Був вечір. На деревах ліхтарів поначіплювано, світло, як
у день. Мошкара на світло летить – не розуміє нічого. Гостей
наїхало: з сусідніх сіл, з району і навіть з області. Відразу
видно, як поважають Семена Харитоновича, а вже попри нього і
Семениху. Пили, їли, потім знову і пили, і їли. А коли вже ні
пити, ні їсти ніхто не міг, всі розійшлися по саду. Та й було
куди розійтись – сад великий був, таки ж панський. Отут і впала
Химка в око Вадиму Миколайовичу, Вадиму, високому
чорнявому чоловікові, що приїхав з райцентру привітати
Семениху. Спитав, як її звати. Химка почервоніла, бо
соромилася свого імені – дуже вже старомодне було… А міняти
не хотіла: раз батьки наділили її таким іменем, то вже мала
носити. Та мусила вже назвати Вадиму Миколайовичу, а той
дуже серйозно сказав, що це прекрасне ім’я, що воно – з самих
народних глибин. І Химка повірила. Дивно, але чомусь вона
вірила всьому, що він говорив. Дивилася йому в очі – і вірила,
що жінка йому померла, що жив один, бо досі не зустрів такої,
як вона, і вже не молода була, а повірила.
Всі роз’їхалися, а Вадим Миколайович побув у селі ще
кілька днів. А потім поїхав, пообіцявши Химці навідатися.
Правда, так більше і не приїхав. А Химка чекала. Ой, як
чекала… Хоч і розуміла, все розуміла… Куди їй, забитій
підстаркуватій дівці до такого пана! Та все ж… А раптом
приїде? Просто приїде… І щодня чепурила і без того ошатну
свою хату, і сама чепурилася. Аж поки не зрозуміла, що Вадим
не приїде. Ніколи не приїде. А ще зрозуміла Химка, що у неї
буде дитина. Сором який, Господи!.. Спершу потай плакала, а
потім заспокоїлася і навіть втішалася, якщо так можна сказати.
На заміжжя Химка якось не розраховувала: її час давно минув,
вона старілася, заміж виходили інші. А тепер у неї буде дитина.
А сором? Нічого, якось переживе. Коли вже стало помітно,
заговорили люди. Говорили довго і багато. Висловлювали всякі
здогади. Декотрі грішили на Семена Харитоновича. Тоді до
Химки приступила Семениха і вчинила їй справжній допит. І
призналася їй Химка. А що мала робити? Зашуміло село ще
дужче, бо ж Семениха тільки обіцяла, що нікому не розкаже, а
сама роздзвонила, де тільки могла, щоб відвести поговір від
свого чоловіка.
Якось Семен Харитонович покликав Химку до себе в
кабінет – видать, щоб Семениха їхньої розмови не чула.
– Сідай, Химко, – сказав, як тільки вона стала в порозі.
Сіла. Семен Харитонович відкашлявся і сказав:
– Знаєш, Химко, я тобі дивуюся. Ти ж таки не зовсім
дурна і забита. Нащо ти поговір по селу пустила? Що про мене
– то, я розумію, не твоя вина: баби язиками плещуть… А про
Вадима Миколайовича? Того ніхто не міг знати. Це могло
вийти тільки від тебе. Навіщо? Ти згрішила – твоя вина: терпи.
Хіба ж ти не розумієш, що він – з райцентру, у нього серйозні
неприємності із-за тебе. А жінка, а діти… негарно виходить.
– А він казав…
– Мало чого може нарозказувати парубок дівці чи
чоловік гарній молодиці. А ти ж таки гарна, бісова личина! Я й
сам на тебе оком не раз кидав, та, повіриш, поголосу не хотів
робити, бо в мене жінка… сама знаєш.
Химка почервоніла, як маковий цвіт. У скронях їй стугоніло, а
серце гупало, як молот…
– Чого ж ти мовчиш?
– А що маю казати?.. Я б нікому того не розказувала…
про Вадима Миколайовича… Хоч би мене вогнем пекли. То
Ваша жінка, пане.
– Скільки можна! Казав же…
– Вибачте ласкаво… То Марта Григорівна. Як
причепилася до мене…
– Що за слово таке – “причепилася!”, щоб мені не сміла!
Чуєш?
– Вибачте ласкаво…
Химка знітилася і вже зовсім тихо додала:
– Я не хотіла, щоб на Вас думали.
– Ну, добре, добре. Але треба це діло… сама розумієш…
Вадим Миколайович сердиться. У нього неприємності. Давай
так: ось на тобі гроші. Тут…
Семен Харитонович висунув шухляду. Але Химка його
спинила:
– Ні, ні! Грошей я не візьму!
– От дурна! Тут пристойна сума. Тобі і не снилося. Це
від Вадима Миколайовича.
– Ні, не треба.
Химка ледве не плакала.
– Ти не дослухала, – Семен Харитонович
посерйознішав. – Це, щоб… подіти дитину. Зрозуміла? Щоб
воно не народилося. Це ж і в твоїх інтересах. Люди… вони що?
Поговорять – та й забудуть. А так… на все життя. Та й Вадим
Миколайович колись провідає. А так… сама розумієш.
– Ні-ні! Не треба! Нехай не їде. Не треба. І грошей не
треба. Я нікуди дитину не подіну. Це гріх. Великий гріх. Воно –
моє.
– Ото дурна! Який там гріх! Скільки жінок та й дівок
дівають – і нічого. Пізнувато, правда. Он як вже тебе роз… та
тепер медицина все може, аби гроші. Тут вистачить, ще й на
машину зостанеться.
Семен Харитонович кинув оком на свою шухляду.
– Я вже сказала… ні… То я піду вже…
І вона вийшла з кабінету, рівна, горда і гнівна, розчервоніла, з
блиском в очах. Такою її ще ніхто не бачив. Йшла селом, на неї
дивилися люди, шепталися. А вона йшла, закусивши губи, щоб
не розплакатися.