито, іди собі. Не в’язни. І дай мені
спокійно жити.
Микита виглядав дуже сумирно, навіть трохи було його жаль.
Тільки не Наталці. Вона дивилася на нього з лютою ненавистю.
– Наталко, ну ти ж молодиця добра і тиха. Ну, звідки в
тебе стільки злості? Ну, винен я, винен. То що ж мене тепер
убити чи як?
– Повіриш, я б з радістю це зробила, якби тільки могла.
І дітей жаль. Я тебе прощу, якщо в тебе лишилася ще крапля
совісті, якщо не втопив ти її всю дорешти в самогонці, іди
звідси. І більше не приходь. І не перестрівай мене на дорозі. А
то, їй-Богу, в твою партію поскаржуся і розкажу все, як було.
– Ну-ну, не дурій. Я вже йду. Я хотів по-доброму.
– І муку свою забери.
– Ото вже, Наталко, ні. Що люди скажуть? Я її з
колгоспу виписав. Ти заслужила. Та й діти. Так що тут все по
закону. Ну, я пішов. Не гнівайся на мене.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

15 + fifteen =