ГАНКА

– Мамо, а чому журавля називають журавлем? Тому, що
він журиться?
– Не знаю.
– Мамо, а чому коли говорити в криницю, то вона
повторює твій голос?
– Не можна нахилятися над криницею – можна впасти…
Ніколи не розмовляй з криницями. Це небезпечно. Ти краще
розмовляй з деревами, з квітами, з птахами…
– А хіба вони розуміють людську мову?
– Звичайно розуміють. От дивись, сонечко за хмарку
сховалося… Поклич його – і воно вигляне.
– Сонечко, сонечко,
Виглянь у віконечко,
На бабине зіллячко,
На наше подвір’ячко!
Ой, мамо, а воно сміється! Виглянуло!
– Ну, я ж тобі казала.
– А я одного разу, коли ішов дощ, кликав, кликав, а
сонце й не виглянуло.
– То, напевно, дощу було треба, то сонечко й сховалося,
щоб не заваджати хмаркам-поливальницям робити свою
роботу.
– Мамо, а чому нашу сусідку звати Ганка?
– Ну, тоді треба запитати, чому тебе зовуть Сергійком?
– Е – е, Сергійко – це гарно, так мене ти назвала. А
Ганка – не гарно.
– Цить! Не можна так казати. Ганка – теж гарно. Вона
сирота.
– Сирота – це, коли нема мами?
– У Ганки нема ні мами, ні тата.
– І що, в неї ніколи не було ні мами, ні тата?
– Чому ж… Були… Просто тато помер відразу після
війни, від ран помер. А потім захворіла і померла мама. А Ганка
лишилася із старенькою бабусею та ще з чотирма дітьми,
братиками і сестричками, якби жива була мама, то звала б її
Ганнусею або Анничкою, а так… Ганка та й годі… А ти, щоб
мені не смів. Чуєш?
– Що “не смів?”
– Ганкою її звати.
– А як?
– Ганнусею, Ганною…
– Але ж її так ніхто не кличе.
– А ти клич.
– Соромно.
– Це погане робити соромно. А Ганна – це її ім’я. І вона
вартує того, щоб до неї ставитися з повагою.
– Добре, буду кликати Ганною… О, а он вона йде. До
нас.
– Добридень вам!
– Доброго здоров’я!
– Я прийшла до вас… Просити, щоб позичили мищинку
муки… Я віддам. Дядько Танас обіцяли. Я в них жала. Але вони
ще не змололи. А в нас їсти нічого. А тут ще й Настуня
заслабла…
– Почекай, зараз наберу.
Ганка стояла, розглядаючи пальці на своїх босих ногах,
знічена, легенька, і якась мов би непомітна.
Сергійко дивився на неї і думав, що б то їй таке сказати,
аби назвати Ганною. Але не міг нічого придумати. Мати
принесла торбинку з мукою, кусок сала і ще щось, певно, якісь
крупи.
– На, візьми. Віддавати не треба. А ввечері прийшли
когось за молоком. А як там баба?
– Нічого. Але не встають. Казав лікар, що вони вже не
будуть ходити.
Стара Харитина якось впала і зламала ногу. Її вже
немолоді кістки не хотіли зростатися.
Та й харчу відповідного не було.
– Важко тобі.
– Та нічого. Переднівок якось пережили. А тепер люди
хліб зібрали. А буде в людей – буде й у нас. То добре, піду я
вже. Хоч галушок яких зварю. Не знаю, як вам вже і дякувати.
Бувайте здорові.
– Іди здорова.
– Ганно, – обізвався Сергійко, ще не знаючи, що має
казати далі.
Але дуже вже йому хотілося назвати її не Ганкою, а
Ганною.
– Чого тобі? – глянула на нього дівчина і трохи
зашарілася.
– А – а… Іван дома, – спитав Сергій тільки для того,
щоб щось спитати.
– Іван? Та ганяє десь. Хіба він всидить дома?
Ганна була вже за порогом. Вся її рухлива постава
свідчила, що дівчина проворна і непосидюча.
Їй ще не було шістнадцяти. А найменшій Настуні всього
три. Бігало там таке кучеряве, ніби ті кучері щовечора завивали
і вкладали.
Іван мав десь років шість. Ганяв по дорозі, брудний та
босий, мав завжди якусь дротяку, а на ній велике коліща. Отак
біг, котив своє коліща, воно вищало по дроті, і Іван галасував.
Машина це в нього була чи що. Але часом він кидав своє
коліща і заходив побавитися до Тетянки Кнолевої. Дівчинка
була сліпа. Трошки старша за Івана, вона бавилась ляльками,
всяким череп’ям. Іван тут був тихий, спокійний, ніби й не він.
Тут розігрувався цілий спектакль. Вони робили хатки й жили по
сусідству.
– Добридень, – це Тетянка до “сусіда” зайшла, – чи не
привезли б ви мені з поля снопи?
– Чому ж, – поважно відповідав “сусід”!
– От тільки коні відпочинуть. Щось мій сірий на ногу
кульгає.
Іван ладнав “воза”. Це була якась скринька, причеплена
до мотузка. Він їхав “у поле” і привозив пов’язаний у пучки
спориш. Це були “снопи”. Їх складали у “стіжок”. Правда, дивні
забави? Так бавились сільські діти. То був десь 1948 рік.
Колгоспів на той час в селі Білозірці, що на Тернопільщині, ще
не було. А діти в своїй грі повторювали життя дорослих, – все,
що чули й бачили. Радіо не було, телевізора теж. Отак і
бавились. А може воно й добре. Це були маленькі проби життя,
яким збиралися вони жити.
Але найбільше до Тетянки приходила Воля. Чи то ім’я
Оля так вимовляли, чи може й справді хтось назвав дівчинку
Воля. Але так її називали. Воля вже ходила до школи, але
приходила побавитись ляльками. Ляльки здебільшого були
шматяні, тобто пошиті самотужки. Але у Тетянки був “Паяц” –
справжня лялька, куплена колись у магазині. Паяц також був з
вати, із простої матерії, але половина голови, тобто “лице”,
було з каучуку. Паяц мав половину одягу синього кольору, а
половину – червоного. На голові був ковпак з великим ріжком,
напханим ватою. Це була справжня фабрична лялька, і дівчата,
що приходили до Тетянки бавитись, неодмінно хотіли бавитися
паяцом. Спершу всі іграшки ділилися на двох чи там на трьох.
Потім кожна з дівчат визначала свою “територію”, де вона мала
“жити”, а вже потім починався спектакль.
– Добридень вам!
– Доброго здоров’я!
– Чи не дали б ви мені трохи молока, бо у моєї дочки
родилася дитина.
– Та що ви кажете! І кого Бог дав?
– Та хлопчика.
– То хай здоровий росте.
Отак бавились діти. А може й гарно бавились… Та мова
не про те. Мова про Палажчиних дітей. Так їх називали, іменем
їхньої матері.
Палажчин Петя мав років дванадцять. Він погано
вимовляв декотрі букви і, певно, у дитинстві називав себе Пепа.
Так і прилипло до нього це прізвисько. Вже ніхто його інакше й
не називав, Пепа та й годі. Отак і жили: Настуня, Іван, Воля,
Пепа і Ганка. А ще стара Харитина, що тепер вже тільки лежала
і просила смерті.
Ганка, як уміла, всьому давала лад. Без кінця мила і
вичісував дітям голови, прала, латала вкрай подертий одяг,
поралась на городі. Робила і в людей за “що дасте”.
Непомітно з’являлась в хаті слабої самотньої жінки,
переступала поріг, питала про здоров’я, якось само собою брала
віник, замітала, прибирала.
– А може я зварю вам хоч якогось крупнику чи чого? –
питала Ганка у хворої.
І та з сльозами на очах кивала головою.
– Дай тобі Боже здоров’я! Добра ти дитина.
Мати Петра Гаківця слабувала вже давно, але Ганка
туди не заходила – був парубок в хаті.
Якось він перестрів її.
– Чому ніколи не зайдеш? Мама слабі…
– Так ти ж є…
Ганка спаленіла. Цей хлопець їй подобався, але дівувати
їй було ніколи. Та й добре знала, що у неї четверо дітей.
– Що я… То бабська справа по хаті поратись…
– Коли мати слабі, то немає бабських і хлопських
справ…
– Мама просили переказати, щоб ти прийшла.
– Добре. Прийду… – знічено мовила Ганка, і вони
розминулись.
Петро був добрим господарем: мав коня, корову,
скількись-то овечат, досить дробу, кабанець похрюкував…
Словом, з усім хлопець вправлявся за доброго хлопа. Оте
лишень лихо, що мати слабувала. На хатню роботу у хлопця
часу не було та й не любив її, правду кажучи.
Другого дня, впоравшись дома, Ганка нерішуче
переступила поріг Петрової хати. Петра не було.
– Ото й добре, – подумала дівчина. А на неї вже
дивилися теплі, запалі від хвороби очі Петрової матері.
– Заходь, заходь, доню, – ледве промовила жінка.
– А я вже питаю та й питаю у Петра, чом ти не зайдеш…
– Нема часу, тітусю, – відповіла Ганка.
– Знаю, знаю… – продовжувала. – Бог тобі тяжке
випробування послав. Так за доброту твою він заплатить тобі
сторицею.
Та Ганка вже не слухала її, – вона мила, замітала,
розпалила в плиті, вибравши перед тим попіл. Незабаром по
хаті запахло смачною стравою.
– От би таку жінку моєму Петрові, – шелестіла стара.
– Знайде собі, – заспокоїла її Ганка.
Але в очах хворої перебігло щось хитрувате:
– Знаєш, дитино, як тяжко вмирати, коли розумієш, що
дитина твоя ще не прилаштована в житті.
– Ото й не вмирайте та живіть собі, – розважливо
сказала Ганка.
Тут рипнули двері – увійшов Петро, втягнув ніздрями
повітря:
– От відразу чую, що господиня в хаті. Давай скоріше
обідати, бо вола з’їм.
Ганка зібрала на стіл та й взялася годувати хвору.
Страва була добра, то й хвора трохи поїла та й повеселішала.
Якось чудно поглядала вона на молодих і усміхалася.
– А ти ж чого? – сказав Петро, – сідай же обідати!
– Ні, я вже дома пообідаю – промовила Ганка, – мені
бігти треба.
Петрові явно не хотілося, щоб вона йшла. Та й Ганка
охоче поїла б такого смачного борщу, затовченого салом, а ніж
має їсти дома пісний. Та ні, того вона собі не може дозволити.
Так тривало місяць чи два. Ганка розривалася між
домом і чужою роботою. Ще більше схудла, змарніла. А тут ще
й померла баба Харитина, її єдина порадниця. Хоч стара вже
тільки лежала, не тільки не могла вже нічого допомогти, а ще й
коло неї треба було ходити, та все ж Ганці було з ким хоч
порадитися. А тепер лишилася сама з дітьми. А тут холоди
настають, треба думати, в що їх одягти, що взути. Ще одяг сяк-
так полатала та й понатягають. А от взуття – ну хоч сядь та й
плач. У Петра за роботу нічого їй не платили, та вона б і не
взяла. Але чула, що вже їй несила на дві хати робити. І
відмовитись не було як, але знала, що мусить те зробити, бо вже
несила. Нехай Петро жінку собі шукає. Хоча при цій думці
щось шпигало її у саме серце. І вона відтягала та й відтягала
своє рішуче слово.