У глибокій просторій норі жила собі польова миша Зернинка. Зернинкою її прозвали за те, що робила миша на зиму великі запаси зерна.
– Бо ж що потім взимку? Голодувати? Я ж не залягаю у зимову сплячку, як дехто. То треба щось їсти. А щоб було що їсти взимку, то треба потрудитися влітку. От я й труджуся. Тому мене й зернинкою називають. А що? Зернинка! Гарне ім’я. Якесь таке… Я б сказала, благородне.
Якось узимку закортіло Зернинці виглянути з нірки. Виглянула – та й чимдуж сховалася. Холодна сніжинка впала їй на носик.
– Ой, – писнула миша. – Яка холодна. Ні, краще вже в нірці сидіти. Тут тепло, а головне – є що їсти.
Виглянула на хвилинку, та встигла помітити зайчика вуханьчика. Він тремтів за кущем глоду. Мабуть, від холоду та й від голоду. А може й від страху. Бо тут неподалік лисиця промишляла. О, ця має нюх. Зайця здалеку зачує. Та заєць і її чує. Вміє і хитру лисицю зі сліду збити. От і змагаються: хто кого.

– Бідні ті зайці, – зітхала мишка. – Ні хатки, ні гніздечка, ні нірки. І як зимувати? Ніяких запасів нема. Бо коли нема хати, то де ж їх тримати? Шубка у зайчика хоч і тепла, але й мороз не дрімає. Часом дошкуляє так, що тільки тримайся. І нікому про зайців подбати. Чи вижив, чи пропав – нікому й діла нема. А вони що? Живуть собі у страху, в голоді та в холоді. Я нагодувала б не одного. Запасів у мене вистачило б. Та шкода: зайці зерна не їдять. Їм би морквину, капустину. А таких запасів у мене нема. От я й журюся: хто б зайцям допоміг? О, аж сюди вовче виття чути. Вовки теж на зайців полюють. От і спробуй тут від них обережися.
Аж тут сусідка забігла. Теж миша. Але старша та розважливіша. Вони собі прохід між нірками зробили, щоб взимку не нудьгувати поодинці. От і зараз Крихітка забігла і, побачивши заплакану Зернинку, не мало здивувалася.
– Ти чого, Зернинко? Що тобі? О, слізки на очах. Хто тебе скривдив? Ти тільки скажи, то я йому…
– Ніхто мене не скривдив. Зайців шкода.
– Зайців? А до чого тут зайці?
– Та я от все думаю: як їм? І холодно, і голодно, і страшно.
– Ну, люба моя, взимку не тільки зайці потерпають. Треба бути мудрим. Знаєш, що зима прийде, готуйся до неї. Запаси на зиму роби. Як-от ми. Або залягай у зимову сплячку. Іншої ради на те нема.
– Але ж їм нікуди свої запаси складати. І жити їм ніде: ні хати, ні нірки. Хоч би тобі якесь кубелечко.
– Ті зайці якісь дурні. Ну як так можна жити? Воно і влітку сутужно, а взимку… У птахів є гнізда, у білок дупла, у ведмедів – барліг, у нас – нори. А що зайці? Чому ж вони про себе не подбали? Хто за них має думати? А ти тепер їх шкодуєш.
– Зайці не винні. Такими їх природа створила.
– Тоді не плач. Якщо їх природа такими створила, то нехай природа про них і подбає.
– А вона дбає. Як може. От дала їм білі шубки. Щоб тепліше було і щоб їх на снігу менше було видно. Але ж того мало.
– Ну от. То чого ж ти за ними плачеш?
– Шкода…
– Стривай. Є ще одна рада. Незабаром, а коли – я не знаю, бо живу без календаря, по світу буде ходити святий Миколай. Він всім гостинці роздає. І дітям, і звірятам. То може його за зайців попросити? Він добрий, то, думаю, не відмовить. Тільки от знати б, коли він буде ходити.
– Треба у крота спитати. Він, либонь, має календар.
– О, то такий, що й без календаря все знає.
– Побіжу лишень та спитаю. Шкода буде, як прогавимо.
Та й побігла у глибину нірки. Там був ще один перехід – прямісінько до житла крота.

Приходу святого Миколая чекали не тільки діти, а й звірі. І птахи чекали. Бо святий Миколай про всіх пам’ятав, нікого не залишав без гостинців. Ті, що залягали у зимову сплячку, ведмеді, їжаки, давали собі слово, що не будуть спати, щоб таки дочекатися святого Миколая. Та яке там! Зимовий сон змагав їх. Їм здавалося, що вони лише на хвилинку заплющили очі, та коли прокидалися, то на дворі була вже весна. Це добре, що весна, це дуже добре. Однак… Як жаль, що прихід святого Миколая вони таки проспали.
А знали б ви, як заздрили нашим птахам перелітні птахи.
– Якби ми могли, ми б не відлітали. Ми чекали б, аби і до нас прийшов святий Миколай. Та де ти взимку комарів візьмеш? А без комарів нам нічим харчуватися. От і мусимо летіти. Хоч дорога далека і небезпечна.
– Зате ви зимуєте в теплі, – потішали їх ті птахи, що не відлітали нікуди.
– На чужині нам і пісні не співаються, і пташенята не виводяться. Тут наш дім. І святий Миколай туди не приходить.