Ліки для Марічки
Всі те знають, що найбільші дива стаються у Новорічну ніч і ніч перед Різдвом. Про те вже багато казок написано. Однак див більше, ніж казок. То чому ще одну казку про ще одне диво не написати? От візьму та й напишу. А ви прочитаєте. А хто ще читати не вміє, тому прочитає бабуся. Найчастіше так воно буває, що бабусі онучатам казки читають. Бо татко з матусею допізна на роботі. У бабусі теж роботи вистачає, але часу для онуків їй не шкода: і для бабусі радість, і для онуків втіха.
Соломійка ще читати не вміє. Казки читає бабуся. Інколи читає, інколи розповідає – дівчинці однак цікаво. А сьогодні Святий Вечір. Завтра Різдво. Родина вже повечеряла, з кутею, пампушками та узваром. А зараз Соломійці вже час спати. Бабуся вже й казку їй розказала, а дівчинці ніяк не хочеться, щоб бабуся від неї йшла.
– Мені страшно, – хитрує мала.
– Чого тобі страшно?
– Не знаю. Просто так, страшно.
– Он бачиш, на ялинці Ангелик. Дивися. Він – як живий. І очки у нього світяться. Бачиш? Він ніби посміхається. І на тебе дивиться.
– Ага, і справді. На мене дивиться.
– Це твій охоронець. Він тебе оберігає від всякого зла. Так що боятися тобі нема чого. Заплющуй очки і спи.
Бабуся пішла, а Соломійка незчулася, як заснула. Чи заснула, чи це їй лише здалося… Раптом дівчинка почула голос Ангелика, а потім і самого його побачила. Він сів у неї в головах і сказав:
– Вставай, Соломійко.
– Чого вставати? Навіщо? Зараз ніч. Я спати хочу. І бабуся мені не дозволяє вночі вставати.
– Я знаю. Але треба. Ми з тобою полетимо рятувати одну дівчинку. Бо інакше вона може померти.
– Ой! А як же ми її врятуємо?
– Дівчинка дуже хвора. Їй конче треба напитися свяченої води і з’їсти ложку куті. Ні лікарі, ні мама дівчинки того не знають.
– І бабуся не знає?
– І бабуся також не знає.
– Як же ж так? Бабусі ж все на світі знають.
– Виходить, що не все. Ну… Не будемо гаяти часу. Збирайся.
– Послухай, Ангелику, а як же ж я полечу? Я ж не вмію літати. У тебе є крила, а у мене ж нема.
– Тим не журися. Я маю запасні крила. Вони тобі підійдуть. Ти станеш маленькою-маленькою як я. От і полетимо.
Взяли пляшечку з свяченою водою, скляночку з кутею та й полетіли. Летіли над скрижанілою річкою, над засніженим лісом і полем. Над містом і селом. А головне – Соломійці зовсім не було страшно. Вона думала про те, аби вони встигли врятувати ту хвору дівчинку.
– Он її хата, – тихенько продзвенів Ангелик.
– А як ми увійдемо?
– Не хвилюйся. Зараз.
Ангелик вдарився об вікно – і воно відчинилося. Вони влетіли в кімнату, і Соломійка набула свого зросту. На ліжку лежала хвора дівчинка. Біля неї горів нічничок. Лице у дівчинки пашіло, чоло було зволожене.
– У неї гарячка, – тихо сказала Соломійка.
– Це Марічка. Скорше розбуди її і дай напитися свяченої води. Не загубила по дорозі?
– Ні, не загубила.
І до дівчинки.
– Марічко, Марічко, прокинься.
Дівчинка розплющила очі.
– Хто ти? – Спитала тихо. Її пересохлі губи ледве ворушилися. Пити…
– На, напийся.
Марічка припала до пляшечки з свяченою водою.
– Ой, аж легше стало. Хто ти?
– Я – Соломійка. Ми з Ангеликом прилетіли, щоб тебе порятувати. Ми тобі ліки принесли.
– Ліки… Я вже стільки тих ліків випила. І нічого не допомагає.
– Це не такі ліки.
– Не такі? А я кі?
– На, ще напийся.
– Ах, яка добра вода. Я, здається, такої ще не пила.
– А тепер спробуй ще ось… Куті.
– Ах, яка смачна. Це добрі ліки.
– А твоя мама куті не варила?
– Ні. Вона ще ніколи не варила куті. А це кутя називається?
– Так. Кутя.
– А ти фея?
– Ні. Я дівчинка
– А крила? Чому в тебе крила? Чи може це мені в гарячці ввижається?
– Ні, не ввижається. Крила мені дав Ангелик. У нього запасні були. Дав, щоб до тебе летіти.
– Ой, я теж би хотіла мати такого Ангелика. Ти не можеш мені його подарувати?
– Не можу. Бо це мій охоронець.
– Шкода. Я теж би хотіла мати такого охоронця. Може тоді я б і не захворіла.
І тут заговорив Ангелик. Тихо-тихо наче срібний дзвіночок задзвенів.
– Я б зостався з тобою, дівчинко, але я не можу Соломійку лишити без охорони. Та й додому мушу її провести. Але ти не сумуй. Я пришлю до тебе іншого Ангелика. Він завжди буде з тобою і буде тебе оберігати.
– Спасибі тобі, Ангелику. І тобі, Соломійко. Мені вже зовсім добре.
– Тепер ти спи. Сон – це теж ліки. А ми вже полетимо. Різдвяна ніч добігає до ранку.
Ангелик вдарився об вікно, вікно відчинилося, і вони з Соломійкою вилетіли у морозяну ніч.
Вранці мама ніяк не могла розбудити Соломійку.
– Вставай, доню. Христос Родився. Свято до нас прийшло. Колядувати час.
Нарешті дівчинка розплющила очі і непорозуміло дивилася на маму.
– Ой, мамо! Я ніяк не можу прокинутися.
– Ну, вже прокинулася. Вставай. Скоренько вмивайся і – снідати. Всі вже тебе чекають. О, а чому це в тебе пальто мокре?
– А-а! Це від снігу.
– Але ж я вчора його стріпувала. Воно було сухе.
– А це вночі, мамо, я його засніжила. – Вночі? – Мама засміялася. – Ти що вночі по снігу ходила?
– Так. Тільки я не ходила, а літала.
– Літала? Це тобі сон такий приснився? Але ж пальто не у сні, а насправді мокре.
– Ні, мамо, то був не сон. Вночі хурделило, а ми з Ангеликом літали дівчинку рятувати.
– Яку дівчинку? З яким Ангеликом ти літала? Що ти, Соломіє, вигадуєш?
– Ми з Ангеликом літали дівчинку Марічку рятувати. Вона була хвора і могла померти. Ми напоїли її свяченою водою і дали їй з’їсти куті. Тепер вона вже не помре. А он мій Ангелик на ялинці. Це, мамо, мій охоронець. Привіт, Ангелику. Христос Родився
– Славімо Його, – срібним дзвіночком задзвенів Ангелик. Мама зачудовано дивилася то на свою доньку, то на маленького Ангелика. Ніхто й не помітив, що на порозі стояла бабуся і посміхалася. А потім тихо сказала:
– Кожен має право на своє маленьке чи велике диво. Особливо перед Різдвом. Ну, Соломійко, скорше приводь себе в порядок та й ходімо снідати. А потім будемо колядувати. Христос Родився!
