Зима цього року видалася сніжна. Вже стільки того
снігу намело. Старші люди казали, що такої зими давно не
було. Наталка гримала на своїх хлопців:
– Сиділи б вже трохи в хаті. Чобіт на вас не настарчиш.
Та де там! Яка там хата, коли на дворі стільки снігу! І в подерті
чоботи встелялися солом’яні устилки, ноги замотувалися
онучами – і гайда на ковзанку. А ти, мамо, їсти вари, бо як
набігаються твої соколики, то тільки за вухами тріщатиме.
Зітхала. Петрик по хаті топає, з хлібом носиться. Люба дитина.
Аж страшно подумати Наталці, як вона хотіла, щоб його не
було. Вона ловить хлопчика і цілує. Той радісно сміється і
бігає, бігає по хаті.
Наталці чутно, як хтось у сінях тупає ногами,
обтрушуючи сніг з чобіт. Увійшла поштарка. Давно її не було в
Наталчиній оселі. Бо хто їй пише?
– Тітко Наталко, Вам лист.
Взяла в руки – і сіла знесилено на лавку. Поштарка пішла, а
Наталка не могла вдруге зняти лист до очей. Руки їй тремтіли.
“Здалось, ну, звичайно, здалось”, – переконувала себе Наталка,
аж доки таки не відкрила того листа. Відкрила – і скрикнула:
почерк був Іванів, її чоловіка. Мати Божа, царице Небесна! Чи
це вона вже з розуму сходить? Ні, не сходить… Читала…
“Добрий день, а може, вечір, дорога моя родино, жінко
Наталко і сини мої, Данило, Кирило, і Григорій! В перших
рядках свого листа повідомляю, що я живий…”
– Живий! Живий! – безтямно повторювала Наталка, аж
Петрика перелякала, і він заплакав. Тицьнула йому коробочку
від своїх окулярів – дитина забавилася.
“… що я живий і здоровий, хоч і знаходжуся зараз в
госпіталі. Я тут вже давно, а як для мене, то здається, що цілу
вічність. Не хотів Вам писати і думав, що не напишу вже
ніколи, бо я тепер каліка. Я, Наталко, без обох ніг. Нас тут
багато таких, що добровільно позбавили себе дому. А є й такі,
від котрих жінки відказалися. Їм ще тяжче. Догляд тут добрий,
гріх би мали скаржитися. Їсти дають і постіль чиста. Та додому,
до своїх дуже хочеться. Я, Наталю, тебе не хочу неволити, не
силую тебе, щоб ти мене, каліку такого, забрала собі на тяготу.
А може, ти вже й заміж вийшла. “Похоронка” вже давно
прийшла… я не виню тебе – війна. Ти молода, тобі треба жити.
Та дуже мені хочеться побачити дітей. Привези мені їх, якщо
можеш, подивлюся на них та й на тебе, моя горличко, – а тоді –
хоч і вмерти. Пробач мені, що своїм листом порушив твій
спокій. Передай мій низький поклін всім сусідам і знайомим,
хто ще знає і пам’ятає мене. Ваш…”
Голосила Наталка – аж відлуння йшло. Поряд плакав
наляканий Петрик – не зважала, не заспокоювала. Довго так в
хаті стояв плач і лемент. Потім Наталка раптом стихла,
заспокоїла дитину, встала, перехрестилася:
– Прости мені, Господи, що молилася я за Івана як за
мертвого. Я не знала, що… Слава Тобі, Господи, що він живий…
Допоможи мені, царице Небесна!
Витерла сльози, заховала лист за образ. Поки що вона про нього
нікому нічого не скаже, бо хто знає, як Іван… вона поїде сама.
Завтра поїде. Але ж треба щось зібрати: не поїде ж з голими
руками, бо там же він не один. В хаті було поночі. Треба було
світити світло та мудрувати хлопцям якусь вечерю.

Попросилася до Кривого Петра, що возив пошту, аби
підвіз до станції. А там на поїзд. Питала в людей. Недовго й
їхала. Але ще треба було йти пішки. Йшла через ліс кілометрів,
певно, з п’ять. Добре, що хтось лижню проклав. Дерева стояли
в снігу по пояс, а на верхівках мали пишні снігові шапки.
Добре, що день, був, а то лячно було б в тому білому царстві.
Іноді білка дивилася на Наталку цікавими намистинками.
“Господи, краса яка! А то за тією роботою ніколи й вгору
глянути. І зими як слід не бачила”. Незчулася, як і прийшла.
Ото, певно, він і є, отой госпіталь… Так, він і є. По прибраних
доріжках ходив якийсь чоловік у військовому. Був з паличкою.
Наталка спершу не зрозуміла, що з ним. Йде ніби рівно, але
якось невпевнено… А-а, він сліпий. І як вона не помітила? Зі
спини бачила. А тепер придивилася. То й що, що сліпий, він
певно, знає.
– Добридень Вам, – привіталася Наталка.
– І Ви будьте здорові.
Зупинився. Тепер Наталка могла добре його роздивитися. Був
високий, гарний, під чорним вусом і розкішним чубом. За
такими дівчата мліють. Мав десь років під тридцять.
– Вам допомогти? – спитала Наталка, трохи ніяковіючи.
– Ні, дякую. Це я звикаю. Вчуся, так би мовити, ходити.
– Хіба до такого можна звикнути? – хотіла так спитати,
але не спитала: боялася вразити чоловіка. Замість того запитала
про інше, про найголовніше.
– Скажіть…
В роті їй пересохло, ніби нестерпний жар спікав її зсередини.
– Скажіть… а Ви часом не знаєте, де тут Іван Синишин?
– Синишин? – пожвавішав той. – Музикант?
– Музикант?.. Не знаю. Музикою либонь не був…
– А-а, навчився, значить. Тут всього навчишся.
Раптом спохмурнів, і сувора тінь лягла йому на обличчя.
– А Ви Синишину хто будете?
– Жінка.
– А Ви знаєте, що він без обох ніг? – питав суворо,
неначе був тут за суддю.
– Знаю, – майже пошепки сказала Наталка.
– Будете забирати?
– Буду… якщо згодиться…
– Ще б не згодився! Але Ви добре подумайте. Бо потім
йому буде ще важче.
– Подумала.
– Тоді ходім. Тільки той… поменше сліз. Хоча це
неможливо… Гості тут у нас бувають не часто. Хіба піонери. Ті
бувають. Приходять, вірші розказують, пісень співають, а потім
ідуть. І настає тиша. Кожен про своє думає. От тоді Іван і дістає
свою губну гармонію. І грає, бісів син, ніби й родився з нею. І
людям веселіше стає. Та й кусок хліба при біді можна заробити.
– Як? – злякано спитала Наталка.
– А дуже просто: заграє людям – а вони…
– Та Ви що! – Наталка аж зупинилася.
– Та я нічого. Таке наше життя. От і прийшли.
Почекайте, спершу я.
Постукав паличкою по дверях:
– Ей, хлопці, до нас гості. Приготуйтеся, тут дама.
Шурхотіння, легка метушня за дверима.
– Ну… тепер заходьте.
Наталка увійшла. Біля крайнього ліжка стояв… так, стояв її
Іван. Худий, сивий, з залисинами, та вона його відразу впізнала.
Впізнала б і на краю землі, бо тільки він один умів так
посміхатися. Але ж… як він стоїть? Опустила очі вниз: ага,
дерев’яні ноги… чи ще з чогось зроблені…Вона чула щось таке,
але ніколи не бачила. Все це тривало тільки мить. Наступної
миті Наталка бухнулася до ніг своєму чоловікові.
– Іваночку, лебедику! Прости мені, я не винна. Прости!
Або вбий мене.
– Ти що, Наталко? – Іван стояв розгублений і суворий. –
Хіба ж так зустрічають свого чоловіка-героя? Чи, може, ти…
вже й не жінка мені? А де ж діти? Чому їх не привезла? Я ж
просив…
Наталка плакала і обіймала ноги свого чоловіка.
– Ну, годі, Наталко. Сльози – не цілюща вода. Вставай
та розказуй. Не соромся: тут всі свої. Вони тут всякого
наслухались.
Наталка встала, допомогла сісти Івану, сіла сама. Готувалася до
тієї зустрічі, та від хвилювання всі слова порозгублювала.
– З дітьми все гаразд. Ростуть, пустують. Там такі
шибеники, що…
Аж тепер посміхнулась і стала на диво гарною. Аж палата
заясніла.
– Дякую, горличко, що синів зберегла. Чому ж не
привезла?
– А не привезла, бо хочу тебе додому забрати, соколе
мій, якщо ти…
– Ого! А я думав, що ти заміж вийшла, що так
побиваєшся. Але подумай, Наталю, я – каліка.
– Не кажи так, соколе мій. Буду твої ноги кожного дня
сльозами вмивати. Але, благаю, вислухай мене і прости. І ви всі
слухайте і будьте моїми суддями. Я мовчала. Я нікому не казала
про свою кривду, в вам скажу. А ти вір мені, Іване, бо не
брехала я тобі зроду-віку і тепер не брешу. Повір і прости, якщо
зможеш.
– Та не мотай душу, кажи вже.
– Він прийшов уночі, п’яний. Я відчинила, бо думала:
потреба яка… а він знасилував мене. Тепер у мене дитина. Ще
одна дитина.
Настала мертва тиша. Наталка вже не плакала, тільки
дивилася на свого Івана і, як приречена, чекала вироку.
– Хто? – нарешті прохрипів Іван.
– Микита Цвіркун.
– Ота комаха? Отой покидьок?.. Ти снилася мені в
окопах. Ти приходила до мене, коли я непритомнів від лютого
болю. Ти приходила і клала руку мені на лоба – і я оживав.
Коли за мною прийшла смерть, ти звідкілясь вийшла і стала між
мною і смертю. І смерть відступила. І я вижив. І ти прийшла до
мене, коли я, знівечений, але не зломлений, не думав вже
побачити тебе. І щоб якийсь покидьок, якась нікчемна комаха
зруйнувала моє щастя?
Тут обізвався понурий сивий чоловік, що лежав у кутку:
– Ти, Іване, вір своїй жінці і прости. Вона щиро
говорить. І забрати тебе прийшла не із-за твоїх орденів. Бо що з
них толку?
– Не журись, Наталко, не плач. Виростимо і нашу
четверту дитину. Хто там у нас?
– Петрик, – крізь сльози усміхнулася Наталка.
– А комаху я уб’ю, це точно. А зараз… давай, що там у
тебе в кошику. Я ж знаю, що він не порожній.
– Та вже не порожній. Хоч зараз у нас не дуже.
І Наталка почала ставити на стіл вареники, сало, курку, яйця,
коржики, велику чорну хлібину і… тут Наталка зашепотіла
щось на вухо Іванові. Він засміявся і підморгнув хлопцям.
– Давай, Наталко, нам все тепер можна.
І Наталка поставила на стіл пляшку горілки.
– Ого! Та ж тут ціле багатство. Моя жінка – то
господиня, за те її й люблю.
І він либонь вперше по стількох роках обняв свою Наталку.
– Горличко ти моя!
– Гірко! – гукнув хтось з чоловіків. І справді, вже
стільки тої гіркоти випало на долю кожного з них. Тим
солодший був вистражданий їх поцілунок. То не був
пристрасний поцілунок молодості. То був поцілунок великої
любові, що витримала всі випробування.
– Горличко моя, – шепотів їй Іван, – і це вже було
зовсім, як в молодості, бо так називав він її з найпершого
їхнього дня.
– Ти, Наталко, не думай, що я лежнем лежатиму. Ого! Я
навчився і чоботи робити, і по дереву різьбити, і ще багато
чого. Так що заживемо, Наталко, не гірше, як другі, а то й
краще. А ту комаху я все-таки уб’ю.
– Плюнь і розітри, – сказав сивий чоловік, що був серед
них найстарший.
– Із-за якоїсь козявки будеш собі життя псувати.
– А мені нічого не буде: я – контужений. І іменний
пістолет у мене є.
– Забудь, кажу тобі, – аж розсердився чоловік.
– Всіх покидьків не перестріляєш.
– Але прагнути до того треба.
– Вгамуйся, Іване, і не лякай молодицю. Бачиш, як
пополотніла, – докинув лагідний чоловік, що був без обох рук.
– Він і так буде тебе боятися. А зараз тобі треба думати
про те, щоб машину дали, щоб додому швидше достатися.
Дорога важка, і темніє швидко.
– Куди йти за машиною? – похопилася Наталка.
– А от сліпий тебе проведе. Іди з нею, Семене, до
головного.
Шумів тихо ліс, розгойдуючи свої засніжені крони.
Шумів і дивувався, бо він все знав, отой старий сосновий ліс.
Наталка везла додому свого чоловіка. Обабіч сиділи два
санітари, щоб допомогти при потребі. А позаду залишався
госпіталь, а в ньому – люди, для котрих війна ніколи не
закінчиться.