– Я ж і кажу, що ти – лиховісник. Але може ж віщувати лихо всім, тільки не мені. Я в твої віщування не вірю. Я ще дужий. Мене не так легко здолати. Ходімо, покажеш мені тих мандрівних хлопців. Я з ними розберуся. А ти будь поруч, щоб потім виклювати їхні очі. Ну, чого ж ти?  Сідай мені на плече та й ходімо.

– Я, володарю, краще полечу попереду. У мене там родина.

– Ах, ти ж, страхопуд!  Від кого, від кого, а від тебе я такого не сподівався. Я думав, що ти мені вірний.

– Я, володарю, вірний тобі, але моє життя мені дорожче. А тому не ображайся. Думаю так, що моя служба у тебе закінчилася. Давай собі раду сам, якщо зможеш. А мене відпусти. Нехай я собі лечу. Якщо ти впадеш, то зроблю тобі таку послугу – виклюю тобі очі найпершому.

– Ах, ти ж, негіднику, – озвірів Дормидонт та й пожбурив у птаха камінцем. Камінець не влучив, а ворон злетів на вершину дерева та й крикнув:

– Кар!  Від негідника чую!

– Невже ти сподіваєшся, що зі мною можна отак жартувати?  А я мав тебе за мудрого птаха. А я годував тебе зі своїх рук. Ну, прощай, мій чорний вороне. Шкода мені тебе, та ти сам винен.

Дормидонт щось прошепотів, зробив невловимий жест руками – і птах упав мертвий додолу.

Дормидонт повернувся і пішов геть.

– Скільки часу марно загубив. Тяжкувато мені буде без помічника, та я ще дужий, – сказав Дормидонт. – Я їм ще покажу, хто я такий.

 

Дормидонт ще здалеку почув музику і веселі пісні.

– Веселощів їм захотілося!  Постривайте!  Я вам влаштую веселощі. Мені б тільки до короля та принцеси добратися. Та ще до тих двох хлопців, що не знати за чим примандрували в моє королівство.

Ніким не помічений, принаймні йому так здавалося, Дормидонт довго стояв у веселому натовпі. Його штовхали, смикали, якась жвава дівчина вчепила йому букетик з яскравих квітів, друга дівчина перев’язала його барвистою стрічкою, а ще інша закрутила його у вихорі танцю.

«Ще тільки того мені бракувало» – думав Дормидонт і нічого не міг вдіяти. Він був безсилий.

Лице Дормидонта було перекошене від злості, а в той же час його ноги витанцьовували якийсь химерний танок.

– Що це зі мною? – дивувався Дормидонт. – Що це я роблю?  Чи я часом не збожеволів?

А довкола сміялися дівчата, танцювали молодиці і навіть старенькі бабусі з просвітленими обличчями готові були піти в танок, та поки що лише плескали і тупцювали на місці.

«Що ж це таке робиться?» – ніяк не міг збагнути Дормидонт. Якась дівчина з веселим сміхом одягнула йому маску клоуна і він… Який жах!  Мимоволі засміявся. А може це Дормидонту лише здавалося, що його ніхто не помітив?  Ще й як помітили!  Ще тоді, коли він тільки наближався. Помітили і зробили все, щоб закрутити його у тому веселому вихорі, бо у веселощах закони злості перестають діяти.

Але ось свято закінчилося. Бо скільки ж можна веселитися?  Натовп розходився.

Останній музика втомлено опустив свій інструмент. Землю огортала ніч. Пора було спати.

Та хлопці не спали. Вони в чотири ока пильнували за Дормидонтом. Ось він зриває все, що нагадувало йому свято:  букетик, стрічку, смішну маску клоуна. Тепер стояв такий, яким він був все своє життя:  сердитий і страшний, дужий і грізний, що ніколи і ні перед чим не відступав.

– Пантруй, Кириле, – тихо шепнув Данило.

– Пантрую, – відповів Кирило самими лише губами.

Ось Дормидонт, крадучись, наче кішка, рушив до покоїв принцеси. Нікого не було, хто б його зупинив. Та коли він завернув за ріг останнього простінку, йому назустріч зробили крок два дужих хлопці – Данило і Кирило.

– Ви куди, шановний? – спитав Данило тихо, щоб не здіймати зайвого галасу.

– Принцеса спить. Не треба її турбувати. Вона втомилася.

– А ви хто такі? – неприязно гукнув Дормидонт, не стишуючи свого гучного голосу.

– Ми – охоронці принцеси.

– З якого часу?

– А з того, як королівство зняло жалобу.

– Ага!  То ви і є ті мандрівні хлопці, що посіяли в королівстві смуту?  А я собі думаю…

– Ні, ми – ті хлопці, що поступово наводять в королівстві лад.

– То я вас зараз…

Та дивна річ. Щось наче паралізувало силу Дормидонта. Він не міг наблизитися до хлопців.

Махав безпорадно руками, робив якісь химерні жести, але вони на хлопців не впливали.

Дормидонт гарачково думав, шукав причину свого безсилля. Нарешті збагнув, щось підказало йому, що хлопці захищені від його чарів. Він нічого не може їм заподіяти. Розгублено стояв і міркував. Раптом у темряві почулося лопотіння крил і голосне зловісне каркання. Чорний ворон взявся наче нізвідки. Він впав на голову розгубленого Дормидонта і став його немилосердно клювати.

– Ти що, здурів? – закричав Дормидонт.

– Ні, це ти здурів, – зловісно закаркав ворон. – Я служив тобі віддано і вірно, а ти ось як мені віддячив.

– Але ж ти мертвий. Звідки ти тут взявся?

– Так, я мертвий. Але хіба ж ти не знаєш, що всі злі сили вночі оживають?  І я ожив, бо я теж зла сила. Завдячуючи тобі. Тепер я кожної ночі оживатиму, кожної ночі я прилітатиму до тебе і клюватиму тебе, клюватиму, скільки стане у мене сил. І ти нікуди від мене не сховаєшся, бо ти живий, а я – мертвий. Я скрізь тебе знайду.

– Послухай… Та перестань, мені ж боляче.

– І мені було боляче. А ти ж як думав?

– Скажи, що я маю зробити, щоб ти від мене відчепився?

– Єдине:  оживити мене.

– Але ж…

– Не знаю. Сам думай, як це зробити. Тобі це краще знати, ти ж – чарівник. Правда, злий чарівник. Тобі легше робити зло, ніж добро. Та цього разу мусиш поступитися. Бо інакше – я до кінця днів твоїх буду тобі мстити за всі твої злодіяння. І ти мені нічого не зробиш, бо я – мертвий. Вдруге мене не умертвиш.

Дормидонт вже й про короля забув, і про принцесу, і про хлопців, що мовчки спостерігали ту сценку. Він захищався від чорного ворона і нарешті пообіцяв, що, коли зійде сонце, оживить чорного ворона. Птах полетів геть.

Тепер Дормидонт міг знову розмовляти з хлопцями.

– Послухайте, хлопці. Ви чужинці, вас це не стосується. Мені потрібний королівський трон.

І я його здобуду. Всю землю на диби поставлю, а здобуду. А ще мені потрібна принцеса.

– Принцеса? – знетямлено вигукнув Кирило.

– Тихо, Кириле. Не галасуй.

– Вам раджу не вмішуватися. Це вас не стосується. Бо, знаєте… Зі мною зачіпатися небезпечно. Я вас, мої любі, на порох зітру.

– Що ж, спробуй. Ми щойно бачили, який ти хоробрий.

– Ну… Зараз ні. Даю вам час для роздумів.

– Це тобі, Дормидонте, треба роздумувати, – ладно сказав Данило. – Мусиш добре поміркувати і забиратися звідси геть, доки живий. А перед тим не забудь оживити чорного ворона, бо він тобі спокою не дасть. Проти нас, проти принцеси і короля не затівай нічого. Ми від свого не відступимося. І не надійся.

– То, може, хтось з вас захотів посісти королівський трон?  Не раджу, хлопці. Дуже не раджу.

Мати справу зі мною небезпечно. А йти мені наперекір – тим паче. А зараз… Я хотів би поговорити з принцесою.

– Зараз ні. Принцеса спить.

– Нічого. Ще виспиться.

– Принцеса не хоче тебе бачити.

– Це не так важливо. Зате я її хочу бачити.

– От що, – зробив крок до Дормидонта Кирило. Дормидонт зробив крок назад, наче злякався рішучості хлопця.

– До принцеси ти не пройдеш. Тобі ж сказали.

– Тоді… До короля. Де він?

– Король теж відпочиває. Нічні візити, добродію, – це брак виховання. Ви так не вважаєте?

– Я роблю так, як я вважаю за потрібне.

– Так було досі. Тепер так не буде.

– От що, лиходію, ти теж натомився сьогодні. Іди спати, а проспишся – тоді порозумнішаєш і поміркуєш. Опісля й з нами зустрінешся. Або й без зустрічі, ми не образимося, забирайся ти звідси в якісь нетрі, де птах не пролітає, звір не пробігає, людська нога не ступає – там і живи.

А про королівський трон і думати забудь.