Материна молитва
Жили-були собі чоловік та жінка, і мали вони три сини. Найстарший звався Микола, середущий звався Василь, бо на самого Василя родився. А найменшого, як ви вже здогадалися, назвали Іваном. Всім хлопці вдалися: і зростом, і силою, і вродою, і розумом. Як дійшли до повноліття, стали думати-гадати, як їм далі жити. От старший і каже:
– Пора нам, браття, подумати, як на світі жити. У батьків поле маленьке, ледве могло нас прохарчувати. А нам час вже й сім’ї свої заводити. Ходімо, браття, у світ. Будемо шукати свого талану. Хто жениться, хто ремесло яке здобуде – та й будемо жити. Але ж про батьків пам’ятайте. Виростили вони нас, вигодували, а ми про них маємо в їхній старості подбати.
Попрощалися з батьками, взяли по хлібині та по вузлику солі та й розійшлися на три сторони світу.
Старший недовго й ходив. Нагледів собі дівчину, одружився, придане багате взяв та й зажив собі, горя не знаючи.
Середній довше ходив по світу. Кілька ремесел здобув. Став і кравцем, і шевцем, і столяром, і стельмахом, а вже потім нагледів собі дівчину. Бідна була, та гарна. А головне – мала добре серце. От і стали вони удвох господарювати, до всього своїх рук докладати. З часом розжилися і жили не гірше за других.

Микола про батьків і не згадував. За господарськими клопотами ніколи було. А Василь, хоч і згадував інколи, та все відкладав та й відкладав, щоб батьків відвідати. Вже й жінка йому про батьків нагадувала. Відмахувався:
– Ет! Колись. Іншим разом.
А найменший з трьох, що Іваном звався, все ніяк прихистку собі не знаходив. До всього цікавий був, то й ходив собі по світу, до всього придивлявся та дослухався. Обшмульгається – стане до якоїсь роботи, на сяку-таку одежину та на харч заробить та й далі йде.
Якось застала його ніч у густому темному лісі.
– Небезпечно, – подумав хлопець. – Тут і звір дикий, напевно, водиться.
Вибрав собі міцного гіллястого дуба, з гілок на висоті сплів собі міцне ложе, вмостився на ньому, подумав, що йому на світі добре ведеться, та й заснув. Опівночі зашуміли потужні крила – аж вітер від них знявся. На сусідньому дубі вмостилися велетенські птахи диво-круки та й заговорили людською мовою. Спершу судили-радили про свої справи. Хлопець до того й не дослухався. Бо що йому? А потім один спитав:
– А що, братове, будемо робити з тим хлопцем, що вмостився на сусідньому дубі та й наші розмови слухає?
– То нехай собі слухає. А що?
– Хіба забули? Жодна людина не сміє слухати наших розмов. То може нам його…
– Не каркай, наш молодший брате. Ти ще такий молодий, а злості в тебе на трьох старих вистачить. Цей хлопець не причинить нам зла, бо має добру душу. А ще… треба йому знати, що його талан схований у Дзеркальній горі.
– А що там у Дзеркальній горі?
– Там дванадцятиголовий змій тримає за сімома замками прекрасну королівну Принаду. Хоче змій взяти її за дружину, а вона, ясна річ, не погоджується. Хто королівну з полону визволить, той стане її судженим.
– А як же цей простий хлопець визолить королівну? У нього ні меча, ні шаблі, ні пістоля.
– Та от… якщо суджено йому, якщо вміє він долати перешкоди, то і змія подолає, і королівну визволить.
Погомоніли ще трохи круки та й полетіли. А хлопець не спав уже аж до ранку. А вранці встав, умився росою, з’їв кілька дичок-кисличок та й став вибиратися з лісу, щоб розпитати, де та дзеркальна гора. В кого не питає – ніхто не знає. Дивляться на нього, як на дивака, і посміхаються.
– Дзеркальна гора? Ти, хлопче, либонь в казки віриш? Нема такої гори. Аж запитав у старезного діда, сивого – аж диво брало. Наче прожив дід зо два віки. Помовчав дід, поскубав свою довгу сиву бороду і сказав:
– Дзеркальна гора, хлопче, це місце небезпечне. То володіння змія Хапуна. Це не для слабкодухих. Може краще тобі туди й не потикатися.
– То ви, дідусю, маєте мене за слабкодухого?
– А хто тебе знає. Силою я з тобою не мірявся, норову твого не знаю. Хоча… королівна вартує того, щоб за неї поборотися. Бо врода її така, якої і в казках не зустрінеш. Скажу тобі таке: якби я був молодий, то й сам би став супроти змія. Та я старий. А тобі… що ж, тобі саме час випробувати свої сили. Ризик, правда, дуже великий. Про життя йдеться.
– Та я, якщо чесно, й сам не знаю, чи йти мені до тієї Дзеркальної гори. У мене, дідусю, нема ні шаблі, ні меча, ні пістоля, ні навіть пристійної палиці.
– Найгірше те, парубче, що в тебе нема певності. А без віри в перемогу нічого ставати супроти змія Хапуна. Дам я тобі козацьку шаблю, зачаровану батьківським словом, дам рушницю, що б’є без промаху, а головне – дам я тобі материну молитву, що оберігає від всякого зла. Ото і все, чим я можу тобі допомогти. Та що з тієї шаблі і з тієї рушниці, коли ти ними орудувати не тямиш? Хіба так… нехай та королівна ще трохи посидить під сімома замками, а ти трохи поживеш у мене. Я сам колись козакував, дещо вмію, дещо знаю. Всю свою майстерність, все своє вміння тобі передам. А тоді і в дорогу.
Погодився Іван. А потім ще не раз з вдячністю згадував старого козака Махтея, що і в старості мав тверезий розум, дужу руку і нічого не забув зі своєї вправності.
– А тепер я вже за тебе не боюся. Можеш змагатися хоч і з самим змієм. Якщо вже без того ніяк не можна.
– Дякую вам, дідусю, за хліб, за сіль та за науку.
– І я тобі, парубче, дякую. Знаєш, легше вмирати, коли ти певний, що вміння своє комусь передав, для добра і для захисту.
– Не вмирайте, дідусю. Чекайте мого повернення.
– Твоє повернення буде весільне. Чи то ж до мене старого тобі буде?
– До вас, як до батька, прийдемо по благословення.
– Буду чекати, сину.
– А де ж та Дзеркальна гора, дідусю?
– Підеш отак прямо, пройдеш через ліс, потім через три болота, потім через долину розквітлих троянд. Скрізь тебе підстерігатимуть спокуси. Особливо в долині розквітлих троянд. Не піддавайся. Збери свою мужність. А коли пройдеш долину розквітлих троянд, там і побачиш Дзеркальну гору. Далі я вже не знаю, що ще на тебе чекає. Знаю тільки, що легко тобі не буде. Нагорода висока, але її здобути треба. А тепер, хлопче, добре подумай, чи йти тобі, чи ні. Ще можеш облишити ту затію.
– Мушу йти, дідусю. Бо потім все життя шкодуватиму і зневажатиму себе, що я такий боягуз.
– Що ж, тоді нехай тобі щастить. А я… ще немудрого харчу дам тобі на дорогу: хліб, сіль, води криничної, картоплі та кілька огірків. Згодиться. Не кажу, щоб ти не йшов до тієї Дзеркальної гори, бо якби я був молодий, сам пішов би. А може й справді там твоя доля сидить за сімома замками.
Подякував парубок старому, попрощався та й пішов.