Олена підняла голову і глянула на Юхима. Чи то від запаленої
свічки, чи то від присмерку, що панував у хаті, лице в Юхима
здавалося дуже суворим, ніби він ось-ось винесе вирок і Олені і
Зоні, і всій радянській владі.
– Я не розумію. Яке мені діло до того Василя, котрого я
навіть не знаю? Яке діло до нього моїй дочці, якщо вона його
навіть не любить?
– А таке діло, – виважено сказав Юхим, – що ми –
українці. Якщо не будемо триматися купки, то нас отак
поодинці перестріляють, а як кого – то на бублик чи пряник
зловлять.
Сумувала свічка, сумували темні вікна, сумували образи
на стіні. І батькова фотокартка – також сумувала. Якби в хаті
нікого не було, Зоня б неодмінно у нього запитала. Вона б
сказала:
– Скажи мені правду, татку, чого ти сумуєш?
Чомусь вона з батьком тепер була на “ти”. Вона не раз з ним
отак собі розмовляла. І їй здавалося, що у фотографії мінявся
настрій. Справді… ні, мама, мабуть, права: Зоня якась не зовсім
здорова. Її думки перервав голос Юхима.
– Ти мене не слухаєш, Зоню.
– Вже слухаю.
– Я кажу: може поки що поживете у мене, доки мати
заспокоїться.
– Ну, Юхиме, такого я від тебе не сподівалася.
Олена навіть плакати перестала. – Намовляй, намовляй дочку,
аби йшла від матері – діло достойне.
– А що накажеш робити? Ти ж тут їм пекло влаштуєш.
– І влаштую. Це моя дочка. Що захочу, те їй і влаштую.
Голос Юхима знову посуворішав.
– Та вгомонися ти нарешті. Я ніколи не думав, що ти
така.
– Яка це “така”?
– Навіжена.
– Не треба, Юхиме, бо посваримося. А я б того не
хотіла.
– Чув би Андрій…
– Не згадуй Андрія.
– Згадувати треба там, де забули. Знаю, що пам’ятаєш.
Пробач…
Розійшлися кожен при своїй правоті. Місто облягала ніч. Пора
було спати, бо завтра на роботу.
По короткім часі звістка про те, що Зоня виходить
заміж, облетіла цех. Дива б не було, бо Зоня вже була не юна –
двадцять п’ятка минула. Але всі знали її як дівчину занадто
серйозну і неприступну. Багатьом хлопцям дівчина подобалася,
але її навіть трохи побоювалися. Підійди до такої з
залицяннями – то так відбриє, що другого разу подумаєш, чи
підходити.
Поза плечі шепталися.
– А хто ж він?
– Та… якийсь, що був на Сибірі.
– Не може бути.
– Та от… виходить, що може.
– То виходить, що наші хлопці їй не підійшли.
– Така дівчина!
– Хто б міг подумати…
Зоню викликали в комітет комсомолу. Розмовляли віч-
на-віч з секретарем.
– Я чув, ти виходиш заміж?
– Так.
– Вітаю.
– Дякую.
– Хто ж він?
– Хлопець. Не з наших. Вам його прізвище нічого не
скаже.
– Був суджений?
– Він реабілітований.
– Все одно. Я на твоєму місці подумав би перше, ніж
робити такий крок.
– От коли будете на моєму місці, тоді й будете думати, а
зараз… навіщо вам журитися чужими клопотами?
– Це клопоти не чужі. Ти – комсомолка.
– Я вже незабаром вийду з комсомолу.
– Як?
– За віком.
– А-а… ми думали тебе в партію рекомендувати. А ти
своїм заміжжям все зіпсувала.
– А чи незабагато ви про всіх думаєте? А може б я сама
трохи про себе подумала?
– Мусимо думати. Партію треба поповнювати
вихідцями з робітничого класу. А то інтелігенція переважає.
– Так це ж добре.
– Ні, погано. Наша партія робітничо-селянська.
– Мені дуже жаль, але я партії нічим не можу зарадити.
– Що ти собі дозволяєш? Як ти зі мною розмовляєш? Ти
ще поки що комсомолка.
– Я нічого поганого не сказала. Я просто хочу знати, для
чого ви мене викликали.
– Хотів поговорити з тобою, а ти як той їжак.
– Бо ви втручаєтеся у мої особисті справи.
– Послухай, Софіє… ти дівчина розумна і, між іншим,
гарна.
– Дякую.
– Невже ти не могла обрати собі хлопця з наших,
заводських? Комсомольське весілля… сама розумієш.
– Не могла обрати нікого з наших заводських через те,
що всі вони схожі на вас: увечері п’ють, а вдень на
комсомольських зборах голосують за тверезий спосіб життя.
Секретар почервонів, як буряк. Кров ударила йому в обличчя.
Він відкривав і закривав рот, як риба, хапаючи повітря. Зоня аж
злякалася. Та секретар нарешті опанував себе і тихо сказав:
– Ти… ти… тебе треба в Сибір.
– Послухайте… можна, я вже піду, доки мене ще в Сибір
не відправили. Мені ніколи.
– Що ж… іди. Раджу тобі все-таки подумати.
– Дякую.
Зоня вийшла. І чого вони всі до неї причепилися?

Вони з Василем зустрілися біля заводського клубу. В
клуб не пішли, бо там була якась лекція. Не те, щоб вони мали
щось проти доброї лекції, але незручно було дивитися на того
нещасного лектора, котрий, відповідаючи на питання, часто
змушений був відводити очі, бо не міг сказати людям все, що
думав.
– Ходімо в Стрийський парк. Поговоримо з лебедями, –
запропонував Василь.
– Ходімо. Я вже там сто років не була.
Вони бродили темними алеями, і старі дерева мовчки
дивилися на них, знаючи, певно, наперед їхню долю, бо дерева
знають більше, ніж люди. Ні, не мовчки. Дерева тихо
шелестіли, наче перемовлялися між собою. Про що? Хто це
зна?… Певно, про них, про Зоню і Василя – двох молодих
людей, котрі чомусь вже встигли розгубити свою безжурність і
веселий сміх. Лебеді плавали собі в своєму озеречку, білі і
чорні, у них були свої клопоти, свої лебедині проблеми.
– Скажи мені правду, дівчино моя, чому засмучені твої
оченята? – спитав Василь, закохано дивлячись на Зоню.
– Засмучені? Та ні, це здалося тобі. У мене все гаразд.
Василь тихо заспівав:
Ой, ти, дівчино,
словами блудиш.
Сама не знаєш,
чи мене любиш…
– Скажи мені правду, адже не знаєш? Я вгадав?
Зоня сумно засміялася. В їхній родині вже якось так повелося,
що після слів “скажи мені правду” треба було відповідати
чесно. Тут вже злукавити не можна. Так вже було заведено.
– Не знаю. Справді не знаю.
Дівчина зашарілася.
– А як же ти погодилася вийти за мене заміж?
– Теж не знаю. Погодилася – та й все.
Василь сумно посміхнувся.
– Одне хоч знаю напевно, що не з користі, бо грошей у
мене катма. Та й взагалі… нічого я ще не нажив, не надбав,
окрім неблагонадійності. Ти добре подумай, Софієчко моя.
– Та я подумала. А от ти… таке враження, що ти раптом
завагався.
І в очах у дівчини загорілася смішинка. Хлопець пригорнув її і
зашепотів палко і пристрасно:
– Зіронько моя! Я виглядав тебе в холодних ночах
Сибіру. А ти все не сходила. Дякую тобі, що зійшла хоч тепер.
Дівчина випручалася з парубочих обіймів.
– Не треба. Лебеді дивляться.
– Лебеді також кохають одне одного. Ще й як кохають.
Нам би так… Мені б, Зоню, роботу знайти. Тут батько мій
колись працював. Мене б взяли, та без львівської приписки не
можна. Сама знаєш… замкнуте коло…
– От розпишемося – то й припишуть. До жінки
припишуть?
– Зоню!
Василь пильно глянув їй у вічі.
– Це ти… так це ти для того погодилася?
Хлопець пильно на неї дивився – аж дівчина відвернулася.
– Скажи мені правду… тому й заміж виходиш?
У Зоні починалася та межа, після якої вона ставала їжакуватою.
– Я не розумію, – голос рішучий і владний, – я вчинила
щось не так? Так, я дала згоду вийти за тебе заміж. Ти в тому
вбачаєш щось крамольне? Розмови з мамою – я це розумію. З
секретарем комсомольської організації – нехай. Але й ти? І ти
проти мене? У чому моя провина? Що я поганого зробила? Чи
може ти й справді передумав? То так і кажи – я не ображуся.
– Ти хочеш принести себе в жертву. Такої жертовності
мені не треба.
Зоня спаленіла.
– Ах, так? Не треба? Тоді й мені не треба. Вийду заміж
за першого ж п’яничку. Або ні… за першого хлопця, котрого
зустріну на вулиці. Прощай!
– Зоню!
Та дівчина вже бігла по алеї. Бігти за нею не було сенсу. Що
подумають люди? Хлопець так і залишився стояти, розгублено
мнучи в пальцях якийсь листок. Що він наробив? Він любить
її… тепер все. Зоня йому ніколи не пробачить… Лебеді
непорозуміло дивилися на Василя, ніби намагаючись його
заспокоїти. Та що лебедям? Вони собі в парі, у них все гаразд.
А от як бути йому, Василеві? Дівчина із-за нього стільки
вистраждала. Певно ж і мати проти їхнього весілля, і комсомол,
виявляється, її шпетив. А він того й не знав. Певно ж таки
любить його. Чи неодмінно треба, щоб на шиї цілий день
висіла? А він… і що тепер? Хлопець був у відчаї. Він ладен
був… Та що вже?..