Химка сиділа біля вікна і щось шила. Треба було кидати
те шитво, бо вже вечоріло і Химка ледве що бачила. У сінях
щось зашамотіло. Хтось потемки явно не міг знайти клямку.
Хто б це?.. Двері відчинилися – і до хати увійшов високий
статечний чоловік, а з ним білявенький хлопчик років
дванадцяти.
– Добри вечір, – привітався чоловік. – А чого це Ви
світла не світите? Ми було подумали, що нема нікого.
– Я зараз… я засиділася так…
Химка кинулася світити світло. Руки тремтіли. Лелечко, як
тремтіли. Хто ж це? Таке щось знайоме, що аж лячно.
– Мамо, не впізнали?
– Боже мій!
І стояла, не сміючи обняти того здорованя і назвати його сином.
– А це – Ваш онук Миколка.
І до хлопчика:
– Николай, поздоровайся с бабушкой. Я тебе говорил…
Він, мамо, по-нашому не вміє.
Хлопчик переминався з ноги на ногу і розглядався по хаті.
– Ну … я что сказал, – посуворішав батько.
– Здравствуйте, бабушка, – вичавив з себе Миколка.
Химка кинулася цілувати обох. А потім заплакала,
заметушилася, не знаючи, що їй почати.
– Та ви сідайте, відпочивайте. А я… ось зараз борщ
загрію. А там корову видою – молочка свіженького нап’єтеся.
Там у городі такого нема. А чому ж невісточка не приїхала?
– Катерина?
Химка подумала, що й не знала досі, як і звуть її невістку.
– Егеж, Катруся чому не приїхала?
– Та вона… колись і вона приїде. Не можемо ж ми всі
разом.
Не міг же сказати Сергій Вадимович, що його Катерина
криком кричала, як почула, що він хоче взяти Миколку в
“хохляндію”, до тих бандерівців. А Сергію Вадимовичу наче
зробилося щось, як чари якісь йому давано:
– Поїду – і все. І сина візьму – нехай мати на внука
подивиться. Двадцять п’ять років я не бачив матері. А тепер
поїду. І не кричи.
Двадцять п’ять років… невже двадцять п’ять? Так, двадцять
п’ять… Виходив з цієї хати щойно після випускного. Боже мій,
як це було давно… Професор окинув поглядом мамині статки.
Все як колись: тут нічого не міняється. Струганий з дощок стіл,
застелений полотняним обруском, табуретки, два металевих
ліжка, старенька шафа. Як вона ще не розвалилася? А ще стара
скриня – мамина дівощина. І горло перехопило. Мати
професора! Соромно Сергію Вадимовичу. Ні, не сором… є
більш яскраве українське слово: ганьба!.
– Мамо, а чому Ви ніколи не писали, що бідуєте? Я б
Вам…
І сам почервонів, бо ж хіба мама мала про те писати? Хіба він
не знав того сам?..
– Та що ти, сину! Хіба ж я бідую? Маю курей,
поросятко, корову. Важко вже її тримати: годувати нічим, пасти
ніде та й нікому, але ще тримаю. Пенсію маю – дванадцять
рублів – на мило та ще там на що…
– Ну, от що… – професор зробив паузу, бо уявив собі,
що буде, якщо…
– Ми заберемо Вас до нас у Москву. Будете жити з
нами. Квартира у нас велика.
– Та що ти! Бог з тобою! Що б я там в тій Москві
робила? Тут у мене город, сусіди, господарка. А там що?
Сергій Вадимович полегшено зітхнув. Потім сам
подумки глумився над собою: “Що, професоре? Втішився, що
мати відмовилася? Знав, що відмовиться, тому й запропонував.
А якби погодилась? Що тоді? Що б ти робив?” І відмахнувся
сам від себе.
Химка тихо молилася, дякувала Богу, що послав їй таку
радість – побачити сина і внука. Тепер можна і вмирати…
Перед партійними зборами Семен Харитонович
підійшов до Вадима Миколайовича.
– Ти чув, Миколайовичу, син твій приїхав.
– Та пішов ти… набридли. Вдома моя жити не дає, а тут
ще ти. Я думав, спроваджу його – то буду мати спокій. Та де
там! Жінка, як сказилася:
– Ага, – каже, – як байстрюку – то в Москву вчитися! А
про свого подумати нікому!
– Ніби я винен, що мій лобуряка тільки пив би та гуляв
би – спасу з ним нема.
– А той – професор. Так що ти недаремно старався.
Тільки Химку шкода: наплакалася за ним.
– Нехай би була не родила. Мене теж шкода. Я теж
натерпівся.
– Ну, пробач, що я… думав, тобі приємно буде.
– К чорту! Приємно! Набридло.
– Та ти не гарячкуй, не бери так до серця. Подумаєш!
Що, ніхто коханок не має?
– Всі мають – всім сходить. А до мене причепилися.
– Та ти плюнь! Нічого особливого. Банальна історія. Ну,
пішли, здається, збори починаються…