Килимарка або перстень від місяця
Жив собі на світі хлопець Іванко. Добрий парубок був. Та ту його доброту не всі чомусь помічали. Та це я не зовсім так сказала. Дехто знав про Іванкове добре серце. Найперше знали птахи і звірі, яких він лікував та підгодовував. Ще знали вдови та сироти убогі, яким він допомагав як тільки міг. А інколи навпаки: із-за його доброти хлопцеві перепадало. Знаходилися такі, що вміли одурити Іванка, перехитрувати. Потім хлопець ніяк надивуватися не міг. Як же це так? На жаль у світі так буває. А ще знала про Іванкове добре серце дівчина Мар’яна. Сиротою Мар’яна росла. Не раз і не двічі ставав їй Іванко до помочі. Отак і жили. А коли до літ доросли, то полюбили одне одного. Мріяли побратися. Не раз стояли при місяці та при зорях. А місяць дивився на них та й посміхався.
Та от лихо: дівчина була кріпачка. Побачив пан, що доросла вже Мар’яна, та й узяв її до двору «діло робити». А там роботи всякої було – вік не переробиш. Якби то лише пан був, то ще б нічого. А то ще й пані була, люта, як та змія. Непереливки дівчатам з нею було. Вже як вона тільки над ними не збиткувалася! Пані загадувала дівчатам якнайтяжчу роботу. А як не впорається котра, то її брали не стайню та й шмагали різками. Мала пані з того задоволення.

Якось загадала пані Мар’яні на городі поратися. А того города стільки було, що в одному кінці станеш, а другого й не видко. Поле дівчина бур’ян, сапає та й плаче: ніяк не обробити їй той город до вечора. А не обробить – сердита пані накаже відшмагати її різками. А це ж так боляче.
Раптом почула дівчина гучну парубочу пісню.
Ой гук, мати, гук,
Де козаки п’ють,
І щаслива та доріженька,
Куди вони йдуть.
– Іванко! Це він! Більше ніхто так гарно не співає.
– І ніколи їй, та таки розпрямилася, щоб ту пісню послухати та на хлопця глянути. А стежкою Іванко іде. Та не сам іде, а пісню за собою веде.
– Здорова була, дівчино. Бог в поміч.
– І ти здоровий будь, парубче. Дякувати.
– На личку краса, а на очах роса. Чогобто ?
– Та от… звеліла мені пані весь цей город до вечора прополоти та обсапати. А коли не впораюся, то велить відшмагати.
– Нема чого журитися, дівчино. Хіба ж це діло? Це чверть діла. Шкода, що другої сапи нема. Та нічого. Впораємось. Ще й часинку знайдемо, щоб при місяці постояти.
Та й ну бур’ян полоти. А Мар’яна з сапою за ним слідом. Робота швидко робиться, а дівчина посміхається. Оглянеться парубок га дівчину, моргне їй та й ну бур’ян полоти. Незчулися, як город впорали.
А пані посилає хлопця по Мар’яну.
– Скажи нехай на стайню іде. Там її шмагати будуть. Я вже сказала.
– А за що шмагати? – заступилася служниця. – Ви ще ж не бачили її роботи. А може ж вона впоралася.
– Мовчи та диш, Ганно, – гарикнула пані. – Я знаю, що кажу. Я їй таку роботу загадала, що їй ніяк не впоратися.
– І все-таки спершу треба було б подивитися, а потім вже шмагати, якщо заслужила. А може ж вона впоралася.
– Я бачу, Ганно, ти сама захотіла на стайню.
– За що?
– За твій язик.
Зітхнула Ганна та й пішла поратися на кухню. А тут хлопчина прибігає.
– Пані, пані, а Мар’яна все зробила.
– Як це все?
– Отак. Весь город чистенький, ні бур’яниночки.
– Брешеш, клятий вилупку. Ти захищаєш те дівчисько. Я вас знаю.