Бабуся Наталка колись мала велику родину. Мала вона п’ятеро дітей: три сини і дві донечки. Правда й те, що бабуся Наталка тоді ще й бабусею не була. Це тепер вона вже постаріла. Діти виросли. Світ широкий. Далеко у тому широкому світі розлетілися її пташенята. Сини поженилися, доньки заміж повиходили та й живуть собі. Вже й онучата народилися, та ростуть вони десь без неї. Без її казок, без її колискових. Сумно бабусі Наталці. Сама тепер живе. А що вдієш? Часи тепер такі настали. Мурчика собі завела. З ним вечорами розмовляє, казки йому розказує, а він їй муркоче, самотність її скрашує. А ще баба Наталка ходить до лісу, там в лісі пісень співає. А ліс слухає. А що? Ліс живий. Слухає її пісні і… Шумить. Інколи білка їй шишку кине: на, мовляв. Бере Наталка та, щаслива, йде додому, Мурчикові хвалиться.
От і сьогодні, в літню спекотну днину, пішла Наталка до лісу. Взяла кошик та й пішла.
– Може який нерозумний гриб попадеться, може ягода яка трапиться.
У лісі було затишно і вільгосно.
– Наче зовсім в іший світ потрапила. Гарно так. Пташки пісень співають, моїх пісень слухають. Вони мене зовсім не бояться. Знають, що я їх не скривджу.

Вже й кілька грибочків їй трапилися, суничок зібрала.
– Все ж кошик не порожній.
Раптом почула Наталка… Ні, їй не здалося. Вона й справді почула, що десь неподалік плакала дитина. Наталка стривожилася.
– Дитина в лісі. Плаче… Може й загубилося. Може й батьки шукають, та ще не знайшли…
І пішла на той плач. Ловила той плач вухом і серцем. Своїх же дітей колись мала.
– Боже мій! Воно явно ще зовсім маленьке… Може воно голодне. А може йому холодно і страшно.
Прискорила крок – і незабаром вийшла на галявину. Тут ріс старий розлогий дуб, заволодівши по праву чималим простором. Під тим дубом сидів маленький хлопчик і плакав, розтираючи кулачками сльози.
– Голісінький! Боже мій!
Так і кинулася до дитини. Малий перестав плакати і здивовано дивився на бабусю, що прийшла невідомо звідки.
– Де ж ти тут взявся? – спитала, не надіючись на відповідь, бо дитина була ще зовсім маленька, щоб розмовляти. Та на диво хлопчик, дивлячись на неї серйозними оченятами, сказав:
– Я не взявся. Я народився.
– О, то ти вже розмовляти вмієш?
– Вмію. А що ж тут такого? Тут всі розмовляти вміють. Кожен своєю мовою. Та всі одне одного розуміють. Он білочка каже:
– Не займайте моїх білченят. Не займайте.
– А кому вона це каже?
– Не знаю. Всім. А он сорока скрекоче. Чуєте? Голосна така. Її на весь ліс чути.
– І про що ж вона кричить?
– У ліс прийшла тітка Наталка. Не бійтеся її. Вона зла не зробить нікому. Вона наша. Ви, гриби, можете їй показатися. Нехай жінка назбирає собі.
– Це сорока про мене кричить?
– Не знаю. Може й про вас. Якщо ви тітка Наталка. А он лисиця за зайцем полює. Крадеться за ним і каже, тихенько, лиш я чую і вітер:
– Не тікай, куцохвостий. Я однак тебе вполюю.
Тільки заєць не дурень. Він вміє так свої сліди заплутати, що хитру лисичку обдурить.
– Ти ще такий маленький, а так цікаво розказуєш, наче казку.
– А ліс то і є казка. А я вже не дуже маленький. Я ще вчора народився.
– А де ж твоя мама?
– Мама? Не знаю. Я просив ялину, щоб була мені за маму. Та вона сказала, що не може, бо у неї вже є діти – маленькі ялинчата. Я попросив дуба бути мені за тата – і дуб погодився. Правда, дубе?
І дуб захитав гіллям, зашумів листям.
– І ти всіх розумієш?
– І ти б розуміла, якби у лісі пожила.
– Боже мій! Тобі ж холодно.
І баба Наталка скинула з себе кофтину і закутала хлопчика. Він посміхнувся.
– Ах, яка вона тепленька. І пахне… Чим вона пахне?
– Не знаю. Домом пахне. А ще, може, хлібом. Я сьогодні хліб пекла.
– Смачно пахне. Аж я їсти захотів.
– А що ж їдять такі маленькі лісові хлопчики?
– Все їдять. Білка горішків кине, зайчик морквину принесе. А сорока… Та не приносить нічого. Тільки кричить. Зранку я ще спав, а вона мене своїм криком розбудила. Ох, як їсти хочу.
– А що ти сьогодні їв?
– Сьогодні? Нічого. Береза напоїла мене своїм соком, а їсти ще ніхто не приносив.
– Тоді… Тобі мабуть можна. Я тут трошки суничок зібрала. На, поїж.
Хлопчик смакував суницями, кутався в Наталчину кофтину і посміхався. І це було гарно. Сонечко пробивалося крізь затінок дубового гілля. Заглядало: що там таке? І теж посміхалося.
– Скажи, а тобі тут самому не страшно? – спитала Наталка, бо не могла собі уявити, як така маленька дитина може бути сама в лісі.
– Страшно. Сюди можуть вепри прийти. За жолудями. Це страшно. Бо вони можуть і мене з’їсти. Добре, що мене сорока зранку розбудила, бо вепри ось-ось можуть прийти за жолудями. То спати не годиться. Коли не буду спати, то може їх якось відлякаю.
– Як же ти їх відлякаєш? Вепри такі великі, а ти такий маленький. Я, хоч і велика, та й то вепрів злякалася б.
– Бо ти домашня, а я лісовий. Я отак…
Хлопчик згорнув рученята і приклав їх до рота. І почувся крик пугача, вовче виття, а потім якийсь несамовитий дикий регіт. Улісі настала тиша. Потім хтось сказав:
– Не бійтеся. То малий вепрів лякає.
– Так вепрів же нема.
– Ну, вчиться.
– Ого, як ти вмієш, – засміялася Наталка. – Я б і сама злякалася, таке почувши. А чи злякаються вепри – не знаю.
– Я теж не знаю. Я ще не пробував.
– Послухай, – раптом похопилася. – А як тебе звати?
– Звати? Не знаю. Я ще не придумав. Може… Дубок? Або Жолудь…
– А ти не хотів би називатися Івасиком?
– Івасиком? А чому не хотів би? Хотів би.
– Тоді будеш зватися Івасиком.
– Добре, тату? – звернувся до дуба. – Я буду Івасиком.
І дуб знову закивав гіллям і зашумів листям.
– Все це так дивно. Просто неймовірно, – сказала Наталка.
– А що тут дивного? Звичайне життя в лісі.
– Послухай, Івасику… Тут жити тобі в холоді і в голоді, вепрів боятися, від грози невідь-куди ховатися, – це ж важко. То може тобі краще було б піти до мене? Правда, за лісом ти сумував би. У мене є садок, але то не ліс. І жити довелося б тобі у хаті.
– А хата це що? Гніздо таке?
– Ну, не зовсім, але можна й так сказати.
– А ти була б моєю мамою?
– Ну, не знаю. Для мами я вже застара. Ти міг би називати мене бабусею.
– Бабуся – це гарно. Але мама краще. Я називав би тебе мамою. Тату дубе, то й ти мені жити у гніздо, що називаєтья хатою, чи не йти?
Дуб знову захитав гіллям і зашумів листям.
– Тато каже, щоб я йшов. То я піду. А ти будеш мене інколи приносити до лісу, щоб я за ним не сумував?
– Буду приносити. А коли ти підростеш, то й сам зможеш у ліс ходити. Я живу недалеко.
– То ходімо.
Наталка щільніше загорнула дитя в свою кофтину та й взяла на руки. Хлопчик був легенький, як пір’їнка.
«І не диво. Каже, що вчора народився. А як народився? Дивина! Але ж дитина».
Отак думаючи, Наталка несла свій здобуток додому і тішилася тим скарбом: тепер не сама.
Вдома розгорнула його з кофтини, і хлопчик затупцяв ноженятами по підлозі. Він кинувся все огялдати. Все йому було цікаво. Наталка ходила за ним слідом і все йому пояснювала.
– Отут ти будеш спати. Отут…
І раптом Івасик заплакав.
– Чого ти? – занепокоїлася жінка.
– Он… он…
На ліжку солодко спав Мурко. Це він так налякав хлопчика.
– Це котик, Івасику. Не бійся його. Він лагідний. Ви з ним подружитесь. Він тобі кривди не зробить. Ось погладь його.
Хлопчик погладив, засміявся і тут-таки йому захотілося потягнути Мурчика за хвіст.
– А того робити не треба, – спокійно пояснила Наталка. – Йому боляче, як і тобі.
«Нелегко мені буде з тією дитиною, – подумала жінка. – Хлопчик ні до чого не привчений, не розуміє звичайнісіньких речей. Та й не дивно. Щойно народився. В іншій цивілізації. Доведеться вчити. І самій вчитися. А вертке та метке – ой-ой-ой! Та вже мушу. Так мені, видно, вже на роду написано».
Вирішила, що на такого пуп’янка нічого не купить. А оскільки до шиття велика майстриня була, то негайно сіла за швейну машинку. І вже до вечора малий Івасик мав цілу купу обновок. Та ще яких! Кожна одежинка була прикрашена ручним шитвом чи вишивкою. Помила Наталка свого хлопчика, одягнула та й милувалася ним. От і не сама.
– Завтра підемо до лісу – то ліс не впізнає тебе. І тато Дуб не впізнає.
І обоє раділи, сміялися.
Сусідкам чесно все розказала, як їй дістався той хлопчик: чи то внук, чи то син.
– Охо-хо, – зітхали сусідки і скрушно хитали головами.
– Не гоже брати в лісі невідь-чию дитину. Хто ж його знає, чиє воно.
– Занесла б ти краще його, Наталко, туди, де взяла. Бо можеш накликати на себе біду.
– Як ви не розумієте? Не могла ж я покинути в лісі таку маленьку дитину. Воно плакало і… Не могла я. А чиє воно? Чиє б не було. Охрестимо в церкві – та й буде наше. Я вже й у священика була. Погодився охрестити.
– Ну, якщо погодився, тоді…
Та довго ще з недовірою зітхали та з сумнівом дивилися на таку Наталчину знахідку. Непевне щось…
Наталка й не підозрювала, що тоді в лісі за хлопчиком стежила ще одна істота – Баба Яга. Їй просто ніяк було до малого підступитися. Лісові мешканці добре її знали. З її задумів нічого не вийшло б. Підняли б гвалт. А тут Наталка підіспіла та й забрала малого. Баба Яга на таке не сподівалася. А потім роздумалася та й вирішила:
– Так навіть краще. Тепер мені буде легше його забрати. Менше очей за малим буде стежити. Тепер у мене все вийде. Виберу момент – і хлопчик буде мій. А вже потім я його так заховаю, що ніхто й не знайде. І навіть мудрий дуб не додумається. Це вже я вмію. А коли хлопчик виросте… О, коли виросте, я зроблю з нього собі помічника. Тоді начувайтеся. І ти, Наталко, начувайся. Всім вам буде. Всі дістанеться.