ТІТКА КСЕНЬКА

Тітка Ксенька жила собі на краю села у старій, але
міцній та просторій хаті з коморою та верандою, з світлицею та
ще двома сонячними кімнатами. Хата була збудована,
очевидно, для великої родини. Та тітка Ксенька жила сама:
дітей не мала та й роду ніякого у неї не було. Що вже чепурна
була та охайна, а що вже господиня – то на все село. Ніхто на
селі не міг би спекти кращого хліба чи короваю, ні в кого на
селі не було такого чистого та упорядкованого городу.
Ніхто до ладу не знав, скільки років має тітка Ксенька.
Виглядала вона на п’ятдесят, а казали всяке.
– Та вона у війну либонь вже дівувала, – говорили одні.
– Та вона дівувала ще з старою Горпиною, а тій вже
давно сімдесят минуло.
А що вже на язик гостра була: кого треба, то так відбриє, що
потім у селі проходу не дадуть.
Якось у село старший чоловік один прибився: не з
добра, мабуть. Шукав жінку якусь, вдову чи розвідницю, де б
можна було пристати, аби віку свого дожити. Кажуть, з
невісткою не вжився, чи невістка з ним…
– Ой, так-так… А кому тепер старі потрібні, – зітхала
стара Климиха.
А Текля ущипливо зауважувала:
– Вам, діду, либонь свататися пізнувато. У вашому віці
треба сидіти вдома та правнуків бавити.
Чоловік мовчав, тільки скрушно хитав головою. Був у чистій
новій сорочці, у напрасованих штанях, справляв враження
пещеного та доглянутого.
– А чому Ви, діду, на радіо не напишете? Там тепер
наречених шукають. Як для вас, то, може, і безплатно знайшли
б.
– Ану, цитьте! Сорому не маєте! – гарикнула на
гостроязиких таки ж Горпина. – Чоловік до нас, можна сказати,
з бідою своєю прийшов, а ви… Давайте краще подумаймо, до
кого б йому…
Запала тиша. Потім хтось невпевнено сказав:
– А що, коли до Ксеньки? Самотою живе. І хата у неї
простора.
– А що? Може й справді до Ксеньки?
– Та не схоче вона.
– А звідки знаєте, що не схоче? Думаєте, їй самотність
не набридла?
– Треба за нею послати.
Послали Климишиного хлопця, бо більше ніхто не зважився до
тітки Ксеньки йти. То був підліток років п’ятнадцяти, язикатий
і задирикуватий.
– Тітко Ксенько, – гукнув хлопець з порога, аж та
здригнулася.
– А щоб тобі! Та чого так кричиш?
Хлопець задихано відхекувався.
– Тітко Ксенько, Ви не хочете вийти заміж?
– Ти диви! Ще молоко не обсохло, а воно про заміж! Це
ж хто тебе, такого сватача, до мене прислав? Чи сам придумав?
– Ні, не сам…
– Заміж! А яка ж дурепа не хоче заміж? Хіба та, що її не
беруть.
– Бабо Ксенько, – хлопець від хвилювання явно сказав
не те, бо тітка Ксенька терпіти не могла, коли її називали
бабою.
– Яка я тобі баба? Я що пупця тобі в’язала?
Хлопець почервонів:
– І чого ображатися? Ви таки вже старі. Моя баба каже,
що Ви ще з нею дівували.
– Ото твоя баба і стара, коли так каже, бо тебе,
харцизяку і нечему, має. А я, слава Богу, не маю, то ніяка я не
баба… То що ти там торочив? За який заміж? І чого з тим до
мене прийшов?
– Та… там дідусь один прийшов… Нічого такий. Його
невістка з дому вигнала. Шукає, де б пристати. Так ото мене до
Вас прислали.
Хлопець знітився.
– Не дідусь, а старший чоловік, і не баби, а жінки… І як
таких вас в школі вчать? Приведи того чоловіка сюди. Я з ним
поговорю. Не будемо ж і справді в центрі села сватання
влаштовувати… Тільки нехай ті сороки не йдуть: нам самим
поговорити треба… А своїй бабі скажи, щоб до тебе паска взяля
та розуму тебе навчила. Ну, іди вже.
За якусь часину до воріт тітки Ксеньки йшов Климишин
хлопець з кремезним невисоким на зріст чоловіком, а за ними
на якійсь відстані – гурт цікавих жінок. Жінки біля воріт
зупинилися, а хлопець з Миколою Григоровичем, так звали
кремезного чоловіка, до хати пішли.
– Слава Ісусу Христу, – знічено привітався подорожній.
– Слава навіки.
Тітка Ксенька вся зашарілася, немов аж помолодшала.
– Проходьте та сідайте. Нехай старости сідають.
– Які там вже наші старости – горе одне.
– А чом же так відразу на старостів? Старости – як
старости… А горе, чоловіче добрий, за порогом лишати треба. І
нехай воно собі йде на гори та ліси, у нетрі нетрющі, де птиця
не пролітає, де звір не пробігає, де нога чоловічеська не ступає.
Сказала це швидко, скоромовкою. А потім до хлопця:
– А ти вже, хлопче, іди собі. І скажи тим вертихвісткам:
нехай теж ідуть. Нема чого біля моїх воріт стовбичити та
неславу мені робити. Треба буде – покличу, без них не
обійдеться.
Зачинила за хлопцем двері і знову повернулася до прибульця.
– Розкажи ж, чоловіче добрий, що трапилося у твоєму
житті. Бо ж не з доброго дива ти свататися прийшов.
– Та не з дива, а з горя, молодице.
– Він знову за своє! Та не клич ти його, оте горе, не
згадуй, бо так і за тобою ходитиме.
– Не буду, не буду… А ви часом не чаклунка? – спитав з
цікавістю, а не з острахом.
– А чом би й не чаклунка, коли начаклувала собі тебе?
Обоє засміялися. Голос у Миколи Григоровича бів
несподівано низький, аж густий, а сміх – молодий і
оксамитовий. Чоловік якось аж здивувався:
– Я вже так давно не сміявся, думав, що й відівчився…
– Е, сміх – це найперше. Встав – перехрестись,
усміхнись, а тоді вже й за ложку берись. А то день на тебе
розсердиться, що ти його без усмішки зустрічаєш, – та й не
поталанить тобі.
– Ви так цікаво говорите – вік би слухав…
– Гляди, ще закохаєшся чого доброго. Сам же сказав,
що я чаклунка.
– А чого ж… В таку молодицю і закохатись не гріх… Аж
самому чудно. Я вже думав, що геть засох, як ото пеньок, а
воно ж – ні…
Отак розмовляли собі, а тітка Ксенька на стіл лагодила.
Ставила хліб і сіль, борщ, пампушки з часником. З комірчини
принесла пляшку наливки.
– Сідай вже до столу. Гостей не чекала – то вже
вибачай: що є.
Чоловік вдихнув запах гарячого борщу.
– Вже давно такого борщу не їв. Либонь, ще коли жінка
жива була…
– Жінка померла?
– Так.
– Давно?
– Вже двадцять п’ять літ буде.
– І чом не женився вдруге?
– Любив її, сумував за нею. А ще – двоє дітей, два
хлопці… Боявся, щоб мачуха не кривдила.
– А тепер що?
– Звісно що… Старший син кудись на заробітки подався.
А молодший додому оженився. Я думав собі: прийде невістка –
і я нарешті відпочину: сорочку випере, страви якоїсь зварить.
Та де там! Все їй не так, все буркоче на мене, куском хліба
дорікає. А ще ж і не їв їхнього хліба, ще й на них заробляв. Я
чоловік майстровий – столярую трохи: тому – вікна, тому –
двері, тому – скриню чи ослінчика якого… Не бозна-які гроші,
та все ж…
– А що ж то ти, Григоровичу, дав собі так на голову
сісти?
– Та… характер у мене такий. Ще моя небіжка казала:
тобі б, каже, бабою бути. Характер такий…
– Ну, то от що… поживеш у мене. Мені вже ворота
дьогтем не маститимуть. Придивимось одне до одного, а там
видно буде.
– А Ваш чоловік де?
– Нема у мене чоловіка.
– А був?
– І не було ніколи… Дівка я… Розумієш?
Найсправжнісінька дівка…
Чоловік непорозуміло глядів на тітку Ксеньку.
– Що? Дивуєшся? А ти не дивуйся.
Зітхнула.
– Хлопця мого вбили… Бандерівцем був… Там у яру за
селом їх розстріляли. І поховати по-людськи не дали. Я в ночі
потай разом з Горпиною пішла туди, знайшла його і поховала.
Колись підемо – я покажу тобі, де спить моє дівування…
Тужила я довго. Скімлила отут у своїй хаті, як той побитий пес,
а потім кричала, наче божевільна. Думала, що й справді з ума
зійду… Хотіла руки на себе накласти – та гріха побоялася…
Потім взяла себе в руки: треба жити. Отак і живу… Дівкою…
Вже давно обляглося село. А в тітки Ксеньки світилося.
Тут, на перехресті доріг, зійшлися і обнялися дві долі, що йшли
до сих пір різними шляхами…