ІНДУС

І чого воно так буває, що одному, як заведеться, то
тільки на добро, а другому – на саме тільки безталання? І вже,
як би він не борсався, не виборсається: до гробової дошки
тягтиме його за собою, куди б не йшов, куди б не їхав. От взяти
хоча б нашого Федора. І не ледачий чоловік, та й то сказати –
швець! А що вже швець – то на все село: другого такого і не
шукай. А що вже чоботи робить – як малює. А то буває, що
баба якась принесе таке гноття, що й з кошика виймати
стидається.
– Може б Ви, Федоре, щось зробили. Хоч трохи якось…
а то мій харцизяка вже як рве, то рве – і латати нічого.
Подивиться Федір, подивиться, плюне спересердя та й сяде
робити. А молодиця потім дивиться і не вірить, що то її чоботи:
як новесенькі! Отакий-то наш Федір. І що ви думаєте? Бідує, що
страх. І жінка господиня, і діти не від ледачого батька – а от…
Хата валиться, одна стіна геть зовсім впала – гноєм позакладав,
то так і живе.
– Федоре, – питає хтось із селян, – коли Ви своїм дітям
чоботи зробите?
– Своїм дітям? А хіба у мене діти є?
– Є, не гнівіть Бога. Онде аж четверо настаралися, а всі
босі.
– Хіба ж я винен, що вони босі родяться? Та й не мої то
діти, а жінчині. То вона їх, як кролиця, водить.
– Е, не кажіть так на свою жінку: Варка у Вас дуже
порядна. Я б і позаздрив Вам, якби своєї не мав.
– А я хіба кажу, що ні? Я тільки за дітей кажу. Бо тільки
баба знає, чиї у неї діти. А хлоп що? Чиї бички б не скакали, а
телятко наше.
Тут від плити сердито обізвалася жінка:
– Ти, Федьку, помовчав би вже, а то як візьму копистку,
то прийдеться другу робити, бо ту поломлю на твоїй дурній
макітрі.
– О, завела свій грамофон. Ні, оцей – точно мій, –
показав очима на свого найменшого, клаповухого хлопчика, що
як дві краплі води був схожий на Федора. – Це мій, нікуди не
сховаєш.
– То чому Ви хоч йому чоботят яких не зробите? А то
всі босі ходять – страх дивитися.
– Навіщо їм чоботи? Вони що, панські? А онде горобці
босі скачуть – і нічого. Де ж я на них всіх чобіт наберу? А
одному зроблю – іншим обідно буде…
Федір замовк, замислився, бо щось вже дуже хитре
видумував, аби залатати чергове гноття.
– От зараз поладжу Федорі чоботи – вона й пляшку
принесе, бо за таке дрантя стидно більше брати.
Федора сиділа тут-таки на ослоні:
– Та вже ж принесу, бо й справді дрантя, вже викидати
хотіла.
Аж тут увійшла молодиця, впустивши до хати сивий
клубок холоду. Вона була в новенькому кожушку,
запнута великою картатою хусткою.
– Добридень, – привіталася, спогорда окинувши оком
тих, хто сидів у хаті. – Чи готові мої чоботи?
– Готові, Надіє Пилипівно, готові.
Було видно, з якою поштивістю говорив з нею Федір. Це
була жінка сільського священника – жінка добра, але ціну собі
знала. Не дозволяла називати себе матушкою, як тут велося.
Казала, що тепер не ті часи.
– Та Ви присядьте на хвилинку, я зараз…
Молодиця витерла хустинкою і без того чистий ослін і
присіла. Федір облишив Федорине латання і вийшов до
комірчини. Незабаром повернувся, гордо тримаючи в руках
нові блискучі чоботи. Очі присутніх так і прикипіли до них.
– Чоботи добрі. Бланкова підошва, хромовий верх.
Носити – не зносити. Ще й на рипах.
Чоботи і справді були незвичайні, оздоблені якимсь
дивовижним візерунком.
– Дякую, – тільки й сказала Надія Пилипівна, ніяк не
виявляючи свого ставлення до нових чобіт.
Без зайвих слів чи похвал вона виклала на стіл четвертак
сала, дві хлібини, торбинку круп, а в другій, більшій, явно була
мука. Ще й пляшку меду на стіл поставила. Ще раз подякувала,
попрощалася та й хутенько пішла. Всі заворожено дивилися на
ті скарби, а Федір гукнув до жінки:
– Вари, жінко, пироги. Салом засмажиш, а Федора
пляшку принесе. Еге, не пропадемо. Васильку, меду хочеш?
Чекай, мама зараз тобі дасть. Стара, та ж іди-но сюди!
Аж тепер вийшла жінка, худа, зморщена, у полатаному,
але чистому фартушку, в якихось чудернацьких капцях. Вона
стояла і заворожено дивилася на принесене багатство, а потім
взялася прибирати все те до кухні і було видно, як у неї
тремтіли руки.
– Мамо, дайте меду, – попросив хлопчик і пішов за
матір’ю.
Федір гордо підкручував вуса.
– А Ви думаєте, що Федір – так собі, всяке дрантя латає.
Федір ще й не таке може. Жаль тільки, що такі закажчики не
часто трапляються.
– Е, Федоре, не кажіть. Все село знає, який Ви добрий
чоботар. Нові чоботи і дурень зробить, а от старі, як, скажімо,
Федорині полатати – не кожен зможе.
– Е, Свириде, неправда Ваша. Дурень чобіт не зробить,
якщо він і справді дурень. Щоб добрі чоботи зробити, скажу я
Вам, тут кебети треба. Кожне ремесло потребує добрих рук і
розумної голови.
– Та я що? Це просто примовка така. А чоботи дітям
таки зробити треба. То ж діти. Ще, крий Боже, простудиться
котре…
– А чого вони мають простуджуватися? То панські
простуджуються. А де Ви таке бачили, щоб швець в чоботях
ходив? Це ж відомо. А тим паче шевцеві діти. Та я подумаю.
Пристидили Ви мене, то, може, щось їм і зліплю.