Коли віють вітри

Високо-високо в небі, на великій чорній хмарі жила мама Буря і тато Буран. І мали вони п’ятеро синів: чотири могутніх вітри і п’ятого маленького Вітрика. Дужі вітри змагалися між собою на силі. Коли розійдуться не на жарт, то дерева з корінням виривають, дахи з будинків зривають, на морі хвилі-гори здіймають, аж море звіром реве. Горе кораблям, що на той час у морі опиняться. А потім прилетять задоволені додому та й хваляться.
– Ох, і славно ж ми погуляли, браття.
– Довго нас пам’ятати будуть.
Поговорять отак та й спати лягають. Тиша тоді настає на землі. Мама Буря і тато Буран синами не нахваляться.
– Які вони у нас дужі.
– Які вони у нас непереборні.
– Ще б якось їх оженити.
– Прийде час – оженимо. З тим спішити не треба. Нехай погуляють хлопці.
А найменший, Вітрик, лагідний та голубливий, прилітає до людей у найспекотніший день, коли, здавалося, дихати нічим. А тут і Вітрик легенький. Люди радіють, посміхаються йому.
– Добре, що вітерець війнув. Аж легше дихати стало.

А дівчина Марічка навіть пісеньку про нього придумала.
Вітрику, друже,
Спекотно дуже.
Прилітай, привітай.
Жде тебе смерічка
І дівчина Марічка.
Ту пісеньку Марічка наспівувала серед спекотного дня, а Вітрик, зачувши пісеньку, тут-таки прилітав, щоб її зблизька послухати та й Марічку побачити. Без тієї дівчини він, здається, й жити не міг. Свою таємницю Вітрик братам не відкривав. Це була його, Вітрикова, таємниця. І Марічка теж була Вітрикова. Ага, братам тільки скажи. Просто задля забави, просто, щоб позбиткуватися над молодшим братом, зведуть дівчину – та й усе. Ні-ні, Вітрик нізащо нікому не розкаже про вродливу дівчину Марічку, найкращу в світі дівчину. Часом серед спекотної ночі він влітав до Марічки у вікно, сором’язливо доторкався до її личка, легенько куйовдив її волосся. Марічка у сні посміхалася, зітхала і тихо казала:
– Ах, як гарно. Дякую тобі, любий Вітрику.
І від тих її слів Вітрик ставав щасливий.
Та якось брати вітри вистежили малого та й вирішили над ним посміятися. Найпершим вистежив його Західний Вітер.
– Ви знаєте, браття, що наш малий Вітрик уже на зальоти літає?
– Та куди там йому на зальоти! Малий ще.
– Малий, то правда. Та має вже дівчину.
– А я думаю собі: куди він так часто літає? А воно он що.
– Чи хтось з вас бачив ту його дівчину?
– Я бачив, – сказав Західний Вітер. – Я саме з Карпат летів. Ніс людям кілька теплих дощових хмаринок. Коли дивлюся – наш малий гуляє. Придивився – а він не сам. Поряд з ним дівчина. Вона іде, а він її з усіх боків обвіває. Щоб їй не було так спекотно. А вона іде, щаслива така, посміхається і щось тихенько наспівує. Мені навіть здалося, що в тій пісні щось про Вітрика співалося.
– Ого!
– А чи хоч гарна та дівчина?
– Гарна. Така гарна, що й нам не сором мати таку за наречену. Тільки дуже юна.
– Юна – то не біда. Тільки-от… Кому з нас має стати вона за начерену?
– Мені, – рішуче сказав Західний Вітер. – Я вже її бачив, а ви ні. Я навіть її теплим дощиком окропив. А вона сміялася.
– Овва! Він її бачив! І ми можемо її побачити. Ще й як можемо. Полетимо – та й побачимо.
– Якщо ви полетите, то здіймете таку веремію, що дівчина від вас у хату заховається та й нікого ви не побачите. Це створіння ніжне.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

ten + 15 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.