Мельниківна
На березі річечки Кривульки млин стояв. А в тому млині мельник господарював. Чоловік статечний, спокійний, ні з ким не сварився, нікого не кривдив. Дід його мельником був, прадід, кажуть, теж мельникував. Батько вчив його:
– Нікому кривди не роби – то й тобі кривди не буде.
Є такі балачки, нібито мельники з нечистою силою знаються. В їхньому роду такого не було. З Богом жили. І добре їм водилося. Хоч річечка Кривулька і невеличка була, та млин крутила справно. А що мука з того млина найбіліша була, то приїжджали до них молоти і з сусідніх сіл. То ж мельник мав непоганий заробіток, годував себе і свою родину та й донці на посаг дещо відкладав. А треба вам знати, що мельникова донька була така гарна, що кожен з парубків мав за щастя, коли Галина мельниківна лише гляне на нього, а ще коли усміхнеться, то парубок цілий день ходить, як заворожений. Та Галина не дуже по хлопцях розглядалася, бо любила Івана, бідного рибалку. То був дужий красень, не ледачий, не баламут, чесного роду. Восени думали й побратися. Мельник не заперечував, бо Іван був парубок порядний, роботящий, жодну дівчину не звів. А головне те, що дочка любила його. Бо неволити свою улюбленицю, аби вийшла за нелюба, батько б не став. А при млині дужі чоловічі руки ой як потрібні були. Так собі роздумавши, готувалися до весілля
Read More

Материна молитва
Жили-були собі чоловік та жінка, і мали вони три сини. Найстарший звався Микола, середущий звався Василь, бо на самого Василя родився. А найменшого, як ви вже здогадалися, назвали Іваном. Всім хлопці вдалися: і зростом, і силою, і вродою, і розумом. Як дійшли до повноліття, стали думати-гадати, як їм далі жити. От старший і каже:
– Пора нам, браття, подумати, як на світі жити. У батьків поле маленьке, ледве могло нас прохарчувати. А нам час вже й сім’ї свої заводити. Ходімо, браття, у світ. Будемо шукати свого талану. Хто жениться, хто ремесло яке здобуде – та й будемо жити. Але ж про батьків пам’ятайте. Виростили вони нас, вигодували, а ми про них маємо в їхній старості подбати.
Попрощалися з батьками, взяли по хлібині та по вузлику солі та й розійшлися на три сторони світу.
Старший недовго й ходив. Нагледів собі дівчину, одружився, придане багате взяв та й зажив собі, горя не знаючи.
Середній довше ходив по світу. Кілька ремесел здобув. Став і кравцем, і шевцем, і столяром, і стельмахом, а вже потім нагледів собі дівчину. Бідна була, та гарна. А головне – мала добре серце. От і стали вони удвох господарювати, до всього своїх рук докладати. З часом розжилися і жили не гірше за других.
Read More

Лякальний бізнес
Ця новина миттю облетіла весь ліс. Сорока на хвості її рознесла, а потім дятел азбукою морзе відстукав: небачена новина! Нечувана новина! Баба Яга одержала в подарунок мобільний телефон. Хто його їй подарував, не знаю, то й брехати не буду. Знаю тільки, що втіхи було – аж буря у лісі знялася. Перший, хто їй зателефонував, був Бабай.
– Привіт, стара.
– Сам ти старий.
– І я старий. То правда. Куди від того дінешся?
– Ні, почекай. Ну яка я стара? Мені ще й чотирьохсот нема. А ти – стара! Для Баби Яги це ще не вік.
– Ну добре, добре. Не буду. Хочеш бути молодою, то будь.
– Скажи краще, як ти дізнався, що у мене є телефон.
– Сорока на хвості принесла.
– Так я й знала. От скрекотуха!
– А хіба ж це таємниця?
– Та ні. Чому ж? Нехай дзвонять, кому треба.
Read More

Бабуся Наталка колись мала велику родину. Мала вона п’ятеро дітей: три сини і дві донечки. Правда й те, що бабуся Наталка тоді ще й бабусею не була. Це тепер вона вже постаріла. Діти виросли. Світ широкий. Далеко у тому широкому світі розлетілися її пташенята. Сини поженилися, доньки заміж повиходили та й живуть собі. Вже й онучата народилися, та ростуть вони десь без неї. Без її казок, без її колискових. Сумно бабусі Наталці. Сама тепер живе. А що вдієш? Часи тепер такі настали. Мурчика собі завела. З ним вечорами розмовляє, казки йому розказує, а він їй муркоче, самотність її скрашує. А ще баба Наталка ходить до лісу, там в лісі пісень співає. А ліс слухає. А що? Ліс живий. Слухає її пісні і… Шумить. Інколи білка їй шишку кине: на, мовляв. Бере Наталка та, щаслива, йде додому, Мурчикові хвалиться.
От і сьогодні, в літню спекотну днину, пішла Наталка до лісу. Взяла кошик та й пішла.
– Може який нерозумний гриб попадеться, може ягода яка трапиться.
У лісі було затишно і вільгосно.
– Наче зовсім в іший світ потрапила. Гарно так. Пташки пісень співають, моїх пісень слухають. Вони мене зовсім не бояться. Знають, що я їх не скривджу.
Read More

Ліки для Марічки
Всі те знають, що найбільші дива стаються у Новорічну ніч і ніч перед Різдвом. Про те вже багато казок написано. Однак див більше, ніж казок. То чому ще одну казку про ще одне диво не написати? От візьму та й напишу. А ви прочитаєте. А хто ще читати не вміє, тому прочитає бабуся. Найчастіше так воно буває, що бабусі онучатам казки читають. Бо татко з матусею допізна на роботі. У бабусі теж роботи вистачає, але часу для онуків їй не шкода: і для бабусі радість, і для онуків втіха.
Соломійка ще читати не вміє. Казки читає бабуся. Інколи читає, інколи розповідає – дівчинці однак цікаво. А сьогодні Святий Вечір. Завтра Різдво. Родина вже повечеряла, з кутею, пампушками та узваром. А зараз Соломійці вже час спати. Бабуся вже й казку їй розказала, а дівчинці ніяк не хочеться, щоб бабуся від неї йшла.
Read More

Лесета

Замок «Лесета» був овіяний якоюсь незвіданою таїною, легендами та переказами, а ще навіть якимсь острахом. Цю назву вимовляли якось притишено, обережно, наче боялися щось наполохати або самі полохалися від тієї назви. Ніхто до ладу нічого не знав. Чомусь ніяких записів про той замок не збереглося. Самі тільки перекази та легенди. Та чи можна було їм йняти віри? Знали, невідомо звідки, що був той замок збудований у 16 столітті, що жили в ньому граф і графиня. І дочка у них була, Лесета. В її честь і замок було названо. Знали ще, що та Лесета красуня була, а ще співала так, що, хто хоч раз почув її спів, той не міг вже жити без того співу. А ще розповідали, що померла Лесета дуже молодою. Смерть її була загадковою, повитою якоюсь містикою і таємницею. Граф і графиня тяжко пережили смерть своєї єдиної доньки. Вони так і не впоралися з своїм великим горем. Ніщо не могло їх розрадити. Якийсь час ще жили в своєму замку, але тут все нагадувало їм про їхню втрату, і вони врешті-решт пішли в монастир і там доживали свого віку. Перед тим, як піти в монастир, граф з графинею відпустили на волю всіх своїх селян. І тепер ще пам’ятали їх як своїх благодійників. Отаке розказували. А чи так було, чи ні, – того до ладу не знав ніхто.
Музеєм той замок так і не став з простої банальної причини – не було коштів. А жаль. Казали, що там було на що подивитися. Казали, що там повністю збереглася світлиця Лесети з усім, що в ній було: меблями, посудом, виробами з золота і срібла, з порцеляни. Все це, певно, давно розікрали б, та чиясь мудра голова придумала замкнути ту світличку і, кажуть, сигналізацію навіть встановити. А я собі так думаю, що і сигналізація не допомогла б, якби не острах. Отой острах і злодіїв стримував.
Read More

Король з примусу

Жив собі та був в одному селі чоловік. Степаном звався. Жив бідно, та гідно. Односельці його поважали, до порад його дослухалися.
– Добрий би зі Степана господар був, та жаль, що свого поля не має.
– То правда. Дав Бог розум, та не дав багатства.
– А що краще? Розум чи багатство?
– Та Бог же його знає. Воно краще, коли в чоловіка і те, і друге. Та так не буває. Або ж буває не часто.
Жив Степан, жив, горя не знав, аж доки кота не завів. Завів – не те слово. Кіт сам до нього прибився. А вже як прибився, то й прижився, а Степан з ним останнім шматком ділився. Наперекір своїй бідності свого кота Степан Принцом назвав. Отут і почалися Степанові злигодні. Кіт його не хотів голод терпіти. У того курча поцупив, у того сало вкрав, а там сметану з глечика зібрав. Скаржаться сусіди на Степанового кота. Скаржаться, нарікають.
– Роби щось, Степане, зі своїм крадієм. Спасу від нього немає.
– Та його вже й вивозили в друге село. Назад прийшов. І як він дорогу знайшов – Бог його знає.
Read More

У глибокій просторій норі жила собі польова миша Зернинка. Зернинкою її прозвали за те, що робила миша на зиму великі запаси зерна.
– Бо ж що потім взимку? Голодувати? Я ж не залягаю у зимову сплячку, як дехто. То треба щось їсти. А щоб було що їсти взимку, то треба потрудитися влітку. От я й труджуся. Тому мене й зернинкою називають. А що? Зернинка! Гарне ім’я. Якесь таке… Я б сказала, благородне.
Якось узимку закортіло Зернинці виглянути з нірки. Виглянула – та й чимдуж сховалася. Холодна сніжинка впала їй на носик.
– Ой, – писнула миша. – Яка холодна. Ні, краще вже в нірці сидіти. Тут тепло, а головне – є що їсти.
Виглянула на хвилинку, та встигла помітити зайчика вуханьчика. Він тремтів за кущем глоду. Мабуть, від холоду та й від голоду. А може й від страху. Бо тут неподалік лисиця промишляла. О, ця має нюх. Зайця здалеку зачує. Та заєць і її чує. Вміє і хитру лисицю зі сліду збити. От і змагаються: хто кого.
Read More

Високо-високо в небі, на великій чорній хмарі жила мама Буря і тато Буран. І мали вони п’ятеро синів: чотири могутніх вітри і п’ятого маленького Вітрика. Дужі вітри змагалися між собою на силі. Коли розійдуться не на жарт, то дерева з корінням виривають, дахи з будинків зривають, на морі хвилі-гори здіймають, аж море звіром реве. Горе кораблям, що на той час у морі опиняться. А потім прилетять задоволені додому та й хваляться.
– Ох, і славно ж ми погуляли, браття.
– Довго нас пам’ятати будуть.
Поговорять отак та й спати лягають. Тиша тоді настає на землі. Мама Буря і тато Буран синами не нахваляться.
– Які вони у нас дужі.
– Які вони у нас непереборні.
– Ще б якось їх оженити.
– Прийде час – оженимо. З тим спішити не треба. Нехай погуляють хлопці.
А найменший, Вітрик, лагідний та голубливий, прилітає до людей у найспекотніший день, коли, здавалося, дихати нічим. А тут і Вітрик легенький. Люди радіють, посміхаються йому.
– Добре, що вітерець війнув. Аж легше дихати стало.
Read More