Король з примусу

Жив собі та був в одному селі чоловік. Степаном звався. Жив бідно, та гідно. Односельці його поважали, до порад його дослухалися.
– Добрий би зі Степана господар був, та жаль, що свого поля не має.
– То правда. Дав Бог розум, та не дав багатства.
– А що краще? Розум чи багатство?
– Та Бог же його знає. Воно краще, коли в чоловіка і те, і друге. Та так не буває. Або ж буває не часто.
Жив Степан, жив, горя не знав, аж доки кота не завів. Завів – не те слово. Кіт сам до нього прибився. А вже як прибився, то й прижився, а Степан з ним останнім шматком ділився. Наперекір своїй бідності свого кота Степан Принцом назвав. Отут і почалися Степанові злигодні. Кіт його не хотів голод терпіти. У того курча поцупив, у того сало вкрав, а там сметану з глечика зібрав. Скаржаться сусіди на Степанового кота. Скаржаться, нарікають.
– Роби щось, Степане, зі своїм крадієм. Спасу від нього немає.
– Та його вже й вивозили в друге село. Назад прийшов. І як він дорогу знайшов – Бог його знає.
Read More

У глибокій просторій норі жила собі польова миша Зернинка. Зернинкою її прозвали за те, що робила миша на зиму великі запаси зерна.
– Бо ж що потім взимку? Голодувати? Я ж не залягаю у зимову сплячку, як дехто. То треба щось їсти. А щоб було що їсти взимку, то треба потрудитися влітку. От я й труджуся. Тому мене й зернинкою називають. А що? Зернинка! Гарне ім’я. Якесь таке… Я б сказала, благородне.
Якось узимку закортіло Зернинці виглянути з нірки. Виглянула – та й чимдуж сховалася. Холодна сніжинка впала їй на носик.
– Ой, – писнула миша. – Яка холодна. Ні, краще вже в нірці сидіти. Тут тепло, а головне – є що їсти.
Виглянула на хвилинку, та встигла помітити зайчика вуханьчика. Він тремтів за кущем глоду. Мабуть, від холоду та й від голоду. А може й від страху. Бо тут неподалік лисиця промишляла. О, ця має нюх. Зайця здалеку зачує. Та заєць і її чує. Вміє і хитру лисицю зі сліду збити. От і змагаються: хто кого.
Read More

Високо-високо в небі, на великій чорній хмарі жила мама Буря і тато Буран. І мали вони п’ятеро синів: чотири могутніх вітри і п’ятого маленького Вітрика. Дужі вітри змагалися між собою на силі. Коли розійдуться не на жарт, то дерева з корінням виривають, дахи з будинків зривають, на морі хвилі-гори здіймають, аж море звіром реве. Горе кораблям, що на той час у морі опиняться. А потім прилетять задоволені додому та й хваляться.
– Ох, і славно ж ми погуляли, браття.
– Довго нас пам’ятати будуть.
Поговорять отак та й спати лягають. Тиша тоді настає на землі. Мама Буря і тато Буран синами не нахваляться.
– Які вони у нас дужі.
– Які вони у нас непереборні.
– Ще б якось їх оженити.
– Прийде час – оженимо. З тим спішити не треба. Нехай погуляють хлопці.
А найменший, Вітрик, лагідний та голубливий, прилітає до людей у найспекотніший день, коли, здавалося, дихати нічим. А тут і Вітрик легенький. Люди радіють, посміхаються йому.
– Добре, що вітерець війнув. Аж легше дихати стало.
Read More

Козацький скарб

Жив собі хлопець Микита,
У котрого була сіра свита.
Жив – не журився,
Долі не корився,
Пізно лягав,
Рано вставав –
І йому Бог щастя давав.
Хоча…яке там щастя!
Хата обдерта,
Вітром підперта,
Вітри хату не обминають,
Дощі крізь дах у гості залітають.
Read More

Кодарова гора
Жила собі на світі бідна вдова Явдошка, і було у неї три сини, один кращий від другого. Славні хлоп’ята. Матір слухали, старших шанували, а що бідні були, то з маленства звикли до роботи. Спершу матері вдома допомагали, а коли підросли, стали до людей найматися, аби хоч щось заробити на сяку-таку одежину та на шматок хліба. Пасли овець, потім череду, а найстарший вже й у полі брався робити. Та що з тих заробітків? Свого поля нема, а що за літо зароблять, того й на зиму не вистачить. Журиться та зітхає бідна вдова, а часом і поплаче нишком, щоб діти не бачили. Коли старший хлопець доріс до парубка, то й сказав якось матері:
Read More

Дійові особи:
Олеся, вона ж Реклена;
Княжич Микула, він же Вітер;
Олесина мати;
Великий князь;
Хлопчаки;
Дружки.
Read More

Килимарка або перстень від місяця
Жив собі на світі хлопець Іванко. Добрий парубок був. Та ту його доброту не всі чомусь помічали. Та це я не зовсім так сказала. Дехто знав про Іванкове добре серце. Найперше знали птахи і звірі, яких він лікував та підгодовував. Ще знали вдови та сироти убогі, яким він допомагав як тільки міг. А інколи навпаки: із-за його доброти хлопцеві перепадало. Знаходилися такі, що вміли одурити Іванка, перехитрувати. Потім хлопець ніяк надивуватися не міг. Як же це так? На жаль у світі так буває. А ще знала про Іванкове добре серце дівчина Мар’яна. Сиротою Мар’яна росла. Не раз і не двічі ставав їй Іванко до помочі. Отак і жили. А коли до літ доросли, то полюбили одне одного. Мріяли побратися. Не раз стояли при місяці та при зорях. А місяць дивився на них та й посміхався.
Та от лихо: дівчина була кріпачка. Побачив пан, що доросла вже Мар’яна, та й узяв її до двору «діло робити». А там роботи всякої було – вік не переробиш. Якби то лише пан був, то ще б нічого. А то ще й пані була, люта, як та змія. Непереливки дівчатам з нею було. Вже як вона тільки над ними не збиткувалася! Пані загадувала дівчатам якнайтяжчу роботу. А як не впорається котра, то її брали не стайню та й шмагали різками. Мала пані з того задоволення.
Read More

В одному селі жив та був собі парубок Оверко. Всім хлопець взяв: і вродою, і силою, і розумом. Орав, сіяв, косив, молотив, – словом, ніякої роботи не боявся. Ріс той Оверко на маминих піснях та на бабусиних казках. Часто парубки між собою своїми парубочими секретами ділилися: хто кого сватати буде. Всі говорили, дівчат хвалили та гудили, а Оверко мовчав.
– А чого ти, Оверку, відмовчуєшся, наче ти ніколи й женитися не збираєшся?
– Чому не збираюся? Ще мій час не прийшов. Прийде час – оженюся. А мовчу я тому, що судилося мені одружитися з принцесою.
Хлопці зареготали.
– Таке вигадав! З принцесою! Та у нас тут ні королів, ні принцес нема.
– У нас, ясна річ, нема. Та світ широкий. Може десь і є.
– А ви, хлопці, даремно смієтеся, – зауважив Оверків побратим Сидір. – Кожна дівчина, коли її любиш, принцесою стає. От Оверко й…
– Ні, хлопці. Я вам про те ніколи не казав, але моя бабуся ворожкою була. Таку долю вона мені наворожила.
– Ти, мій онучку, – казала, – неодмінно на принцесі женишся. Мороки матимеш без ліку, та, що суджено, того конем не об’їдеш. І хоч я на чаклунстві трохи знаюся, не можу твою долю від тебе відвернути.
Read More

Жила собі мавпа

Жила собі мавпа. Мавпа – як мавпа. Жила собі. Що ж тут такого? Господарям її привезли з Африки. Власне, не господарям, а їхній донці Оленці. Маленька спритненька мавпочка. То, власне, було мавпеня.
– Воно ще виросте, – запевняли господарів. – Ще й Оленку переросте.
Господарям було зовсім байдуже, чи виросте мавпа, чи ні. Зате яка ж була щаслива Оленка. Що дістала такий незвичайний подарунок. Це тобі не лялька, навіть не Барбі, а справжня жива мавпочка.
Мавпі важко було тут прижитися. Їй було холодно і незатишно. Бракувало Джунглів, а особливо ліан, на яких можна було гойдатися. Та вона потихеньку все ж прижилась. Зачепившись хвостом, вона гойдалася на кришталевій люстрі, а Оленчина мама мліла від жаху, що та люста колись впаде разом з мавпою. А ще мавпа залюбки поливала водою Оленчині зошити. Дуже старанно їх поливала. Оленка потім плакала, але не переставала любити свою хвостату приятельку. Обіймала її і продовжувала плакати.
– Ну, Джені, навіщо ти мені залила всі мої зошити? Навіщо? Що я тепер в школі скажу? Будеш так себе поводити, то мої тато і мама віддадуть тебе в звіринець. Будеш там жити. А я буду за тобою плакати. Та це не допоможе. Тоді нам обом буде сумно.
Джені все розуміла. Вона винувато дивилася на дівчинку, порпалася в її волоссі – то був найбільший прояв ніжності, та пробачення не просила, бо знала, що неодмінно ще зробить якусь шкоду. Вона ще не знала. Яку саме шкоду, але знала, що зробить неодмінно. Дівчинка йшла на кухню і приносила їй банан.
– На, пустунко, але більше такого не роби.
Даремно було таке казати. Джені стрибнула на люстру. Вмостилася там, стала чистити банан, а шкоринки влучно кидала на Оленку.
– Ти паскудна мавпа, – сердилася дівчинка. – Більше я тобі не дам жодного банана. От побачиш.
Мавпа сміялася. Вона не вірила дівчинці.
Read More

Жила на землі принцеса.
Жили собі чоловік та жінка. Добре жили. Без сварок та колотнечі. Обоє роботящі були. А коли робили, то щось і мали. Не бідували. Була і хата, було і в хаті. Столи накривалися не тільки про свято, але й про будень. А вже що до людей щирі були, то всім, хто потребував їхньої допомоги, раді були прислужитися.
І народилася у них донечка. Гарна, як ангелятко. На радість народилася. Батько, ясна річ, сина хотів. Та вже що зробиш? Що Бог дав, те треба любити.
– Не журися, Іванку, – заспокоювала чоловіка дружина. – Буде ще й син. Ми з тобою ще молоді.
– Та я, Марусю, нічого. Будемо любити нашу донечку. Аби здорова була.
Поклали дівчинку в колиску, та й самі, зморені клопотами, спати лягли. Маруся заснула міцно, як по купелі. Прокинулась – а вже сонечко у вікно заглядає. Сама собі не повірила, що такий сон їй дався.
– Боже мій! Як же я так заснула? А дитина!
Так і кинулась до колиски. А в колисці… Аж перехрестилися здивована мати. Бо в колисці лежали дві дівчинки. Однаковісінькі! Як близнючки. Вони солодко спали. Тихо, щоб не розбудити малят, покликала чоловіка.
Read More