Зоня продовжувала ходити на роботу. Та була якась
пригасла і неговірка. Надто цікавих вгамовувала своїм гострим
язиком.
– Зоню, коли ж твоє весілля?
– Та от… не можу зважитися, за кого виходити: у
старого ноги холодні, а в молодого грошей катма. От якби ноги
молодого та з’єднати з грішми старого, тоді б я вийшла.
В цеху стояв регіт.
– Ото дівка!
– Куди тільки наші хлопці дивляться?
– Та хіба ж то хлопці? Вони ж її бояться.
– Фе, Зоню, встидайся! – припам’ятовувала її мати.
– Що про тебе люди подумають?
– А-а, нехай думають, що собі хочуть. Що мені до того?
А дівчата поза плечі шепталися:
– Її в комітет викликали. Може, щось сказали…
– А до чого тут комітет? Мене, дівчата, ніхто б не
відговорив, якби я намірилася.
– Не будь така хоробра.
– Їй-Богу!
– А Зоньку, думаєш, залякали? Ні, не вірю. Не така
вона. Тут щось не те.
А вдома мати питала:
– Скажи мені правду, дочко, що в тебе з тим Василем?
Розладналося чи як, що ти така сумна ходиш?
– Ми передумали. Так що можете спати спокійно.
– Зоню! – і матері взялося на сльози.
– Я Вас, мамо, не розумію: то Ви плакали, що я виходжу
заміж, а тепер плачете, бо не виходжу. Ви ж не хотіли, щоб я
виходила. От я й передумала. Чого ж тепер плакати?
– Не треба, дочко. Я ж розумію, що я тут ні до чого. Що
там у тебе? Поділися з матір’ю – і тобі стане легше. Не така я
вже й недобра. Виходь собі, за кого хочеш, хоч і за Василя. Я ж
хіба що? Материнське серце болить. Хочеться, щоб у тебе в
житті все добре склалося.
– Не треба про це. А легше мені вже ніколи не стане. Не
треба плакати. Я ж не плачу. Минеться.

Василь теж ходив сам не свій. Що він накоїв? Сам
зруйнував своє щастя. Своїми руками! Ото дурень! Дарма, що
битий. І в кого тепер шукати допомоги?
І вирішив Василь піти до дядька Юхима. Хрещеним же
батьком йому доводиться. Добрий то чоловік. Василів батько
його за кращого приятеля мав.
Юхим саме був дома. Не здивувався, що прийшов
Василь. Довго сиділи мовчки, курили. Хлопець не знав, як
почати розмову. Але розмову почав Юхим. Він спитав:
– Яка між вами кішка пробігла? Чи мені про те не
можна знати? Як не можна, то не кажи: я в душу не лізу.
– Та ні, дядьку Юхиме. Я, власне, за тим і прийшов.
Допоможіть. Я дурне зробив.
– Ти? Дурне? На тебе це не схоже. Може, скривдив
дівчину? Тоді від мене співчуття не чекай. Ви мені обоє
однаково дорогі. Батьків Ваших знав. Тепер маю сам Вам обом
за батька бути. Так що там у вас?
– Ні, Зоню я не скривдив. Я просто сказав їй, що мені не
треба її жертовності. І вона…
– Гордий, значить? Ні друзів тобі не треба, ні коханої?
– Та ні, не те, дядьку Юхиме. Річ у тім, що вона ще й
сама не знає, чи любить мене. Заміж виходить, а не знає. Це ж
як?… А тепер вона образилася.
– А ти, значить, захотів красних слів і присяги? Присяга
ж в церкві буде, коли шлюб братимете. Ой, молоді ви та
амбітні. Мені б ваші проблеми і вашу молодість. Любить чи не
любить… ти б, дурню, зараз глянув на неї – то відразу б
зрозумів, чи любить. Схудла, змарніла, ходить, як з хреста
знята. І на роботі розмови. Всі ж знали. Вона горда така ходила:
заміж виходить! На перекір комсомолу. Ех, провчити б тебе.
– Дядьку Юхиме, допоможіть. Я ж люблю її. Я просто
не зможу без неї.
– Ну, добре вже. Доведеться тебе брати на поруки.
Гляди ж мені, Василю. Коли що, то не подивлюсь, що ти – мій
хрещеник.
– Та я…
– Ну, добре, добре. Зараз і підемо.
– Отак зараз?
– А що? Саме і йти. При неділі. Щоб обидві вдома були.
Таке, друже, відкладати не можна.
Взяли хлібину, пляшку горілки і, це вже неодмінно,
квіти, – все, як годиться. Василь ніяковів
– У мене зараз грошей немає. Зароблю – віддам. З
першої зарплати.
– Та хто тебе за гроші питає?
– Але, може… може, краще взяти якісь цукерки і
шампанське?
– Ет, витребеньки! Це не наша традиція. Наші діди-
прадіди зроду-віку шампанських не пили. Чарка горілки і хліб –
от і все. Ти не сумнівайся, дядько Юхим вже знає.
Обидві були вдома. Зоня зблідла. Стояла і не могла очей
відвести від Василя. Хотіла відвести – і не могла. Мати
заметушилася:
– Сідайте, прошу Вас.
І й собі скоса глянула на Василя.
– Сядемо, сядемо, – басував Юхим, виставляючи на стіл
все, що мав у своїй, як він казав, тайстрі.
– Наші батьки так жили, і нас так навчили, що без хліба
та без чарки ніяке діло не робиться. Так от що, Олено…
Юхим прокашлявся.
– Я багато говорити не вмію. У вас є дівчина, у нас є
козак. То або так, або сяк давайте молодих поєднаємо, чаркою
зап’ємо та й на весіллі погуляємо. Щоб козацькому роду не
було переводу. То як? Віддасьте чи нехай ще підросте?
– Та я що? – Олена зашарілася, наче не доньку, а її саму
сватали.
– Та я хіба ж проти? – сказала Олена, наче й не вона
недавнечко… та хто вже те згадуватиме?
– То сідайте. А я зараз.
І метнулася до кухні. Зоня стояла бліда і спантеличена.
– А може ще й у мене хто б спитав? – обізвалася. Її бліді
лиця починали потрохи рожевіти. Василь стояв, опустивши очі.
– Василю, – обізвався Юхим, – а я думав, що між вами
вже повна згода. Зоню, я ж був тоді при балачці з мамою.
– Це давно було, дядьку Юхиме.
– А по-моєму, не так вже й давно.
Василь підійшов до Зоні і взяв її за руку.
– Прости мені, Софіє. Я не можу без тебе. Давай будемо
разом.
– Та вона вже простила, – посміхнувся Юхим. – Правда,
Зоню?
Нарешті-таки фарба залляла все її лице і вона посміхнулася.
– Я ж казав. Ну, сідаймо вже.
Увійшла Олена, несучи макітру з варениками.
– Ото люблю, – сказав Юхим. – Люблю, щоб в макітрі.
Тоді в них зовсім інший смак.
І Юхим налив всім по повній чарці горілки.
– За таке діло треба пити по повній, щоб доля молодим
була вповні. В нелегкий час Ви, діти, єднаєтесь. Скажу Вам так:
Ви маєте бути не просто чоловіком і жінкою, а й однодумцями,
побратимами. А для того треба чимало сил. Та, думаю, у вас їх
стане.

На тому й хотілося б зупинити свою розповідь. Нехай
би Зоня і Василь отак і залишилися б молодими та гарними в
пам’яті читачів. А в житті? В житті не так. В житті…
Були ще арешти, бо Василь не сидів, склавши руки.
Були тривоги, суди, передачі. Викликали Зоню, вимагали, аби
вплинула на свого чоловіка, щоб розкаявся. Просили,
погрожували, обіцяли золоті гори. Не зламалася. Не
спокусилася на ті обіцянки. І Василь не зламався. Як тільки
його випускали, знову включався в активне життя. Зоня не
спиняла. Хоч у них на той час було вже двоє дітей.
– Скажи мені правду, Василю, – питала в нього Зоня,
– ти віриш в те, за що боришся?
– А ти ж хіба не віриш?
– Не знаю. Іноді мені здається, що довкола така
темрява, що її вже ніяке світло не розжене.
– Розжене, Зоню, розжене. Тільки ще треба сил
докласти. А ти мусиш вірити. І дітей в тій вірі виховувати, бо
інакше…
Далі Василь не доказав. І Зоня хотіла вірити, що колись на
ратуші замає наш Український прапор – жовто-синій.

Після останнього арешту Василь повернувся зовсім
хворий. Незабаром і помер, ще зовсім молодим… Доки жива
була мати, Зоні було легше. Потім зосталася зовсім одна. Ні, не
одна, з двома дітьми. Все здолала. Все пережила. А коли
побачила, як замаяли жовто-сині прапори, заплакала і сказала:
– Тепер можна вмерти.
Старий, сивий, як голуб, Юхим заперечив:
– Ти що, Зоню! Тепер саме жити треба.
– Я вже не маю сили, – тихо мовила жінка. – Не маю
сили. Всю витратила.
– Е, Зоню, це на тебе не схоже. Що сказав би Василь?
Ну, не плач. Онуки дивляться. Хоча в таку хвилину і поплакати
не гріх.